Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 8

Ден вдивлявся в розмиті зображення своїх друзів, які приголомшено закліпали у свої веб-камери. Еббі заправила за вухо пасмо чорного волосся, на мить показавши тонке зап’ястя, вкрите плямами чорного чорнила і ляпками фарби.

– Бідолашний Фелікс, – пробурмотіла вона. На зображенні її губи вже рухались, а голос почувся на півхвилини пізніше. У звичайній розмові це виглядало б смішно. – Я сподівалась, що до цього часу йому хоч трішки покращало.

– Та де там, – утрутився Джордан, струснувши густими кучерями. Він зняв свої хіпстерські окуляри в товстій оправі й витер їх об сорочку. – Я навіть не думав, що цьому хлопчині щось допоможе. Він намагався вбити нас, Еббі. А тепер ще й ці фото? Чесне слово, мені більше подобалось, коли там було написано: «Це кінець».

– Мені здається, що його досі переслідує те, що він зробив. Ти чув, що казав Ден: Фелікс хотів, щоб йому пробачили. Навіть якщо він досі… Навіть якщо йому й не покращало, скидається на те, що якась частинка його справді шкодує. – Еббі позіхнула і присунулась ближче до камери – достатньо близько, щоб можна було розгледіти темні кола у неї під очима. – Можеш зіронізувати, Джордане, але схоже, що тобі теж не вдається добре виспатись.

– Ні, але в мене просто смішні оцінки з математики. Хто ж знав, що безсоння може так впливати на роботу? – Він витиснув з себе усмішку. – Слухай, Дене, я спробую з’ясувати, що означають ті цифри, але нічого не обіцяю. Як на мене, у Фелікса вже остаточно знесло дах. Мабуть, нам краще забути, що ми взагалі з ним зустрічалися, і жити далі. Ми можемо спалити ті чортові фотографії й більше ніколи про них не згадувати.

– Ти не бачив його, – не вгавав Ден. – Він не просто наполягав… Він… був наче одержимий.

«Що ми зробили з тобою… Це страшно. Це жахливо. Не знаю, чи можна тепер чимось зарадити…»

У Дена все захололо. Про що казав Фелікс? Чи можна чимось зарадити чому?

– Не те слово, яке б я дібрав для цього покидька, – пробурмотів Джордан. Камеру заступила скуйовджена голова, а хлопець тим часом схилився над своїми колінами. Ден чув, як аркушем паперу зашкряботіла ручка.

– Господи, мені треба хоч трохи поспати. Ці дурнуваті цифри вже розпливаються перед очима, – зітхнув Джордан. – Чесне слово, цей рядок виглядає знайомим. От ніби крутиться на язиці… Це збіса дратує.

– Ти можеш, Джордане, – сказала Еббі, оживаючи на Деновому моніторі. – Якщо хтось і може з’ясувати, що вони означають, то тільки ти.

– Я не знаю, – мовив Джордан направду втомленим голосом.

– Почнімо спочатку, – запропонував Ден. – Ти казав, що це схоже на якийсь код, так? Зараз ми говоримо про Фелікса. Він був схиблений, але, крім цього, він був розумний. Геній. Припустімо, він дав мені цей код, бо вважав, що ми зможемо розгадати його.

– Я вже не впевнений, що це справді код, – сказав Джордан. – Цифри якось згруповані, але таких групок небагато. Здається, що вони розкидані в певному порядку, але…

Ден був упевнений, що Джордан дасть раду тим цифрам. Адже цей хлопець міг уві сні розв’язати судоку найвищого рівня чи одним махом написати тест з математики, над яким Дену довелося б добряче попітніти. Якщо Джордан не зможе розгадати цю загадку, то вони залишаться ні з чим.

– Але що? – нагадала Еббі. Вона примружилась. Ден надіслав їм обом копію світлини, яку йому дав Фелікс, а також цифри, що були на звороті.

– Але я не знаю. Іноді ці штуки можуть бути страшенно складними. Це вам не «x дорівнює один», а «y дорівнює два», – пояснив він. – Може, цю загадку неможливо розгадати просто так. Може тут потрібен якийсь шифр…

– Хлопці, ви чули це? – раптом прошепотіла Еббі, озираючись через плече в темряву кімнати.

– Чули що? – якось байдуже запитав Джордан.

– Голос. – Її очі розширились, і вона відкинулась на стілець. – Ви справді нічого не чули? – прошепотіла Еббі.

Ден присунувся до монітора і занепокоєно насупив брови.

– Не чули чого? Еббі, з тобою все добре? Я нічого не чув. – Він справді нічого не чув. – Ти щось чув, Джордане?

– Ні…

Еббі нахилила голову вбік.

– Ось, знову!

Ден почав не на жарт хвилюватися. Він нічого не чув, окрім нетерплячого постукування Джорданової ручки по столу.

– Я справді нічого не чув, Ебс.

Вона кліпнула, а її зображення затремтіло на Деновому моніторі.

– Воно звучало так, ніби… Та не переймайтесь.

– Ніби що? – допитувався Ден.

– Ви будете сміятися, – зітхнула Еббі. – Забудьте.

– Еббі, на що був схожий той голос?

Дівчина відвернулась від камери.

– На мою тітку Люсі.

На мить усі троє завмерли. Чотири місяці тому, коли вони вперше зустрілися, у Дена з’явилося б бажання пожартувати, аби якось заповнити цю ніякову тишу. Однак після того, що вони пережили влітку, голоси вже не здавалися їм чимось смішним, та й Еббі не була з тих, кого можна легко налякати.

– Таке вже бувало раніше? – запитав Ден.

– Може, раз чи двічі, – відповіла Еббі, опустивши голову. – Може, трохи більше. Відтоді, як ми звідти поїхали… Я не знаю. Я іноді чую її голос. Її шепіт.

– Еббі, – почав Ден, а всередині все перевернулось, – це не…

– Розгадав!

Вони ледь не підскочили від раптового вигуку Джордана.

– Розгадав! – знову вигукнув він. – Тобто, не те, щоб я зрозумів, що воно таке, але я знаю, що нам робити.

Ден не хотів оминати увагою ймовірність того, що Еббі можуть причуватися таємничі голоси. Мабуть, то був якраз той момент, коли справжній хлопець мав би її обійняти чи бодай побути поряд з нею, доки вона не заспокоїться. Клята відстань. Клята веб-камера.

– Продовжуй, – сказав Ден, переключаючи увагу на Джордана. – Що ми маємо робити?

– Він сказав іти за чимось, так? – тихим і схвильованим голосом спитав Джордан. Клац-клац-клац. Він друкував так голосно, що Ден майже не чув його слів. – Я не побачив цього спочатку, бо дечого бракувало. Подивись на фотографії, на всі три – мою, свою, Дене, і ту, що в Еббі…

Ден вийняв знімок із шухляди і поклав його перед монітором, порівнюючи з фотокартками, які отримали його друзі. З них складалася повна панорама: широкий простір із цирковими наметами і людьми, що снували поміж ними. Але який стосунок до їхнього коду має цей дивний старий ярмарок?

– Бачиш? – вигукнув Джордан. – Он там, за наметами і чортовим колесом. Ти бачиш це?

– Дерева, – мляво зауважила Еббі. – Дерева і, не знаю, ніби якийсь дах? Я не можу розібрати…

Ден чи не сотню разів розглядав ті фотографії після свого повернення, але зараз намагався свіжим оком ще прискіпливіше роздивитися панораму. Еббі мала рацію – там були дерева і дах. Високий похилий дах.

– Шпиль?

– Саме так, – відповів Джордан. – Ось. Подивіться на знімок, який я зараз надішлю.

Під зображеннями його друзів на моніторі заблимало вікно з повідомленням, і Ден клацнув на нього, щоб відкрити картинку, яку надіслав Джордан. Майже неможливо описати здивування і страх, що врізались йому в горло. У Дена перехопило подих.

Понурий, білий з темним оздобленням, що розвалюється на очах…

– Бруклін, – прошепотів він, присунувшись до самого монітора. – Ось подвір’я. А той ярмарок був на галявині перед Вілфурдом.

– Цей краєвид здався мені знайомим, тож я переглянув сайт коледжу і вуаля! Це ті самі дерева, той же дах, – пояснив Джордан.

– Молодець, – сказала Еббі.

– Дякую, щиро дякую, завжди до ваших послуг.

– Добре. – Ден відхилився від монітора. Він покусував ніготь на великому пальці й переводив погляд з кольорового фото на екрані на чорно-біле, що лежало перед ним на столі. – Добре, виходить, що це Бруклін. Тут подвір’я. Але що тоді означають ті цифри?

– Це координати, – відповів Джордан, а його слова переривало швидке клацання клавіатури. – Але вони нічого не означають без головних позначок. Однак я перевірив координати Камфорда, і вони схожі на ці. Дуже схожі. Якщо поставити правильні літери, ти сам побачиш, до чого я веду.

– Хвилиночку, Джордане. Не може бути, щоб усі ми були невизнаними геніями, – Ден спробував його піддражнити.

– Ні, я розумію, про що він! – Голос Еббі був таким же схвильованим і захопленим, як у Джордана. Але Ден не міг збагнути їхнього ентузіазму, принаймні поки що.

– Ось так, – сказав Джордан, і в Дена з’явилось нове повідомлення.

«43° 12’24”N 71° 32’17”W»

– Святий Боже! Забудь про невизнаного, ти просто геній.

– Ой, це ще не все. З такими точними координатами ми зможемо визначити правильне місце. Дайте мені п’ять хвилин і карти Google, і я напишу вам перелік адрес.

Ну, принаймні їм удалося розгадати першу частину таємниці. Координати. Це ще не кінець. Цілком очевидно, що Фелікс дав їм карту.

– Дене? У чому річ? – запитала Еббі. Вона пильно глянула на нього у веб-камеру, занепокоєно насупивши брови. – Чому ти затих?

– Просто я думаю.

– Як завжди, – посміхнулась вона. – Ну ж бо, поділися з нами.

– Це не дуже веселі думки, – застеріг він.

– Ну, останнім часом ми всі недосипаємо і трохи несповна розуму. А, і ще постійний стрес. Якщо я ще бодай раз почую від мами, що мені треба подавати документи в коледж, я одразу ж запишуся у божевільню. – Вона кашлянула, примружила очі й випалила: – Вибачайте! Не змогла дібрати кращих слів.

– Якраз годяться для того, щоб завести мову про головне.

– О, Боже, почалось, – докинув Джордан.

– Просто… Фелікс казав «іти за ними», і це… Я не знаю. Крик про допомогу, мабуть. Я був упевнений, що покину Бруклін і це допоможе мені, допоможе всім нам, але ж так не сталося, правда? Ми досі не можемо з цього виплутатись, і я подумав, може, єдиний спосіб рухатись уперед – це повернутись назад? «Це ще не кінець» – написано на світлинах, так? Ну, то, може, й справді це ще не кінець.

– Я боялася, що ти це скажеш, – відповіла Еббі, закусивши губу. Її бліда від недосипання шкіра зовсім не поєднувалась із яскравим малюнком, що висів на стіні позаду неї.

– Але ти не здивована, – додав Джордан.

– Що? – застережливо глянула на нього Еббі.

– Надворі глуха ніч і вже запізно перейматися почуттями та іншими дурницями. А тим часом я опрацював наші координати. Пошуковик стверджує, що перша адреса – це будинок 1020 по вулиці Елліс. 1310 по вулиці Вергілія – це друга адреса. А ще у нас є 922 по вулиці Блейка і, нарешті, будинок 3019 по вулиці Конкорд. Усі вони – яка несподіванка! – за два кроки від коледжу.

– То що нам робити? – запитав Ден, щосили намагаючись приховати збудження в голосі. – Забути все, що сьогодні сталося, й сподіватися, що воно само кудись зникне? Чи подивитися, що ховається за іншими дверима?

– А під іншими дверима ти маєш на увазі те місце, де ми мало не померли? – уточнила Еббі. – Я не знаю, Дене. Як ти собі це уявляєш – ми просто заявимось у коледж із цими координатами і скажемо: «Перепрошую, сер, а ви часом не знаєте, навіщо наш божевільний типу друг прислав нас сюди?» – Еббі глибоко вдихнула. – Ти не ображайся. Просто я справді не розумію.

Це вперше Джордан не знайшов, чим би його піддражнити. Він теж чекав, що скаже Ден. Але Ден уже все обдумав. Хоча насправді за гарну ідею він мав би подякувати Сенді – саме вона спонукала його навідатися в інші коледжі.

– А що ви скажете про ознайомчі вихідні для потенційних студентів?

Навіть уві сні Ден відчував жар від полум’я, що било йому в обличчя. Він почав пітніти, ухилявся від іскор, що вилітали з рота циркача. Тоді обернувся, щоб глянути на чоловіка – чи бачив він його тут раніше? А чоловік сміявся, витирав рукою губи і ляскав себе по нозі. Ярмарок почав хитатися, земля тікала Денові з-під ніг. «Мабуть, саме так і почуваєшся, коли трохи захмелієш», – думав він, безцільно блукаючи поміж смугастими наметами.

Ні, не безцільно… Щось указувало йому дорогу. Він не знав, куди прямує, але знав, що мусить дістатися туди. Відповіді. Відповіді на питання, які він тільки зараз набрався сміливості поставити. А що, як він зможе примусити свою сім’ю робити все, що він захоче? А що, як контроль чужого розуму – це зовсім не магія, а наука?

Він наближався, уже ледь тримаючись на ногах, коли обійшов останній намет і підступив до пошарпаної сцени. У спітнілій долоні Ден міцно стискав смужку паперу. «Одноразовий квиток». На сцені, терпляче і насторожено, на нього чекав простакуватий на вид старигань. Він справді виглядав звичайним дідом, але зовнішність може бути оманливою…

Пронизливе дзеленчання розірвало видіння, і його сон розсіявся.

Ден аж підскочив на ліжку, йому запаморочилось у голові. Дзеленчання виявилось реальним, і він узявся нишпорити тумбочкою в пошуках телефону. В процесі пошуків він перекинув баночку з ліками, яку забув закрити після того, як прийняв їх, щоб швидше заснути.

Ще добре не очунявши, він знайшов свій телефон біля баночки. Перекотився на спину і присунув екран ближче до очей.

Це було повідомлення від Міссі.

Шкода, що ти не зміг прийти на вечірку. Нам тебе дуже бракувало!

Ден щось пробурчав і поклав телефон назад на тумбочку. Напевне варто було хоча б написати їй привітання з днем народження, але це геть вилетіло йому з голови. Занадто втомлений, аби щось відписувати, він закутався в ковдру і спробував знову заснути.

Але йому не давала спокою одна думка, хоча цього разу вона була не така вже й погана: невдовзі йому не доведеться перейматися через Міссі чи Таріка. Він зустрінеться з Еббі та Джорданом, своїми справжніми друзями.