Читать книгу Повернення у притулок - Меделін Ру - Страница 4

«Друзі, ви мені не повірите, – надрукував Ден і, глянувши на монітор, похитав головою. – Спеціаліст із керування пам’яттю? Невже такий і справді існує? Хай там як, просто перегляньте відео і скажіть, що ви про це думаєте!»

Курсор кружляв навколо останнього речення – воно видавало його розпач. Начхати. Ден справді вже почав втрачати надію. Три останніх повідомлення залишились без відповіді, і він уже почав сумніватися, чи Еббі з Джорданом взагалі їх читають.

Він натиснув «Відправити».

Тоді відсунувся від столу і покрутив шиєю, прислухаючись до хрускоту в хребті. Закрив ноутбук – може, занадто різко, – підвівся і запхав його до наплічника поміж книжок і паперів. Щойно він усе поскладав, як продзвенів дзвоник, і він вийшов з бібліотеки в коридор.

Учні рухалися довгою колоною. Ден помітив кількох однокласників з курсу математичних обчислень, і вони помахали йому, коли він підійшов до їхніх шафок. Міссі, невеличка брюнетка із розсипом веснянок на носі, прикрасила двері своєї шафки всіма наліпками і листівками з «Доктора Хто», які їй тільки вдалося знайти.

Високий довготелесий хлопець на ім’я Тарік витягав книжки із сусідньої шафки, а біля нього стояв найнижчий хлопець серед усіх дванадцятикласників, Беккет.

– Привіт, Дене, – привіталася Міссі. – Нам бракувало тебе у їдальні. Куди ти подівся?

– А, та я ходив до бібліотеки, – відповів Ден. – Мав закінчити дещо з літератури.

– Боже, вам доводиться так багато готуватися до тих уроків, – сказав Бекетт. – Я радий, що в мене тільки англійська.

– Отож, Дене, коли ти підійшов, ми якраз говорили про «Макбета». Плануєш іти?

– Я чув, що постановка просто чудова, – додав Тарік, з брязкотом зачиняючи свою шафку.

– Я навіть не знав, що у нас будуть ставити «Макбета», – зізнався Ден. – Це що, якийсь драмгурток?

– Так, і там буде Енні Сі. От тобі й вагома причина, щоб піти. – Беккет лукаво посміхнувся до хлопців, Ден мимовільно посміхнувся у відповідь, і всі четверо рушили коридором. Ден не міг пригадати, які наступні уроки були у його однокласників, проте, хоча насправді у бібліотеці він нічого не вчив, зараз він підіймався на другий поверх на заняття з літератури. Не те щоб це був його улюблений предмет, та Еббі прочитала більшість програмних книжок і зазвичай розповідала йому короткий зміст, полегшуючи його роботу.

– Я кажу, що треба йти, – сказав Тарік. Він носив на три розміри більшого светра й обтислі штани. Через це він був схожий на кумедні статуетки з великою головою і маленьким тілом. – Дене, ходи з нами. Може, мені вдасться дістати нам безкоштовні квитки, я знайомий із головним техніком.

– Не знаю, я ніколи особливо не цікавився «Макбетом». Мабуть, це трохи занадто для таких людей з ОКР[1], як я, – випалив Ден, енергійно витираючи невидиму пляму на рукаві.

Міссі й Тарік втупились у нього здивованими поглядами.

– Ну, знаєте? – ніяково посміхнувся він. – Згинь, проклята плямо?

– А, це з п’єси? – запитав Тарік.

– Так, це… Це один з найвідоміших рядків. – Ден насупився. Еббі з Джорданом одразу б зрозуміли. Хіба читання «Макбета» не було обов’язковим для всіх учнів? – Ну, тоді побачимось пізніше.

Ден відділився від гурту і пішов нагору. Вийняв з кишені телефон і швиденько надіслав повідомлення Джордану та Еббі: «Тут ніхто не розуміє моїх жартів. Рятуйте!» Двадцять хвилин по тому, коли він нудьгував на уроці, Джордан усе ще нічого не відповів, а Еббі надіслала стримане «Ха-ха-ха».

Що сталося? Куди поділися його друзі? Не схоже, щоб вони були аж такі зайняті… Ще минулого тижня Джордан переписувався з ним у Facebook і розказував, які нудні у нього уроки. Він казав, що після літніх підготовчих курсів у Нью-Гемпширському коледжі в навчальній програмі для нього немає нічого складного. Ден поспівчував йому, але, чесно кажучи, заняття в коледжі запам’яталися йому того літа найменше. А от те, що сталося в гуртожитку, Брукліні, – колишньому притулку для душевнохворих, котрим керував схиблений головний лікар Деніел Кроуфорд, – ніяк не виходило йому з голови.

Але щоразу, коли він думав про цю невеличку деталь, думки приводили його до Джордана та Еббі. Одразу після повернення з коледжу Ден постійно отримував від них повідомлення та електронні листи, а зараз вони майже не спілкувалися. Міссі, Тарік і Беккет були хорошими друзями, однак Еббі з Джорданом були іншими. Джордан умів зачепити його за живе, але робив це не зі зла, і смішив усіх трьох. А якщо заходив занадто далеко, поруч завжди була Еббі, щоб утихомирити його і відновити рівновагу. Справді, вона була тим гвинтиком, на якому трималася їхня трійця – трійця, яку, на думку Дена, варто було зберегти.

То чому ж друзі ігнорують його?

Він глянув на годинника і важко зітхнув. Ще дві години до закінчення занять. Ще дві години, поки він зможе кинутись додому і зайти в Інтернет, щоб перевірити, чи друзі не хочуть з ним поспілкуватися.

Він знову зітхнув і сповз на кріслі, знехотя ховаючи телефон.

Якось дивно, що таке небезпечне місце, як Бруклін, згуртувало їх, а звичайне повсякденне життя розділяє.

На тарілці біля ноутбука лежав надкушений сандвіч з арахісовим маслом. Під ногами валявся підручник з історії, і його потихеньку вкривало листя. Прохолодне осіннє повітря зазвичай допомагало хлопцю зосередитись, але замість того щоб, як і належить, зайнятися домашнім завданням, Ден проглядав файл, у якому зібрав інформацію про Бруклін. Після завершення підготовчих курсів він постарався зібрати докупи всі свої записи, висновки розслідувань і фотографії, які знайшов у притулку, і зробити один акуратний файл.

Він упіймав себе на тому, що заглядає до нього занадто часто. Але навіть з урахуванням оригінальних документів йому бракувало значної частини інформації з історії життя головного лікаря. А після того як він дізнався, що може бути його родичем – що цей жахливий чоловік може бути його двоюрідним дідом і навіть тезком, – Ден відчув, що це провалля в його особистій історії, загадка, яку він мусить розгадати.

А поки що той файл був лише способом відволіктися, якось убити час, поки він чекав, коли Джордан чи Еббі з’являться в мережі. Що там любив повторювати його тато? «Покваптесь і почекайте…»

– Чи можна бути ще жалюгіднішим? – пробурмотів Ден, запускаючи обидві руки в своє темне скуйовджене волосся.

– Гадаю, що з тобою все добре, любий.

Еге ж. Краще в майбутньому тримати такі похмурі думки при собі. Ден підняв голову і побачив, що на ґанку стоїть його мати, Сенді, і посміхається. Вона тримала в руках чашку какао, що парувала, і Ден сподівався, що це вона принесла для нього.

– Багато роботи? – запитала вона, киваючи на підручник, що забутий лежав у нього під ногами.

– Майже закінчив, – знизав плечима Ден і взяв у неї чашку з какао, натягнувши на пальці рукави свого светра. – Мабуть, я заслужив на невеличку перерву.

– Авжеж, – погодилась Сенді та якось винувато посміхнулась. – Просто… ну, кілька місяців тому ти, здавалося, дуже радів з нагоди достроково вступити до Університету Пенсильванії, але ось уже жовтень і кінцевий термін подання документів не за горами.

– У мене ще багато часу, – якось невпевнено відповів Ден.

– Може, на есе його й вистачить, але хіба тобі не здається, що в приймальній комісії здивуються, що у випускному класі ти раптом припинив займатися позакласною роботою? Ти міг би піти кудись на практику. Хоча б один день, навіть на вихідних, – я думаю, це мало б велике значення. А може, тобі варто відвідати й інші університети – сам знаєш, поспішні рішення не завжди вдалі.

– Мені не треба додаткової позакласної роботи, бо в мене і так хороші оцінки. До того ж додаткових балів моїй заяві накинуть ПКНГК[2].

Сенді насупила свої світлі брови. Свіжий вітерець ворушив її волосся. Вона відвернулась і дивилась на дерева, що оточували ґанок. Обійняла себе руками, похитала головою. Вона завжди робила так, коли заходила мова про ПКНГК. Джордану та Еббі вдалося якось зам’яти правду про те, що сталося в Брукліні, а от його батьки, загалом, знали все. Вони були там, коли Дена допитував поліцейський. Вони чули його розповідь про те, як на нього напали, повалили на землю… Сама лише згадка про те місце у їхній присутності сприймалася як лайка.

– Утім, – сказав Ден, дмухаючи на гаряче какао, – я можу знайти собі яку-небудь практику. Жодних проблем.

Обличчя Сенді пом’якшилось, і вона опустила руки.

– Справді? Це було б дуже добре, любий.

Ден кивнув і навіть відкрив у браузері нове вікно, аби показати, що збирається пошукати щось в Інтернеті. У стрічці пошуковика він надрукував «практика доглядача зоопарку» і трохи відвернув ноутбук від мами.

– Дякую за какао, – додав він.

– На здоров’я. – Вона погладила його по голові, й він полегшено видихнув. – Ти нікуди не виходив останнім часом. Здається, у Міссі скоро день народження? Пригадую, що минулого року ти ходив до неї на вечірку десь перед Гелловіном.

– Мабуть, – знизав плечима Ден.

– А твої інші… твої інші друзі? – Вона запнулася на слові «друзі». – Еббі, так? І той хлопець?

Вона завжди так робила – перепитувала, ніби не пам’ятала імені Еббі. От ніби вона не могла повірити чи прийняти те, що у нього начебто з’явилася дівчина. Чесно кажучи, Дену й самому було важко в це повірити.

– Ага, – якось знехотя відказав він. – Але вони зараз зайняті, розумієш… школа, робота і таке інше.

«Молодець, Дене. У поштовій скриньці на тебе чекає Оскар».

– Робота? Отже, вони мають роботу?

– Дуже тонкий натяк, мамо, – пробурмотів Ден. – Я тебе зрозумів…

– Навіть не сумніваюся, любий. Ой, мало не забула, що принесли пошту. Там є дещо і для тебе…

Це було дивно. Він ніколи не отримував листів звичайною поштою. Сенді переглянула кілька конвертів, що визирали з кишені її куртки, і поклала одного йому на коліна. Лист виглядав так, наче його випрали у пральній машині, а потім викупали в багнюці. Ден глянув на зворотну адресу, і його живіт пронизав холодний біль.

Сенді переминалась з ноги на ногу.

– Напевне то якась реклама, – як нічого не було відповів Ден, кинувши конверта на книжку. Вона зрозуміла його натяк, ніяково посміхнулась і пішла. Він навіть не чув, як вона зайшла в будинок і за нею зачинились двері. Дену не терпілось прочитати того листа.

Лідія і Ньютон Шеридани

Шеридани? Це як Фелікс Шеридан? Його колишній сусід по кімнаті, той, що влітку намагався його вбити чи то через те, що з’їхав з глузду, чи тому, що був, так би мовити, одержимий. Ден заплющував очі й досі бачив ту маніакальну усмішку Фелікса. Одержимий він був чи ні, але Фелікс був переконаний, що став реінкарнацією Скульптора.

У Дена трусилися руки, коли він відкривав конверт. Може, це звичайне вибачення, припустив він, адже цілком можливо, що батьки Фелікса хотіли з ним зв’язатися і вибачитись за усі прикрощі, яких завдав їхній син.

Ден глибоко вдихнув і знову озирнувся, щоб пересвідчитись, що поруч нікого немає. Крізь прочинене вікно він чув, що Сенді на кухні миє посуд.

Любий Деніеле!

Напевне, ти дуже здивуєшся, отримавши цього листа, хоча я й сподівалася, що мені не доведеться його надсилати, але виявилося, що це наш єдиний вихід.

Справді, я не маю права просити тебе про це, але, будь ласка, зателефонуй мені, щойно отримаєш цього листа. Якщо ти не захочеш… Ну, скажу лише, що можу тебе зрозуміти.

603-555-2212

Будь ласка, зателефонуй.

Усього найкращого,

Лідія Шеридан.