Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 10

Пірнання в озері не минулося без наслідків. Даніеля вже за кілька годин почало лихоманити, а вночі взялася така гарячка, що він не пам’ятав, де опинився. А опинився він у хаті Михайлюків. Макар картав себе за те, що зв’язався з навіженим Федьком, і намагався якось загладити провину перед сестрою, яку дуже любив. Тому поступився Даніелеві своїм дерев’яним ліжком, а сам перебрався до родичів. Платон і Степанка, Устинчині батько й мати, осудливо дивилися на доньку, хитали головами, скрушно зітхали, сердито ворушили жовнами, але не перечили – хто знає, якого ще коника може викинути їхня слухняниця, яка раптом такою впертою неслухняницею стала.

Устинка цілу ніч не склепила очей, все припадала до хворого: то змінювала компрес на голові, то воду подавала, то накривала свого Данилка. Не спала й Степанка, ловила кожен звук, кожен порух за стіною. На ранок не витримала, змусила доньку перепочити, сама сіла на її місце. Сіла та враз як у криницю впала – провалилася в сон. Коли прокинулася, аж нестямилася.

– Макарчику! Що тобі, синочку?

Я чула, як вона полегшено зітхнула, зрозумівши, що то не її син. Та за цю коротку хвильку, за цю мить божевільного страху за власну дитину щось ворухнулося в жіночій душі, щось зрушилося.

– А якби Макарко отак, сам-один, як палець, на війні, на чужині… – прошепотіла тихо.

Аж тепер узялася розглядати Даніеля, якого Устинка кликала Данилом. Дивилася по-доброму, по-материнськи.

– Ну який із тебе вояк, воропахо?!15 Молодюсінький ще, як Макарко наш. Лице, як у дівчини, чорні брови, кучері, пальці тонкі, такими тіко на скрипці й грати… Гарний, хоч з лиця воду пий. Але, думаєш, у нашому селі гарних хлопів нема? І Федько не гірший за інших. Хто його знає, що такого знайшла в тобі наша Устинка. Може, й справді все через твою скрипку, через оту «червону панну», щоб її… Прости, Господи! Хай буде Твоя воля!

Я слухала те шепотіння і тихо плакала. Так тихо, що жодна моя струна не ворухнулася. Але й у мені щось змінилося до цієї чужої сільської жінки. По правді кажучи, спочатку я її ой як не злюбила: вона навіть глянути на Даніеля не хотіла, тільки блискала очима сердито, ніби заповзялася спопелити його. Та якщо тепер вона так… Хто любить мого Дані, того і я любити буду.

За тиждень гарячка спала. Натомість узявся кашель. Його не вдавалося позбутися ні вересовими настоянками, ні чаєм із листям багна, ні калиною та малиною, ні гарячим молоком із липовим медом, ні компресами з борсучим смальцем. Ядушливе бухикання чулося впродовж усієї осені.

– Хоч би не сухоти, – зітхала Степанка.

– Не накаркай! – сердився Платон.

Вони мовчали, ховали свій страх від Устинки. Але дівчина й сама знала: сухоти в їхньому краю не рідкість, а врятуватися від них майже неможливо.

Степанка молилася і тихо нашіптувала замовляння.

«Ви, сухоти, сухотищі, чи ви подумані, чи ви погадані, чи ви помислені, чи ви стрічні! Ви, сухоти сухущі, болющі, палющі, розійдіться від парубка Данила. Як дим з димаря розлітається і розкочується, то так і ви, сухотищі, розійдіться, розкотіться за огнем, димом, за вітром, за полум’ям, тихенько, легенько, маковим дробовим хмелем і дайте спочити парубкові Данилові…»

Даніель повільно оклигував. Ще й на ноги не звівся, а вже мене пригортав і ми з ним згадували його улюблені мелодії. Тільки-но випав перший сніг, він вийшов із хати, взявся ліпити сніговика. На допомогу йому вибігла Устинка.

Вони грали у сніжки, падали в замети і сміялися, як діти. Я так раділа за Дані, що навіть приревнувати його забула. Хай! Хай будуть разом. Аби він був здоровий і щасливий!

Сусіди заглядали: хто через тин, а хто через ворота, перешіптувалися та переморгувалися. Чутки ходили селом колами, як чарка за столом. Неслава до воріт, як смола, липнула. І щось із цим усім треба було робити. Вихід із ситуації батьки бачили один – вінчання. Не питали в Даніеля, якої він віри, до якої церкви колись ходив – у селі один храм і один священик. Отець Михайло також зайвих питань не ставив. «Усевишній над нами всіма», – сказав. А я потім підтвердила його слова музикою.

Настала весна, а Дані продовжував покахикувати. Він задихався від диму, від вологого повітря надворі, від болотяного запаху в лісі. Все частіше згадував Францію, виноградник під Парижем, сонце, що жовтим каченям купалося в Сені. Прагнув додому ще й тому, що там була батькова лікарня, а без неї, відчував, йому не видряпатися. Та тепер потрапити за кордон було важче, ніж під час війни – потрібен спеціальний дозвіл на виїзд.

Тільки-но підсохли дороги, Даніель вирушив до Житомира – центру Волинської губернії. Власноруч хотів вручити прохання губернаторові. Зустрітися віч-на-віч не вдалося. Чиновник нижчого рангу, до якого потрапив на прийом, сказав, що таке питання треба узгоджувати не в губернії, а в Києві, із самим генерал-губернатором. У Києві пообіцяли, що перешлють його документи до Петербурга. Може, й переслали, але в столиці Росії не поспішали давати відповідь у якесь там глухе село на окраїні імперії та ще й французові.

Дані знову й знову писав, знову й знову їздив. Минув майже рік, поки когось із імператорського оточення зацікавила волинська історія французького залишенця. Але тому «когосю» забажалося ще й підтвердження, що поручник Паскаль під час волинського «болотного сидіння» свідомо порвав з армією Наполеона та перейшов на бік російського війська. Доки отримали таке «зізнання», збігло ще кілька місяців.

Коли ми прибули до Парижа, там уже все було по-інакшому. Імператор Наполеон Перший зрікся престолу. Жан Реньє повернувся з полону і, підкошений поразкою та хворобами, за кілька тижнів помер. Бурбони скидали з п’єдесталу слави бонапартистів і прибирали владу до своїх рук. Клініка Паскаля занепадала. Батьки так і не допиталися у хворого Реньє, де він загубив їхнього єдиного сина, й уже змирилися із загибеллю Даніеля в Російській імперії. Це вкоротило віку матері, а батько після її смерті зовсім збайдужів до всього й дедалі частіше прикладався до чарки вина з родинного погреба.

З’яву Даніеля та ще й із вагітною дружиною-чужинкою він зустрів без особливих радощів – Жозеф розучився радіти, плутав реальність із вимислами, а сина вважав призвідцем усіх своїх страждань і невдач. У перерві між винними провалами він таки обстежив Даніеля і ліки приписав. Вартувало б поїхати на води, де повітря найбільш сприятливе для лікування, проте Дані опинився на межі бідності.

Ніхто ще не знав, хто в них народиться – хлопчик чи дівчинка. Ніхто, крім мене. Я так чекала на Даніелевого первістка, наче сама мала його народити. Як то він торкнеться своїми манюсінькими пальчиками до мене? Як втішиться, коли почує мій голос? А потім Дані буде навчати його грати на моїх струнах і ми з малим подружимося. Я буду любити його! Дуже-дуже! Як самого Дані. Адже це його син, його плоть і кров.

Ще встигла побачити його тільце й почути його крик. Відзначила, що він такий самий червоний, як я. Здивувалася, що в такої маленької людинки може бути такий сильний і вимогливий голос. Це була єдина наша зустріч. Більше ми з ним не зустрічалися.

Наступного дня до Даніеля прийшов трохи дивнуватий чоловік. Мав довге руде волосся, довгий ніс і довгі тонкі пальці. Сказав, що він від графині де Бурмон, учитель музики її сина. Оглядав мене, як лікар хворого: промацував, постукував, зазирав крізь ефи, смикав за струни. А потім кудись поніс. Невже Даніель продав мене? Але чому? Чому?!

Мій Дані!.. Мій дорогий Дані… Як мені стало самотньо й страшно без тебе…

***

Світ ніби перекрутився, беркицьнувся через голову та й повернувся до мене іншим боком. Здавалося, із королівства Любові я несподівано потрапила до царства Страждань. Все, що відбувалося у моєму житті далі, не викликало бажання ні відкривати душу, ні взагалі озиватися.

«Довгий» чоловік приніс мене до просторої зали з художньою ліпниною на стелі та стінах, із лампами у позолочених канделябрах, із розкішними меблями, обтягнутими дорогим оксамитом, мода на який уже розповсюджувалася із Франції на всю Європу. Під вікном – старовинне бюрко (чи не зі спадщини котрогось із Людовиків?), на столі – велика єгипетська ваза з розкішними лілеями. А повітря наелектризоване – аж потріскує, як перед грозою. Здається, ще мить – і його розпанахає блискавка, зі стелі гримне грім і холодна потужна злива обрушиться на голову нещасного вчителя музики, а заодно й на мене.

Опецькуватий хлопчина років десяти тупав ногами у білих панчохах та бордових штанцях і не хотів навіть дивитися на мене. Його мама, мадам Бурмон, яка вважала себе великою шанувальницею мистецтва, вибрала особливий і, на її думку, дуже аристократичний спосіб покарання свого єдиного чада за непослух – гру на скрипці. Що більшою була провина графського нащадка – то довше він мусив водити смичком. Не дивно, що дві мої попередниці вже упокоїлися на смітнику із переламаними деками та порваними струнами, а вчитель-скрипаль став для малого найбільшим ворогом.

Мене юний Бурмон, якого природа обділила музикальним слухом, поламати не смів, принаймні попервах – його попередили, що червона скрипка особлива і що за неї заплачено великі гроші, а гроші були єдиним, до чого він ставився з повагою. Проте й полюбити свою покару вередливий хлопчисько не міг. Цілий тиждень ми змушені були терпіти одне одного.

За тиждень до графського маєтку прибився гурт ромів. У двір його, звісно ж, не впустили, тож обслуга висипала за ворота, перед якими вже зібралося кілька десятків роззяв. Циганки в яскравих спідницях весело танцювали під бубон і ворожили всім охочим по руках. Одна з них узялася передбачити долю і юному нащадкові Бурмонів. Напророкувала малому золоті гори та молочні ріки, королівський трон і необмежену свободу дій, словом, усе те, що йому й хотілося почути, а тоді стала вимагати плату за свою ворожбу. Він не вигадав нічого кращого, як розплатитися скрипкою.

Кілька років я мандрувала із циганським табором. Побувала в Італії, Іспанії, Німеччині. Але так і не полюбила скрипаля. Був він гарячим і пристрасним, відважним і ризиковим, але хитрим і зрадливим. За зраду й поквитався: його вбила кохана, а потім і собі вкоротила віку.

Табір повернувся до Франції і почав мандрувати портовими містами – у них скупчилося багато військових, які вирушали до Африки. У порту Ла-Рошель мене обміняли на морського ножа. Так я опинилася в десантній експедиції, яка пливла підкоряти Алжир. Молодий офіцер, який віддав за мене свого кортика, так і не встиг почути мій голос. У горах Кабілії він потрапив до рук берберських партизанів, які чинили шалений опір французам. Його вони стратили, а мене просто викинули. Немилосердне африканське сонце розпікало моє тіло на валуні, немов на гарячій сковорідці. Але, на щастя, пролежала так недовго – алжирським партизанам на п’яти наступав інший загін французьких вояків. Один із молодих офіцерів і врятував мене.

Після поранення Андре повернувся до Парижа. Якось до нього звернувся колишній однополчанин і сказав, що він лікується у клініці, лікар якої дуже просить показати йому скрипку, привезену з Алжиру. Він нібито давно розшукує якусь червону скрипку, що належала його синові Даніелеві.

Жозеф Паскаль упізнав мене. Упізнав і так розхвилювався, що аж заплакав. Він пообіцяв Андре чималі гроші за мене. Та я не відчувала великої радості від того викупу, взагалі не відчувала радості. Батько Даніеля колись ненавидів мене, тож я не знала, навіщо я йому і чого від нього можна сподіватися.