Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 1

Десь обізвалася скрипка. Звук різкий і надривний, ніби хтось не смичком по струнах провів, а щосили шарпнув їх невмілими пальцями – грубо та безжально.

«Лука заплакав би. Або ж убив би того, хто отак із його скрипкою…», – подумала Анна.

Утім, щоб Лука когось убив… Ото вигадала! Таке навіть уявити важко. От зчинити тарапату1, пригрозити скрипчиному кривдникові всіма небесними карами – інша річ, це б він запросто. Особливо, якби йшлося про його «червону панну».

Анна раптом наче побачила перед собою: Лука вклякає перед «панною» на ліве коліно, прикладає праву руку до серця, енергійно стріпує вже сивим, але ще густим, як у парубка, чубом.

– Ваша величносте, дозвольте запросити вас до музики!..

Хвильку-другу мовчить, немов очікує на відповідь, а тоді обережно дістає скрипку з футляра, пробігає пальцями по грифу, ніжно обіймає за «стан», проводить долонею по всіх її витончених вигинах, по ефах і струнах. І тільки після того береться за смичок.

Колись Анна сприймала всю цю прелюдію до гри за жарт, намагання Луки трохи розвеселити її, малу й набурмосену. Потім звикла до дивакуватої церемонії. А от для Луки вона, здається, так і не стала звичкою. Щоразу він наче вперше зізнається у палкому коханні, пропонує руку та серце і трепетно запрошує свою «панну» до музики, як наречену до весільного танцю. Щоправда, відбувається це лише на великі свята, бо для буднів у хаті є ще дві скрипки.

Звук повторився. Справді, нібито голос «червоної панни». Але цього не може бути. Ніяк не може! Вона майже за сто кілометрів звідси, від міста, на самотньому поліському хуторі. Примостилася собі зараз на високій, вишитій малиновими ружами подушці, мов королева на троні, й чекає, коли знову схилить перед нею свою сиву голову та шляхетно простягне руку вірнопідданий, її хранитель та оборонитель.

Анна також любить «панну». Але найбільше любить Луку. Більше за всіх на світі! Він ніколи не називає її внучкою – лише Анною або ж, але це вже зрідка, коли розмова вельми серйозна, Анною Ярославною. Вона ніколи не кликала його дідусем – тільки Лукою. Це додає до їхньої кровної спорідненості ще й якогось особливого відчуття близької дружби та душевного суголосся.

Утретє скрипка озвалася так болісно і розпачливо, ніби волала про допомогу. Таки «червона панна»!

Кожна скрипка має свою душу – оту маленьку штучку, яку припасовують у середині корпуса, щоб давала вібрацію. Мабуть, майстер «червоної панни» знав якийсь потаємний спосіб, особливий секрет її виготовлення, бо такої вібрації немає більше в жодної скрипки. Та й неповторний тембр її голосу Анна ніколи не сплутає з жодним іншим. Але ж це справді неможливо! Щоб улюблена скрипка Луки – тут, у місті, посеред ночі, та ще й у чужих руках?! Не вірила, не могла повірити. Тільки тривога чомусь стискала і стискала серце – аж до млості.

Розплющила очі, хутко скочила на ноги і застигла на місці: темрява така – хоч в око стрель. Куди ж поділося вікно, у яке завжди кидав жменьку примарного жовтого світла самотній ліхтар, прилаштований на протилежному боці гуртожитського подвір’я? Провела рукою праворуч, над подушкою, – вимикача також немає, а замість килимка, якого сама колись змайструвала з різнокольорових клаптиків тканини і прихопила з дому, – лише гола стіна, шорстка, навіть не поштукатурена, з випнутими прямокутниками цеглин і тоненькими рівчачками між ними. Бр-р-р… А холодно ж як! Вимкнули опалення? Ні, його, мабуть, ніколи тут і не було. Бо звідки б узялася ця неймовірна задавнена затхлість, наче стіни покриті грибковою пліснявою.

Отже, вона не в гуртожитку. А де ж? Пробіглася подумки слідами минулого дня – хвилина за хвилиною, година за годиною. Звичайнісінька субота, уже груднева, але ще по-осінньому мокра та плаксива. Кілька хвилин борюкання зі сном під пронизливе верещання круглого будильника з блискучим нікелевим капелюшком. Підйом, коротка руханка за компанію з Наталкою та Ритою (всього кілька вправ і присідань). Сніданок – яєчня з двох яєць, коржик і чорний чай із гілочкою вересу. Хвилин п’ятнадцять ходи від гуртожитку до навчального корпусу. Заняття. Після занять – обід у їдальні, а тоді репетиція в актовій залі, така довжелезна, що їй, здавалося, кінця-краю не буде.

Анна любить музику, дуже любить. Але ця щоденна муштра впродовж двох тижнів уже добряче дістала. Ну скільки можна?! Ать-два-три… Ать-два-три… Ать-два-три… Та її вже хоч посеред ночі розбуди – із заплющеними очима всі мелодії зіграє. Хіба ж вона винна, що дехто й досі в ноти не потрапляє? Але від Солохи дістається геть усім. Авжеж, колективна відповідальність, один за всіх і всі за одного. Бо час «Ч», тобто концерт, уже на носі, до нього менш як місяць, а в них усе не так, усе біс його знає як, їй, заслуженій-презаслуженій Соломії Соломко на прізвисько Солоха (дехто каже ще й Соло в квадраті), дісталися якісь тупі невдахи, яким ведмідь ще під час народження вуха повідтоптував, із такими вушиськами нічого було сюди пхатися, а вони припхалися, і от вона змушена робити з них музикантів, виводити їх у люди, а вони ж як сонні мухи – не ті ноти беруть, не в тому темпі грають, тему не відчувають. Хіба це полонез Огінського? Це ж похоронний марш якийсь! Ану повторити всоте! А це хіба танець маленьких лебедів? Це ж якісь охлялі мокрі кури, що ось-ось свої незграбні лапи посеред сцени простягнуть! Енергійніше! Алегро! Алегро! Та алегро, а не анданте! Ви ж оркестр, а не отара овець!

Солоха, вся у стилі «вамп» – від високої, кольору воронячого крила «бабетти» на голові до лакованих черевиків і чорних мереживних панчіх, – прозвана колись так, вочевидь, за вміння маніпулювати своїми численними залицяльниками, як гоголівська відьма передріздвяними гостями, стоїть на сцені, наче фельдмаршал на військовому плацу. Рядовій Баскаль краще й не пробувати звертатися до неї зі своїм проханням. Ну, припустімо, почне Анна пояснювати, що вона щосуботи їде додому і сьогодні на неї там також чекають, дуже-дуже чекають. І що? Навіть якщо нетерпляча Солоха вислухає до кінця (що малоймовірно), то відповідь можна відгадати відразу: «Ностальгія за архаїчним хутором і туга за старим дідом – просто сентиментальна патока. Ти приїхала сюди не просто навчатися. Час, час, дівчинко моя, звикати до важкої праці. Запам’ятай – музи не люблять ледачих!»

Отож Наталка та Рита, сусідки по кімнаті, зразу ж після занять стрімголов помчали на автостанцію, а вона до самого вечора була на репетиції. Повернулася, коли вже сутеніло. Ноги підгиналися, руки як перебиті, в горлі пересохло. Дістала з тумбочки слоїк з узваром – чай вона п’є тільки вранці, а кава їй взагалі не смакує. Випила той грушево-яблучний напій без передиху і враз провалилася в сон. Падаючи на ліжко, ще встигла подумати: якийсь дивний присмак в узвару, ніби він скис трохи, варто було його на кухню до холодильника занести, а не в кімнаті тримати, і треба було б роздягтися. Але вона так стомилася, що не лишилося сил навіть ґудзики на кофтині розстібнути.

***

Анна й зараз почувалася недобре. Але сон неначе сорока вкрала. Натомість страх, липкий і бридкий, обступив її з усіх боків, хапав за обличчя, за руки, прокрадався під шкіру й метушився там туди-сюди кусючею мурашнею. Від того хапання та бігання почало нудити. Лежала і сторожко прислухалася до темряви. Щось зашаруділо. Може, миша? Мишей вона панічно боялася. Сіла, підібгала ноги і притиснулася до нерівної поверхні стіни, готова відбиватися від мишачого нашестя. За шарудінням почулося металеве шкрябання у дверях – хтось довго не міг втрапити ключем у замкову щілину. Нарешті-таки втрапив. Пронизливо заскреготіли завіси, мабуть, давно не змащувані. Зарипіли і повільно відчинилися двері. На підлогу впала смуга тьмяного, анемічного, якогось аж потойбічного світла.

Не зразу вгледіла того, хто зайшов, бо він ніс поперед себе гасову лампу. Вже зблизька побачила: це не звичайна лампа, а ліхтар-«кажан», із тонкою металевою сіткою навколо скла та чорним абажурчиком над ним – на хуторі також є схожий (Лука запалює його зазвичай темної пори, вдосвіта або пізно ввечері, коли треба навідатися до хліва чи дровітні). Тільки коли ліхтар опинився поруч, на збитому з грубих дощок столику, з темряви випливло чоловіче обличчя – кругле, схоже на пласку білу маску з темними очницями.

«Наче зомбі з могили виліз чи привид з того світу явився», – подумала Анна і злякано зойкнула, відвернулася, натягла аж до підборіддя ковдру й заплющила очі. Серце пришвидшено застукотіло і стрімко покотилося з грудей до п’ят.

Він підсунув табуретку, всівся навпроти. Відчула несвіже дихання і задавнений, міцний запах поту. Здогадалася: чоловік розглядає її, мовчки, сантиметр за сантиметром, обмацує поглядом ковдру, що окреслила обриси тіла. Зрештою, так і не промовивши й слова, вхопив короткими пальцями за підборіддя і повернув її обличчям до світла.

– Розплющ очі! Розплющ, кажу!

Щось, певно, недобачив, бо взяв зі столу «кажана», підніс аж до самісіньких зіниць.

– Не заплющуй! І не кліпай! Розкліпалася тут…

Намагалася не кліпати. З очей потекли сльози. Хотіла витерти, але чоловік ударив її по руці.

– Но-но! Ти диви, яка візігорна!2 Я тобі ще ніц не зробив, а ти вже нюні розпустила. Плакса-вакса… Вакса-плакса… На ось, ковтни і не плач, – простягнув на двох пальцях з довгими поламаними нігтями, обведеними чорними підківками бруду, маленьку круглу пігулку.

– Навіщо вона мені?

– Щоб голова не боліла.

– Хіба я казала, що в мене голова болить?

– А хто тебе питає? Ковтай і не жванди!3 Отак! А теперика можеш спати.

Коли вже човгав до дверей, глянула йому вслід. Якийсь недоладний, непропорційний, ніби складений п’яним горе-майстром із окремих дерев’яних деталей, припасованих абияк. На зсутулених плечах волохатиться сіра безрукавка, чи то з вовчої, чи із собачої шкури, від короткого тулуба, просто з-під тієї «волохатки», довгими тонкими патиками відділяються худющі руки та ноги, обтягнуті дешевим синім трико; розкуйовджена рудувата голова буквально втиснута у плечі, ніби між нею і тулубом зовсім немає шиї.

«Як павук. Авжеж, злий потворний павук», – подумала Анна. Він наче почув її думку, зупинився біля дверей, повернувся впівоберта, насупив брови, приклав пальця до губ, а тоді сердито посварився ним.

– Ну-ну! Цс-с-с… Сиди тихо! Бо…

Провів короткопалою долонею там, де, мабуть, все-таки була схована його шия, – як ножем різонув. І несподівано посміхнувся. Від тієї посмішки на його пласкому блідому обличчі в Анни аж морозом поза шкірою сипонуло. А тоді враз відчула, як тіло зм’якло, стало невагомим і почало розбухати, розширюватися, лускати, зникати, розчинятися у повітрі, легкою хмариною підійматися догори, під чорну стелю.

Десь, немов за стіною в’язкого туману, пронизливо рипнули і зачинилися двері. Приглушено клацнув замок. Стихло човгання. Знову сумно озвалася, печально зітхнула й голосно схлипнула скрипка.

Лука колись сказав, що «червона панна» просто так ніколи не плаче, цьому обов’язково має бути якась причина. Що ж вона хоче їй сказати, ця стара ворожійка? Чи про що попереджає?