Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 7

Анна зрозуміла: він уже не прийде. Може, щось сталося. А може, це і є різдвяний план таємничого Казя – покинути її тут помирати. Скільки вона ще протримається? Вочевидь, недовго. «Кажан» ось-ось погасне – нижній кінець короткого ґнота ще ледь-ледь дістає до каламутного гасу на дні, а верхній уже не горить, а чадить, залишаючи на склі лампи нові чорні смуги сажі. Дихати нічим. На столі тільки мисочка із сяк-так звареною пшеницею та склянка узвару. Про дванадцять страв пан господар, мабуть, забув, а може, й не забув – просто й не думав їх сюди приносити.

Схопила табуретку і з відчаєм швиргонула її у двері. Здалося, що від удару задрижали стіни. Але на гуркіт ніхто не прибіг. Отже, справді нікого поблизу немає, інакше б її тюремник був уже тут. От і добре. Дуже добре! Бо вона не збирається помирати в цій темній норі. Не можна помирати у сімнадцять років та ще й у Святвечір!

Підняла табуретку, відступила до стола і знову щосили кинула. Тоді взялася методично бити нею у двері. Гамселила доти, доки стілець не розтрощився і його грубі ніжки з необтесаних дерев’як розлетілися навсібіч. Не біда, ніжки, навіть кожна зокрема, – також зброя. Схопила одну з них і пішла на таран. Кидалася на двері знову й знову, знову й знову. Мусить же в цієї клятої дерев’яної затулки бути слабке місце! Має ж вона колись піддатися!

Двері так і не змогла вибити: нещодавно вмонтований замок усіма трьома циліндричними штирями тримався у металевих пазлах, скрипучі завіси також були на диво міцними. Зате вдалося пробити діру посередині дверей – одна з дощок, з яких ті було склепано, тріснула. Анна цілила тепер методично тільки в це місце – у ту трухляву тріщину, аж поки ніжка не загрузла у старій деревині. Шарпнула щосили, витягла свою неоковирну зброю, намацала рукою круглу пробоїну і взялася розбивати, розширювати її. Робила це вже навпомацки, бо лампа востаннє блимнула і згасла.

За дверима виявився підвал, звичайнісінький сільський погріб. Над головою – квадрат тьмяного світла, що просочувалося через незачинену ляду. Навпроти комірчини, у якій вона просиділа цей страшний місяць, – східці. Поливаючи їх кров’ю, що цебеніла з обдертих рук, і потом, який струмками збігав з обличчя, піднялася нагору й опинилася у тісних, захаращених всякою всячиною сінях. Не сіни, а смітник, склад непотребу, стягнутого сюди звідусіль неохайним «павуком». То от чого він посеред зими спускався до неї в домашньому одязі – погріб змуровано під хатою. Дуже зручно: вийшов з кімнати в сіни, спустився східцями до підземної комори й бери, що треба, зі своїх запасів.

Запасів, щоправда, небагато. Та вони й не цікавили Анну. В голові пульсувала тільки одна думка: щоб хтось зненацька не з’явився, не перейняв і не заштовхнув її назад туди, звідки вона щойно з такими зусиллями вибралася. Сінешні двері прочинені. Пронизливий вітер погойдує їх на завісах, через щілину посипає брудну підлогу снігом. Отже, поки вона вибиралася, різдвяну ясницю змінила хурделиця. Треба зайти до хати, зігрітися, бо змерзла так, що аж зуби цокотять. А якщо там, за хатніми дверима, раптом… Ні, якби він був, то вже давно вийшов би. Та навіть якщо є, то хай спробує! Хай лише спробує! Хотіла замахнутися ніжкою, яку так і тримала, вилізши з погреба, але не змогла підняти рук – вони боліли так, ніби це по них щосили гамселив хтось від самого вечора дерев’яною палицею.

У кімнаті не набагато тепліше, ніж у сінях. Вікна намерзли, неначе замуровані білими крижинами. Біля відчиненої грубки – відро з чорною золою, а в самій грубці, мов у роззявленій пащеці звіра, – дрова, складені пірамідою, під яку навіть підсунуто кілька тонких трісок для підпалу, але так і не розпалені. Ні дідуха, якого в селі зазвичай ставлять на покуті, ні святої вечері на столі. На лавці купа якогось накиданого горою лахміття. Зате на ліжку акуратно розкладена її вишнева осінка13, а поруч із нею поставлені черевики та валіза, з якою Анна їздила додому.

***

Присіла на хиткий стілець, притулилася до надламаної спинки. Втома налягла на плечі пудовими гирями, ноги наче ватяні, руки боліли, нестерпно пекли закривавлені пальці.

Вдома… Перед очима постала дерев’яна крита сірим шифером хата кольору вохри з рудим цегляним димарем посередині даху та вирізьбленим із латунної пластини флюгером-півником над причілком. Півник завше повертає голову в той бік, з якого дме вітер. На зиму між подвійними рамами вікон Лука зазвичай насипає крупнозернисту сіль – щоб скло не потіло та не вкривалося «узорами», Анна ж прикрашає соляні горбочки ватою і фантастичними витинанками, які навчилася вирізати з білого паперу та фольги.

Якби Солоха знала, як їй того дня хотілося додому! Якби лише знала… Але вона вирішила зробити з Анни справжню артистку (ніби Анна могла стати несправжньою), тож змушувала її працювати, працювати і працювати. Записала водночас до капели бандуристів, до ансамблю троїстих музик і до симфонічного оркестру. Першокурсників, та ще й у першому семестрі, зазвичай туди не беруть. Але для Анни Соломія Адріанівна зробила виняток. Вона, бачте, добре знала її дідуся, відомого в області скрипаля з поліської глибинки, а в шкільній характеристиці прочитала, що всі десять років дівчина була учасницею художньої самодіяльності, грала на сопілці, на кларнеті, на скрипці та навіть (подумати тільки!) на банджо.

Отой чотириструнний нащадок африканської лютні, уподобаний американськими джазменами, чомусь найбільше заінтригував премудру Солоху. Навіть слово «банджо» вона вимовляла пошепки й на англійський манір. Важко було зрозуміти, що це має означати – палкий захват заокеанським інструментом чи, навпаки, суворий його осуд. Якось випадково Анна почула розмову Соломії з викладачкою вокалу.

– Цікаво, де Баскаль видибав це не рекомендоване банджо? Його ж у Союзі навіть зараз ніде не продають, а раніш… Чому-чому? Ніби не знаєш… «Сегодня ты играешь джаз, а завтра – Родину продашь…» Когось би кудись би уже й викликали. А з цього впертющого Баскаля – як з гусака вода.

– А мала його справді вундеркінд? Чи дід просто вимуштрував улюблену внучку, як ведмежатко в цирку? – перепитала вокалістка.

– Наші вундеркінди повинні грати на наших інструментах. І тільки нашу музику, – іронічно відрізала Соломія.

Що ховалося за її іронією, Анна так і не збагнула. Вирішила найближчої суботи обов’язково розпитати Луку – і про «не рекомендоване» банджо, і про джаз.