Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 6

Наступної неділі Ден уже сидів на пасажирському сидінні темно-сірої «Тойоти Пріус» Лідії Шеридан. Висока і худа, вона згорбилась, міцно вхопившись за кермо. Пружні каштанові локони вибивалися із заколки у формі метелика, що намагалася втримати її волосся. Крутим схилом її носа постійно сповзали окуляри в тонкій оправі.

– Твої батьки справді не проти, щоб ти приїхав? – запитала місіс Шеридан, коли Ден того ранку підходив до її автівки.

– Ні, все добре, – відповів він, чекаючи, поки жінка відімкне дверцята. – Просто у нас удома зараз ремонт. Усюди вантажівки. Навіть немає де поставити авто на під’їзній доріжці. Вони дуже зраділи, коли дізналися, що я їду провідати Фелікса.

Після цих ніякових привітань, якими вони обмінялися на стоянці поблизу «Макдональдса», Ден сів до автівки і всю дорогу мовчав.

Не те щоб йому не було цікаво більше довідатися про Фелікса – йому просто бракувало сміливості запитати.

Замість того він втупився у свій телефон і читав відповіді Джордана та Еббі на повідомлення, яке він надіслав їм уранці, щоб розповісти, що їде провідати Фелікса. Ну, принаймні він пересвідчився, що вони досі читають його повідомлення. Але зараз Ден жалів, що не прочитав їхніх відповідей раніше, до того як сів у чуже авто.

Ліпкотт, Джордан

Мені, avaldez

Я прочитав твоє повідомлення і подумав: «Ти впевнений щодо цього?» Але це було до того, як мама принесла пошту. Хтось надіслав мені фотографію, Дене. І Еббі теж. Це скидається на якийсь хворий жарт. Цирки, вистави і всяка інша дурня. Я прикріплю знімок, щоб і ти міг подивитись, але на конверті не було зворотної адреси. Що, в біса, відбувається?

Дж.

PS: Ти тільки поглянь, що на звороті. Бррр.

[Завантажити прикріплений файл 2/2].

Відповідь Еббі виявилась ще дивнішою…

Вальдез, Еббі

Мені, jlipcott

Я намагалась жити далі, Дене, але мені теж надіслали фото. Я справді, справді не хочу ворушити минуле, але… Не знаю. Ти теж отримав знімок? Бо виглядає дивно, що їх отримали тільки ми з Джорданом. Це зводить мене з розуму, Дене. Таке відчуття, що хтось на нас полює. Будь обережний, добре? Дай знати, як там справи у Фелікса, бо я дуже хвилююся.

Чому нам не дають просто забути про все?

Еббі

[Завантажити прикріплений файл 2/2].

Бажання жити далі – це, звичайно, дуже гарно і дуже добре, але для Дена це була пуста і нікчемна фраза. Як він мав забути те, що сталося у підвалі, коли його прив’язали до каталки і мало не вбили? Забути про те, як його звільнили і він сам перетворився на того, хто прагнув убивати? Як він може жити далі? А слово «просто», яке вжила Еббі, у даному випадку звучало особливо жорстоко. Просто жити далі. Просто забути. Просто більше не мати кошмарів. От ніби це було так просто, як розібрати пакунок із покупками і поставити молоко та сік у холодильник.

Ден натиснув на два посилання і зачекав, поки програма запрацює і він зможе завантажити зображення. Від хвилювання у нього трусилися ноги, а тим часом чорно-білі фотографії заповнювали його екран – спершу Джорданова, потім та, що її надіслала Еббі.

Він мружився, обертав їх у різні боки. Скидалося на те, що їх зробили в той самий день у тому самому місці – вони були надірвані, наче половинки однієї світлини. Ден уважно оглянув зворотні сторони і збагнув, що так налякало Джордана.

На звороті кожного знімка чорним чорнилом було написано по одному слову. У Джордана – «Це», а в Еббі – «кінець».

«Це кінець».

Ден підняв очі, роззирнувся, а тоді глянув на Феліксову маму. Вона не звернула уваги на його пронизливий погляд. «Чому їм надіслали фотографії, а мені – ні? Якщо це якесь попередження, то чому забули про мене?»

«Ні, Дене, це добре, – нагадав собі з іронією. – Нікому не хочеться отримати записку з написом “Це кінець”».

Хоча навколо все було забарвлено в помаранчевий і червоний кольори, ця доволі лісиста місцевість викликала у хлопця спогади. Він майже вловлював запах дешевого освіжувача повітря у тому таксі, що вперше привезло його до Нью-Гемпширського коледжу. Вони й зараз недалеко від нього – трохи північніше, якщо вірити інформації його GPS-навігатора.

– Ще далеко їхати? – запитав Ден, відриваючись від телефону.

– Півгодини, – відповіла місіс Шеридан. – Може, сорок хвилин.

Ден звів докупи коліна. Вони вже їхали цілу годину. То виходить, що до клініки Морсвайт вела єдина дорога, яка багато миль тягнулася через ліс, і простягалася вона бозна-де, далеко від основних транспортних артерій.

Надійшло повідомлення від його мами.

Сподіваюся, що ти гарно проводиш час із Міссі й Таріком. Прошу, будь відповідальним, але обов’язково зателефонуй, якщо треба буде забрати тебе з вечірки! Люблю тебе.

Нарешті дерева поріділи, і Ден притиснув обличчя до вікна, а тим часом вони виїжджали на крутий пагорб, за яким розкинулися широкі поля, то тут, то там загороджені парканами з хвіртками. Ден сподівався побачити чепурну сучасну клініку, але Морсвайт більше скидався на близнюка Брукліну. Ну, принаймні тут було чистіше, хоча ніхто не поспішав зрізати виноградну лозу, що обліпила кам’яний фасад. Висока і сіра, ця будівля нависала над пагорбом, немов стомлений вартовий, і навіть на відстані Ден розгледів її заґратовані вікна.

Місіс Шеридан зупинила свого «Пріуса» перед брамою, а кремезний прищавий охоронець попросив показати їхні документи. Примружившись, він уважно розглядав Денові документи і час від часу переводив недовірливий погляд на обличчя хлопця, аж нарешті зателефонував до головної будівлі, щоб підтвердити їхній запис.

– Таки справді тебе там чекають. Ось твій гостьовий бейдж, – сказав охоронець і ледь не швиргонув Дену через вікно документи і пластикову картку з його іменем. – Гарного дня!

Ден заховав документи, а картку з іменем причепив до піджака. Авто повільно сунуло гравійною доріжкою і неквапливо в’їхало під кам’яну арку входу до клініки. Ден витер спітнілі руки об джинси і глянув на місіс Шеридан.

– То це тут, – прошепотів він.

– Якщо тобі треба хвилинку…

– Ні, – заперечив хлопець. – Я хочу швидше з цим покінчити.

У Дена під ногами хрускотів гравій, коли він виходив з автівки і прямував до клініки. Він здригнувся, охоплений тим самим поганим передчуттям, що і тоді, коли вперше переступив поріг Брукліну. Йому не вірилось, що це справжня діюча клініка для душевнохворих, де люди досі лікуються і навіть залишаються на тривалий час. Можливо, цього літа він і сам був за крок від такої ж долі. Він запхав руку до кишені джинсів і стиснув знайому баночку з ліками. Він вважав її якорем, своїм порятунком. Ден відвідував свого терапевта і приймав призначені ліки, тож немає жодної причини, яка б перешкоджала йому жити нормальним життям.

Чому так не могло бути і з Феліксом?

«Звісно. Нормальним життям. Адже кошмари, які навідуються щоночі, та одержимість своїм мертвим двоюрідним дідом – це абсолютно нормально. І ще один бонус! Твої найкращі друзі отримують записки з погрозами».

Ден ішов під’їзною алеєю до входу і дивився на вікна першого поверху. На нього витріщалося обличчя, порожнє і бліде, і на якусь мить він міг заприсягтися, що то був головний лікар Кроуфорд зі своєю самовдоволеною посмішкою. Та підійшовши ближче, Ден зрозумів, що то лише якийсь сумирний старий чоловік.

Біля дверей їх зустріла медсестра в блакитних лікарняних штанях і плетеному светрі. Тут були ще одні, трохи менші ворота, і медсестра попросила Дена витягти все з кишень і пройти через металодетектор. Він віддав їй свого гаманця, ключі, пляшку з водою, а тоді швиденько тицьнув баночку з ліками, сподіваючись, що вона не буде нічого про них розпитувати. Але медсестра просто взяла всі його речі і помістила їх до пластикового пакета, приклеївши зверху наліпку.

– Ти зможеш отримати свої речі назад, коли будеш виходити.

Дена накрила ще одна хвиля страху, цього разу значно потужніша. Без своїх речей він радше почувався пацієнтом, а не відвідувачем. Та медсестра посміхнулась, провела його через металодетектор і весело щебетала, поки вони йшли яскраво освітленим коридором.

– Я почекаю у вестибюлі, – сказала місіс Шеридан. – А ти йди.

Ден зупинився.

– Ви впевнені? Мабуть, він захоче вас побачити.

Вона знизала вузькими плечима і глянула кудись поперед себе, щоб тільки не дивитися на Дена.

– Так. Він уже на мене надивився. Гадаю, він хоче бачити лише тебе.

– То це про тебе постійно запитує Фелікс? – Медсестра наморщила лоба й уважно придивилася до нього. На її бейджі було ім’я «Ґрейс».

– Угу, це я. Ми познайомились на літніх курсах.

– Йому вже ставало краще, – зітхнувши, зауважила медсестра. Вони завернула за ріг, залишивши позаду вестибюль і місіс Шеридан. – Його ніхто не відвідує, хіба що батьки і якийсь учитель. Я впевнена, що він буде радий побачити друга. Його палата трохи далі в цьому коридорі. Тебе звати Деніел, правильно? Він тільки про тебе й говорить.

– Ден, – машинально виправив він її, – але… так. Справді? Це… серйозно. А що він про мене каже?

Медсестра була трохи нижчою за нього і мусила задирати голову, щоб глянути йому в очі. Вона сперлася на дверну раму і легенько засміялась.

– Тільки хороше. Що ти завжди був добрим до нього, що ти був чи не єдиним його справжнім другом.

Ден зашарівся. Останнім часом він рідко згадував про Фелікса, а якщо й згадував, то ті спогади аж ніяк не були приємними. Він сповільнив крок, його руки знову спітніли, і хлопець заховав їх до кишень. Може, варто було відвідати його раніше чи більше цікавитись, як у нього справи.

Медсестра Ґрейс увічливо кашлянула, киваючи на двері.

– Готовий заходити?

– Так…

– У нас, звісно ж, є кілька правил, – сказала вона, виймаючи свою перепустку. – Не можна торкатися пацієнтів, не можна нічого від них приймати і виносити звідси. Ми, певна річ, спостерігатимемо за вами, на випадок якщо він розбушується чи стане пригніченим. Мені треба, щоб ти на словах підтвердив, що розумієш ці правила.

– Я розумію, – відказав Ден.

Він ніяково ковтнув. Востаннє, коли він бачив Фелікса, вони були в операційній-амфітеатрі і їх розділяв скальпель. Двері ледь чутно пікнули, коли медсестра провела перепусткою по електронному замку. Щось легенько зашипіло, клацнуло, і важкі білі двері відчинилися. Вони ввійшли до невеликого передпокою, де було кілька пластмасових стільців і засклене вікно, що виходило на сусідню палату. Всередині був Фелікс. Він сидів за столом, одягнений у чисту білу вовняну піжаму в тонку блакитну смужку. Його руки лежали на колінах, укритих картатим покривалом. Він дивився у справжнє вікно, хоча й заґратоване, його погляд губився вдалині.

Він не був схожий на того стрункого педантичного Фелікса, яким його запам’ятав Ден, – здавалося, що він усох, що від того качка, яким він став за літо, залишилась лише примарна тінь. Усе, що він набрав за допомогою суворої дієти і регулярних тренувань, тепер ніби обтяжувало, ніби тягнуло його тіло до підлоги.

Медсестра відімкнула для Дена ще один електронний замок і провела до Феліксової палати. Ден почув, як за його спиною з легеньким шелестом зачинились двері і клацнув замок. Було таке відчуття, наче з кімнати викачали все повітря і залишили їх у холодній герметично закритій коробці.

Фелікс навіть не повернувся, коли він увійшов, хоча Ден помітив, як його тонкі губи здригнулися в ледь помітній посмішці.

– Вітаю, Деніеле Кроуфорд, – тихо промовив Фелікс. – Я чекав на тебе.