Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 11

Перед очима біло-біло. Але це не сніг. Білі бинти, біла постіль, біла стеля, білі стіни… Тільки маленький круглий радіоприймач праворуч – чорний, ніби чорне збитошне котеня, що вискочило на тумбочку, згорнулося калачиком і тихесенько нявчить. Нявчання змінюється ледь-ледь чутною мелодією.

«Антоніо Вівальді, концерт №1, «Весна», – впізнала Анна. Треба трохи підсилити звук.

Еге, підсилиш тут. Ліва рука – як гиря стокілограмова: не те що підняти, навіть ворухнути нею важко. Виявляється, нещасну лівицю не лише загіпсовано, а ще й міцно прив’язано до тулуба. Долоню також забинтовано – так, що жодного пальця на ній не видно.

Жінка на сусідньому ліжку помітила Аннин порух, пришкутильгала на милицях, крутнула коліщатко на приймачеві.

– Я й сама хотіла послухати, але вирішила, що ти спиш. Не стала заважати.

Поки жінка шкутильгала до радіоприймача, музика зникла, замість неї почувся веселий чоловічий голос. Анна здригнулася і завмерла. Може, цей голос не з приймача? Може, Лука стоїть за дверима палати й говорить із кимось? Зараз він зайде, зараз… Боженьку! Зроби так, аби він зайшов! Ну зроби!

Ні, це все-таки радіо…

«…Отож перед вами не просто волиняк, а французько-український поліщук. Не вірите? Бачу-бачу, думаєте, що старий скрипаль жартує. Я люблю пожартувати, але це – чистісінька правда! Навіть ім’я у мене українсько-французьке. По-українськи Лука – з наголосом на другому складі, по-французьки також Лука – тільки з наголосом на першому складі. І прізвище моє насправді – Паскаль. Чули, мабуть, про великого математика Блеза Паскаля? Мусили чути, якщо університет закінчували. Але я не з тих Паскалів, тобто не з того кореня, не з математичного. Мій прапрапра… до математики мав такий самий стосунок, як ровер до космічної ракети. Був він наполеонівським офіцером і, так би мовити, за сумісництвом – скрипалем. Хоча правильніше буде сказати навпаки: він віртуозно грав на скрипці і, за збігом життєвих обставин та за прикладом самого імператора Наполеона Першого Бонапарта, воював.

У 1812 році французьке військо потовклося трохи й у нас на Волині – вона тоді до складу Російської імперії належала. Не знаю, чи збирався Наполеон Перший приєднувати волинське село Староліси до Франції, проте достеменно відомо, що поручник Даніель Паскаль, родич генерала Реньє, самого себе до Старолісів приєднав. Як? А отак – узяв та й прив’язався до села дівоцькою косою. Коса була гарна, як снопик стиглого жита, ще й волошковою биндою16 заплетена – під колір очей. А Даніель ще той зух – молодий, гарячий, чорнобровий, чорновусий. Ну геть, як я! Оце подивіться пильненько на мене та й побачите того наполеонівського французького поручника. Смішно вам… Бачили б ви мене років сорок тому!

Словом, влетів той поручник до нашого села на своєму вороному та з ходу здобув перемогу. Раз стрельнув – і просто в яблучко. Тільки стріляв він не з пістоля чи мушкетона, а очима, й підкорив не Староліси, а його найвродливішу дівчину. І знаєте, чим? Ось цією самою червоною скрипкою, на якій я щойно грав. Із першого звуку заворожив поліську красуню, а вона з першого погляду закохалася в нього. Думаєте, про таке лише у книжках пишуть? Бо ви молода ще дуже, життя не знаєте. А в ньому таке буває, що жодна книжка не вигадає. Отож, привела молодого французького офіцера до нашого села сама пані доля. Здавалося б, хіба в Парижі гарних панянок чи, як вони кажуть, мадемуазелів, не було? А поручник Паскаль своє кохання у маленькому волинському селі знайшов. От і не вір після цього, що всі шлюби на небесах укладаються.

Сільський священик, коли вінчав Устинку Михайлюкову та Даніеля Паскаля, записав у церковній книзі нареченого Данилом Баскалем. Може, недочув чи не розібрався у французькій. А може, й навмисно так зробив… Про це історія мовчить, а святий отець, царство йому небесне, уже не розповість. Баскаль, по-нашому, сільському, – це вперта людина. А тих двоє, мої прапрапра…, були справжнісінькими впертюхами. Інакше б мене оце перед вами не було…»

Анна чула це інтерв’ю ще рік тому – по «брехунцеві», що завжди щось бурмотів у них на кухні. Незадовго до того оркестр народних інструментів із Старолісів переміг в обласному конкурсі, і журналістка з радіо спеціально приїжджала на хутір, щоб розповісти про його художнього керівника. Запитань було багато, розмова тривала довго, але не все з того, що записала кореспондентка, потрапило до ефіру.

«…Народився я не в Старолісах, а неподалік містечка Сарни. Це теж Волинь, але тепер уже Рівненська область. Там мій батько працював на залізниці. Пристанційне село було велике, півтори тисячі дворів. Людей багато, а бібліотеку «Просвіти» довірили мені, чотирнадцятирічному політкові17. Чому? О! Козир я мав – син залізничника міг безплатно їздити до Львова, а саме звідти треба було возити книжки, журнали, газети. От і возив, і то дуже часто. Я ж і тепер не можу на місці всидіти, що вже про ті роки говорити – справжній вердзігіль18, на край світу ладен був податися. За користування бібліотекою читачі сплачували по одному злотому – на той час великі гроші, тож було за що літературу купувати. Мене ще малим за вуха не могли від книжки відтягти. А тут таке несподіване щастя випало: сам можеш літературу вибирати й купувати в крамницях, а тоді ще й читати на роботі хоч увесь день. Ну й приміточка маленька до козира: у середині тридцятих років поляки вже добряче закручували гайки в українській справі, забороняли наші громадські організації. Доправляти книжки українські теж було ризиковано. Старших активістів польська дефензива давно всіх на контроль взяла. А на мене, малого, ніхто не зважав.

За рік вступив до Варшавської гімназії, а заразом записався до бібліотеки імені Івана Огієнка, навколо якої гуртувалася українська інтелігенція… Виступав на концертах, сам організовував вечори. Спочатку трохи лячно було. Але не святі горщики ліплять, і мені все вдалося. Отримав рекомендацію до Варшавської консерваторії, бо і на скрипці добре грав, і на нотах знався. Та ніхто не знає, що на нього чекає. Першого вересня 1939-го року у Польщі почалася війна… Довелося виїхати з Варшави… Опинився на Холмщині…»

Анна всміхнулася – під час монтажу інтерв’ю цілий шмат розповіді вирвано та викинуто: про повернення з Варшави додому, де не довелося навіть однієї ночі перебути, про втечу за Буг, спалення там, на території нинішньої Польщі, українського села Сагринь, смерть дружини, порятунок маленького сина, поранення. Запис на стрічці її пам’яті набагато повніший і детальніший. А тут, у приймачеві, уже до Червоної армії перескочили.

«…А 1944 року доля моя зробила крутий віраж і я опинився в Червоній армії.

Стоїмо якогось дня в довжелезній шерензі. Виходить командир. – Кто знает польский язык?

Роблю крок уперед. І цей крок вирішує мою подальшу солдатську долю. Більшість тих хлопців з останнього призову, з якими я стояв на плацу, молодесеньких, необстріляних, загинула невдовзі в саратовських степах. І не тільки від німецьких куль, а й від голоду, холоду та хвороб у Червоній армії. Я ж потрапив до Перемишля, на прикордонну заставу. А там, як на мінному полі, – не знаєш, коли рвоне, звідки вистрелять: то йдуть українські вояки, то підходить Армія Крайова, то власовці, то німецькі угруповання з Карпат пробиваються…

Отож зробив я крок уперед, і повели мене до самого начальника Львівського округу генерала Тер-Григоряна.

– Кажуть, що ти, рядовий Баскаль, добре польську мову знаєш.

– Як же мені не знати? – відповідаю. – Гімназію польську закінчив, у Варшаві жив, книжки по-їхньому читав.

– От і добре. У нас тут багато документів польських, будеш перекладати.

Отака лафа мені випала. А заодно взявся я військовий ансамбль створювати. Зібралося нас шестеро. Знайшли якогось доходяжного фронтового баяна, поламану гітару та балалайку. Хіба ж із того путню музику видобудеш? У штабі кажуть: чекайте, поки ще якийсь інструмент припливе. Але довго чекати, поки в коня роги виростуть. Іду до капітана Лисенка, прошу підвезти до Львова, на Підзамче, де розташований німецький табір. Він аж очі витріщив:

– Ты че, Баскаль, тоже пленным хочеш быть? Или решил всех фрицов одним пальцем там, в лагере, расстрелять?

– Там можна на хліб музичні інструменти виміняти, – пояснюю.

– Неужели? – недовірливо так поглянув на мене капітан. – Ну ладно, поехали.

Іду повз голодних німців. Вони з усіх боків простягають губні гармошки, а в одного – скрипка в руках. Руки в нього такі… Словом, не солдатські руки. Мабуть, музикантом той чоловік до війни був. А може, й на війні музикував. Німецькі штабісти полюбляли розважитися та й у музиці дехто непогано тямив. Як побачив я цю скрипку, аж серце защеміло, а руки самі мимоволі до неї потягнулися. У мене вже була скрипка – оця сама, на якій я вам щойно грав. Це наша родинна реліквія, скрипка того самого поручника Паскаля, який одружився у Старолісах. Мені, ще зовсім малому, її дід Сянько, помираючи, передав у спадок. Сказав, що з мене добрий скрипаль буде. І як він угадав? А може, навпаки, напророкував долю тим своїм подарунком. Але француженку свою я залишив у батьків, коли вирушав з рідного дому за Буг. Під час війни дім наш німецька бомба зруйнувала. Про це вже мені було відомо. А чи не згоріла разом із ним скрипка, батько не написав.

Отож, дивлюся на скрипку в руках німця і відвести очей не можу. Оцінив він її у шість буханців хліба. Це дуже висока як на той час ціна. Та я навіть не торгувався – схопив скрипку й пішов. Капітан як угледів, що саме я придбав, скривився, наче оцту замість трофейного спирту ковтнув, розізлився, аж плямами червоними по обличчю пішов.

– Лопух! Дурак стоеросовый! Околдовал тебя этот фашист недобитый что ли? Зачем нам это полено? За шесть буханок хлеба можно было баян или аккордеон купить. Вот это действительно был бы инструмент для военного ансамбля.

– Сам ти поліно, – говорю пошепки та скрипку до себе притискаю.

У березні сорок шостого захворів я на мокрий плеврит. Ради на ту болячку не було – відправили додому помирати. Коли прощався з однополчанами, капітан виніс скрипку.

– Забирай ее на фиг, Баскаль. Все равно на этом полене больше никто не умеет играть.

Отак у мене з’явилася друга скрипка. Минулого року в Києві, коли ми з троїстими музиками на Всеукраїнському огляді у палаці «Україна» виступали, підійшов один знаменитий музикант, оглянув її з усіх боків та й дістає гроші з портмоне. Продайте, каже, це італійська скрипка, ви за ці гроші собі десять інших купите. «Навіщо мені десять інших? – відповідаю. – Мені вистачає тих, що маю. Вдома ще французька є. Але то особлива скрипка, я її як зіницю ока бережу. Ви б її, добродію, побачили та почули… Ну й третя – наша, українська, з Карпат. На ній онучка моя, Анна, вчиться грати».

Розсердилася столична знаменитість, розприндилася і одне тільки слово й вимовила: «Село…». Але як це було сказано! Я аж втішився, що не піддався на вмовляння і не продав свою італійку.

Після італійки у мене з’явилися кларнет, флейта, цимбали, з десяток сопілок… Банджо купив в Одесі.

А тоді, в березні 1946-го, як комісували мене, поїхав до Старолісів, на дідизну свою. Там і своє друге кохання зустрів. Мабуть, воно й урятувало мене від смерті, яку лікарі пророкували. Марійка моя вчителькою працювала, малих пуцьвірінків читати й писати навчала. Збудували ми хату на хуторі, де жив колись дід Сянько. Його ніхто не зайняв, бо тоді якраз у розпалі була кампанія проти хуторів, будуватися дозволяли тільки в селі. Але ж я чоловік не «кампанійський» – забаскаличився та й завів собі обійстя на дідівському місці. Трохи пошпетило мене начальство районне за таке непідкорення державній політиці. Але що з Баскаля візьмеш! Працював трохи керівником ансамблю, а потім і директором будинку культури. Недовго, щоправда…»

Анна добре запам’ятала, як після цього Лука розповідав про прийом у партію. Спочатку його туди агітували та мало на налигачі не тягли, а в день прийому з кабінету прогнали й порадили гострий язик прикусити, бо вилетить не тільки з роботи, а й із села. З роботи звільнили наступного ж дня, але невдовзі повернули, бо не знайшли заміни. Та за кілька місяців Лука на обласному звіті посварився з «культурним» начальником. Той дуже добре знав статут і вимоги своєї партії, а в музиці тямив, як баран у зорях, але щоб показати свою культурність і обізнаність, присікався до сільських музик за «какое-то не такое» звучання флейти. Баскаль слухав-слухав те пиляння та й не витерпів.

«Де ж це ви, товаришу начальник, бачите флейту? – запитав насмішкувато. – У нашому оркестрі її ніколи й не було. А те, на що ви дивитеся, – кларнет».

Обличчя начальника стало бурячковим. Він не сказав жодного слова. Але не встигли музиканти до села доїхати, як у районі вже з’явився наказ про звільнення з роботи «хама зі Старолісів». Більше його на посаді директора сільського будинку культури вже не поновлювали.

О, Лука Баскаль – для начальства, як колючка в черевикові. Ніколи воно не любило цього їжакуватого та задерикуватого скрипаля. Не одному «вищестоящому» він попсував нерви – за словом до кишені не ліз і на чини та посади не зважав. Зате з усіляких оглядів – і в області, і в республіці – найвищі нагороди привозив, слава про його колективи на всю Україну гриміла. Тож доводилося начальству терпіти «професора музики з Полісся», як написала про Луку одна газета.

Якийсь пильний цензор на обласному радіо, вочевидь, вирішив, що про музику скрипаля Луки Баскаля радіослухачам знати можна, а про характер музиканта – не треба. Тому після слів про банджо, за сценарієм, зазвучав меланхолійний блюз.

«Запам’ятаймо його таким…

…Ми передавали останнє інтерв’ю з талановитим скрипалем Лукою Баскалем, який сорок днів тому, в ніч на сьоме грудня, трагічно загинув разом зі своєю єдиною внучкою. Нагадаємо, у їхньому будинку сталася пожежа… Нещасний випадок…»

Анна скочила на ноги, лівою рукою схопила чорну скриньку приймача і щосили вдарила нею об стіну.

– Ти брешеш! Брешеш! Брешеш!!! Я жива! І Лука живий! Живий! Живий! Живий!!! Боже! Ну зроби так, щоб він був живим! Зроби, Боже-е-е!

Злякано заверещала сусідка. Коридор наповнився тупотінням ніг. Хтось, білий і стривожений, нагнувся над Анною, притиснув її до ліжка, вдарив шорсткою п’ятірнею по щоці. В передпліччя боляче вп’ялася голка.

…Тиша. Біла-біла, як сніг на чорному згарищі хати. А з неї, як перший пролісок з-під снігу, пробивається голос. Голос «червоної панни».