Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 11

Усередині нещодавно відремонтованого гуртожитку Ериксон Ден відчув холодок від зустрічі з Брукліном. Волонтери провели їх на третій поверх, де біля стіни півколом було розставлено м’які крісла. Кілька студентів понесли коридором їхні валізи, щоб потім роздати їх.

Ден примостився між Джорданом та Еббі, які вже познімали верхній одяг і шарфи і сиділи, червоні та спітнілі. У просторій залі, забитій людьми й меблями, було занадто спекотно.

– Здається, мій наставник досить приємний, – прошепотів Ден.

– Мій теж нормальний, – відказав Джордан, знизавши плечима. – Не дуже кмітливий, трохи крутелик, але нормальний.

– Лара просто чудова. – І наче для того, щоб підтвердити свої слова, Еббі легенько їй помахала.

Студенти-волонтери стояли біля арки, що обрамлювала вихід до коридору.

Праворуч розміщувався ліфт, а всю стіну, біля якої сиділа абітура, заповнювали вікна, в які знадвору просочувався холод. Джорданів наставник почав витягати з картонних коробок помаранчеві папки і передавати їх студентам.

– Тобі не здається, що вона трохи… відлюдкувата? – запитав Джордан. – Серйозно, вона нагадує мені робота, вона виділяє якісь депресивні флюїди.

– Лара дуже серйозно захоплюється мистецтвом, Джордане, – буркнула Еббі. – І в цьому немає нічого поганого.

– Візьміть, будь ласка, свої папки, – пояснив наставник Джордана. – Вони всі підписані.

– Принаймні вам пощастило знайти студентів, з якими у вас є спільні інтереси. Навіть не питайте, як мене занесло до Кела, бо я, чорт забирай, і сам не знаю, – прошепотів Джордан. – Він навчається на економічному.

– Економіка пов’язана з математикою, – зауважив Ден. – Хіба ні?

– Для більшості людей так. Але в мене таке враження, що Кел просто хоче навчитися керувати трастовим фондом.

– Як же ти так скоро це визначив? – запитала Еббі. – Моя тобі порада – дай йому спокій.

– Нізащо. Він носить водонепроникні мокасини на білій підошві. Розумієте? Водонепроникні мокасини, а я й близько не бачу тут бісової яхти. Що скажеш на це, Капітан Терпимість?

– Що ти взагалі… А знаєш – та ну тебе.

Еббі вручила йому одну з помаранчевих папок, а Ден швиденько вихопив свою і передав стос далі. Одразу ж розгорнув її і побачив довгий перелік заходів, які не мав наміру відвідувати.

Еббі мала рацію – «ЯРМАРОК У КОЛЕДЖІ» для потенційних студентів великими літерами займав першу позицію в переліку.

– У разі виникнення надзвичайної ситуації, – розказував Кел, що стояв посеред кімнати, – у цій папці ви знайдете всі номери коледжу. Будь-який тутешній телефон одразу з’єднає вас із головним комутатором, якщо ви наберете 555…

Він ще щось розказував про заходи безпеки і правила поведінки, але Ден уже не слухав. Невеличкий гострий лікоть штурхав його під ребра.

– Ой. Що?

– Отой хлопець, – пробурмотіла Еббі, вказуючи на хлопця, що сидів у кінці їхнього ряду. Він дивився на Дена крізь пасма чорного волосся, що падали йому на очі. – Він витріщається на тебе, відколи ми сюди зайшли.

– І що? Можливо, він просто дивакуватий. – Ден знав, про що говорить. Він не міг сказати точно, що сам позбувся образу невпевненого в собі «ботаніка». – Чи, може, в мене щось на обличчі?

– Дене, це не смішно. Він… у ступорі. За п’ять хвилин він ні разу не кліпнув.

– Вона каже правду, – прошипів Джордан так несподівано, що Ден ледь не підскочив на місці. – У нього скляні очі.

– Він теж один із наставників, – зауважила Еббі. – На ньому футболка волонтера.

– Ось що я вам скажу, – втрутився Джордан. – Цей хлопець під кайфом.

Дуже обережно Ден повернувся і знову глянув на хлопця – той сидів нерухомо, і здавалося, що він навіть не дихає. Ден таки мав визнати, що почувається незатишно від його погляду. Жодних сумнівів – якщо тільки той хлопець не дивився на пташок крізь вікно у Дена за спиною – він незмигно і дуже уважно витріщався на нього.

– Мабуть, Джордан має рацію, швидше за все, він під кайфом. Хоч би там як, ми тут не для того, щоб перейматися такими дурницями чи Джордановими проблемами з ідіотським взуттям Кела…

– Хвилиночку, – обурився Джордан.

– Давайте не будемо відволікатись, – закінчив дискусію Ден. Він більше не хотів дивитися на того хлопця. Його шию лоскотало холодне повітря, що тягнуло від вікна, і в Дена почало закрадатися якесь моторошне передчуття про ці вихідні.

«А ще кажуть, що це один з безпечних гуртожитків».

– Сподіваюся, що ви всі прийдете на ярмарок, – сказав Кел, зблиснувши посмішкою, гідною керівника трастового фонду. – Цього року ми знову повертаємось до традицій, і вам дуже пощастило, що ви приїхали до нас саме зараз. Зазвичай відділ у справах студентів організовував у ці дні щось на кшталт безглуздого збирання цукерок.

– Та волонтери і керівництво коледжу постарались на славу, – запевнив усіх Міка. – Їжа, розваги, площа цілих дев’ять ярдів[8]. Танцювальна студія виділила нам кількох студентів, які показуватимуть акробатичні номери, а клуб фехтування ставитиме різні сценки. Сподіваємось, що всі знайдуть час, щоб відвідати ярмарок разом зі своїми наставниками – у нашому коледжі такого не було вже, ну, принаймні відтоді, як я вступив сюди, тому хто знає, коли такий ярмарок відбувався востаннє.

– Ще якісь запитання? – Кела не дуже зацікавила розповідь Міки. Джордан, якому, очевидно, теж було нудно, дістав судоку і взявся розв’язувати головоломку на коліні.

– Добре. Тоді прошу вас знайти своїх наставників, і ми допоможемо вам обрати заняття, які ви б хотіли відвідувати, а також знайти ваші валізи і кімнати. – Кел кивнув, закликаючи учнів підходити до своїх наставників. Ден підвівся і, потягнувшись, глянув на Еббі, що вже пробиралася до Лари.

Ліворуч, над каміном, висіла велика чорно-біла фотокартка чоловіка, що, за іронією долі, стояв на тому самому місці, де зараз був його знімок.

Дену здалося, що він віддалено нагадував Кела – та ж ексклюзивна посмішка і навмисне скуйовджене волосся.

– Деніел Кроуфорд?

Ден здригнувся, відчувши на своїй шиї чийсь липкий подих. Обернувся і побачив, що той чорноволосий хлопець, який увесь час на нього витріщався, стоїть так близько, що вони ледь не торкаються плечима. Його подих віддавав зіпсованим сандвічем з тунцем.

– Чим… чим можу допомогти? – затнувся Ден, коли помітив, що відступив на крок, а хлопець знову підійшов. Його очі, як відзначив про себе Ден, були не просто скляні, а пусті.

– Деніел Кроуфорд. – Тепер це було не запитання, а ствердження.

– Гм, так, це я. Як поживаєш?

– Деніел Кроуфорд… Деніел Кроуфорд… – Хлопець безперестанку повторював його ім’я, щоразу голосніше, а в його голосі пробивалися пронизливі панічні та істеричні нотки. – Деніел Кроуфорд. ДЕНІЕЛ КРОУФОРД.

Ден відсахнувся, наштовхнувся на крісло позаду і гепнувся так сильно, що аж зуби зацокотіли.

– Господи, що за…

Ця сцена привернула увагу присутніх, і ось у них уже з’явилися глядачі. Ден втискався в крісло, переконаний, що цей дивний хлопець зараз навалиться на нього.

– Деніел Кроуфорд… Деніел Кроуфорд… Це ще не кінець. Деніел Кроуфорд, це ще не кінець, ще не…

– Замовкни! ПРИПИНИ ПОВТОРЮВАТИ ЦЕ! – Ден сподівався, що його крик заглушить слова хлопця. На мить йому це вдалося. Хлопець замовк, посміхнувся якоюсь дивною сумною посмішкою і тихенько сказав:

– Деніеле Кроуфорд, це ще не кінець. Час спливає, Деніеле, а кінця ще не видно. Забирайся, забирайся звідси негайно, йди, йди… – Він ухопився за голову і скривився.

Крізь шум у кімнаті пробивався голос Кела. Він клацав пальцями…

– Агов! – кричав Кел. – Агов! Дуґу! Годі! Отямся!

А тоді, ніби у сповільненій зйомці, Ден побачив, як хлопець видерся на крісло, плечем розбив скло, прорвав москітну сітку і кинувся в осінню холоднечу.