Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 2

Людина може прожити й без скрипки. Скрипці без людини не можна ніяк. Її злети і падіння, популярність і слава, любов і захват – все-все-все залежить від того, в чиїх руках їй судилось опинитися. Я зробила неможливе – сама вибрала для себе скрипаля, а разом із ним – і свою долю.

Мене обожнювали й ненавиділи, продавали й дарували, викрадали й повертали, намагалися втопити й спалити, змушували мовчати й страждати. Мені довелося багато мандрувати, рятуватися від куль самій, рятувати життя іншим, підіймати їхній дух, побувати у найнесподіваніших місцях планети впродовж багатьох років… Але не будемо про роки – я ж таки жінка, та й не просто жінка, а панна, «червона панна». Так мене назвали у Старолісах.

Воістину, незвідані шляхи Господні! Чи міг подумати знаменитий Ніколя Люпó, що його скрипкове диво, знане у найпрестижніших салонах французької столиці, опиниться у цьому маленькому волинському селі, оточеному зусібіч іще первозданними лісами та непрохідними болотами? Чи могла хоч би припустити я такий поворот долі, коли благала її не розлучати мене з моїм Даніелем і послати разом із ним на ту кляту війну?

Отож сталося це під час франко-російської війни і не без впливу наполеонівського дивізійного генерала Жана Реньє. Втім, до особи досвідченого полководця, командира 7-го саксонського корпусу французької армії я не мала жодного стосунку. Та й самому графові Жану-Луї-Ебенезеру Реньє було не до мене. Відтоді, як я востаннє бачила його у Парижі, він страшенно змінився: постарів (і це в сорок один рік!), розповнів, спохмурнів, забув і про музику, і про муз, до яких був таким прихильним у юності. Військові походи та кровопролитні бої, що забрали майже два десятиліття його неспокійного життя, перетворили колись витонченого естета й вільнодумця, мрійливого романтика й улюбленця прекрасних дам на понурого солдафона з неймовірною військовою інтуїцією та блискучою логікою.

Під час наполеонівського походу 1812 року Жану Реньє випала не вельми приваблива роль. Тоді, як основні військові сили було кинуто на найбільшу та найкривавішу за всю франко-російську війну битву десь поблизу Бородіно, йому доручили за будь-яку ціну втримати на Волині наступальні дії російської 3-ї Обсерваційної армії під орудою генерала Тормосова. Це протистояння двох генералів було не так запеклим і героїчним, як виснажливим і марудним.

Таких заливних дощів, як цього хмурного вересня, я ще не знала. І Волинь, кажуть, давно не пам’ятала такої мокви. Майже вся територія від Стиру до Бугу опинилася під водою. «Мала війна» на теренах загадкового краю, позначена кількома важкими, але не вирішальними битвами, постійні маневрування між лісами й озерами, що вийшли з берегів, прокладання проходів між болотами та багатотижневе «болотне сидіння» в оповитих осінніми туманами містечках і селах доводили графа Реньє до чорної меланхолії. Він згадував переможні бої в Голландії та Неаполітанському королівстві, перехід Рейну, походи на Сирію, Мальту, Сицилію, Іспанію, Угорщину… Тут же, на цій мокрій, таємничій, геть не зрозумілій для нього Волині, він особливим нюхом чув примарність надії на перемогу. Й інтуїція вкотре не підвела його.

Уже неподалік Любомля саксонцям на чолі з Жаном Реньє та австрійському корпусу, яким командував фельдмаршал Карл Шварценберг, вдалося таки зайняти вигідну позицію. Їх відділяв від російського війська меліоративний канал завглибшки п’ять метрів, через який добре проглядалося розташування ворога. Здавалося, доля нарешті всміхнулася французьким воякам. Та якогось дощового дня обидва командири несподівано підняли свої корпуси із насиджених місць і наказали поспіхом відступати за Буг. Пришвидшило цей авральний відступ таємне донесення про те, що російська армія перекинула на Волинь десятки тисяч своїх солдатів. Таку навалу Реньє та Шварценберг не стримали б. А коли б усе-таки спробували зупинити і залишили навіки у волинських болотах своє різношерсте військо, історія б їм цього не простила.

Отож, прибула я до Старолісів не з Жаном Реньє, а з його небожем, наполеонівським поручником Даніелем Паскалем. Нещодавно, всього за рік до цих подій, Даніель був успішним студентом, на якого чекала блискуча кар’єра у Парижі. Його батько, відомий лікар Жозеф Паскаль, вирішив дати своєму одинакові медичну освіту, а опісля передати в його надійні руки родинну клініку. Когось би це заохотило, підштовхнуло до науки, розбурхало лікарські амбіції. Даніеля ж така перспектива не тільки не тішила, а й неабияк лякала. Він терпіти не міг хвороб і навіть розмов про них, не мав бажання займатися ескулапською практикою і ладен був десятою дорогою обминати пропахле карболкою, ліками та всілякими недугами батькове медичне дітище. Натомість із задоволенням брав уроки гри на скрипці та піаніно і був своїм хлопцем серед музикантів Парижа. Та й характером, емоційною вдачею вдався не у батька, а в маминого кузена Жана Реньє – свого кумира, якого обожнював ще з дитячих літ.

Ще б пак! Дивізійний генерал, військовий міністр Неаполітанського королівства, наближений до самого імператора Наполеона Бонапарта, герой, який штурмом брав десятки міст, не раз був і контужений, і поранений, але знову й знову ставав до бою! Який хлопець не пишався б таким дядьком?! Яке юне французьке серце не прагнуло битися в ритмі такої бойової слави?!

Ріднили дядька та небожа не лише кров і подібність характерів. Був у їхніх долях однаковий поворот, на який у юності наважується не кожен. Реньє-старший хотів бачити свого сина архітектором, але Жан покинув навчання на архітектурному відділенні і, підхоплений духом революції, записався до війська Наполеона, взявся разом із бонапартистами революціонізувати й удосконалювати світ. Паскаль-старший готував сина до лікарської слави, а Даніель, потай від батьків, облишив заняття на медичному й подався здобувати славу військову, звісно ж, під командуванням свого улюбленого дядька Жана Реньє.

Я була тоді ще зовсім юною, але вже особливою скрипкою. Ніколя Люпó дав мені дуже тонку душу з неповторними вібраціями, а моє ялинове тіло покрив червоним лаком. О, той червоний колір! Такого ще в жодної скрипки не було. Парижем поповзли чутки, що майстер домішав до лаку кров своєї передчасно померлої коханої, яка надзвичайно сильно любила його. Якраз від великої туги за нею він і створив мене. Не знаю, чи правдивими були чутки про кров, але невтамовну спрагу кохання, яка жила в тій жінці, Ніколя справді передав мені. Я з’явилася на світ для того, щоби пробуджувати любов і любити.

Цього ще ніхто не знав. Містичний страх переді мною, моєю дивовижною аурою зупиняв скрипалів, які приходили до Ніколя по інструмент. Вони вибирали інші скрипки, хай і з гіршим звучанням, зате звичайні й звичного кольору. Та він і сам не поспішав віддавати мене. Іноді посеред білого дня зачинявся у своїй майстерні, обіймав мене, тулив до себе й гірко-гірко плакав. Я відчувала, як невимовна печаль і туга за коханою стискає його груди, як почуття до неї гарячою магмою нуртує в серці, готове розірвати його. Що я могла вчинити? Як допомогти? Вбирала у себе любов, що переповнювала мого маестро, поступово звільняючи його від неї, щоб він не так тяжко страждав, а сама натомість усе дужче запалювалася жагою кохання.

Якось до майстерні зайшов Даніель. Щойно я побачила його, почула голос, як зі мною сталося щось неймовірне – почуття, що ними повнилася, пробігли струнами, як електричний розряд. Він торкнувся пальцями до мене – і більше навіть не глянув на інші інструменти. Ніколя ж раптом передумав продавати своє диво. Відмовився навідріз. Даніель і вмовляв, і наполягав, але майстер не поступався. Так тривало кілька тижнів. Даніель навіть робив спроби викрасти мене, став просто одержимий мною. Не знаю, що змінило думку Ніколя. Найімовірніше, на нього вплинула жінка, з якою він побрався та яка страшенно ревнувала його і до попередньої коханої, і до дивної скрипки, яку пов’язували з нею. Одного дня він, тяжко зітхнувши, поцілував мене і віддав моєму обранцеві.

– Червоний колір – це твій колір, Даніелю, а саме твоє ім’я означає – «Бог моєї долі». Дивися ж, щоб доля моєї красуні була щасливою! – наказав, передаючи мене в руки молодого скрипаля.

Ніколя Люпó вже тоді порівнювали з маестро Антоніо Страдіварі. Але він не наслідував його, прагнув творити свої шедеври, які б перевершили роботи знаменитого італійця. Мене він вважав справжнім дивом. Тож, розлучаючись, не міг стримати сліз. Справді, ніби від серця відривав.

А мені хотілося співати від радості, тільки-но Даніелеві руки торкнулися до мене. Він був таким вродливим і талановитим, таким пристрасним і веселим, так любив музику і життя, що все це затопило мене неймовірним щастям. Та недовгим було моє безтурботне розкошування. Не встигла намилуватися його палкими очима та густими чорними кучерями, натішитися нашою з ним грою і захватом тих, хто її слухав, як почула, що Дані зібрався на війну. Ладна була струни на собі порвати від розпачу. «Зупинися, Дані! Навіщо тобі та війна? Навіщо?!» Але зупинити його було неможливо. Тоді я вирішила, що мушу бути з ним, навіть там, де мені бути не хотілося. Яку б мелодію він не починав, я додавала в неї, ніби міцний хміль у солодке вино, одне й те саме: «Візьми мене з собою, Дані! Візьми! Візьми!!!» І він таки почув.

Блискуча кар’єра дядька Даніелю не світила. Жан Реньє розпочав її простим каноніром і вже у двадцять чотири роки, після підкорення Голландії, де виявив блискучі військові здібності, став бригадним генералом. У Даніеля ж особливого хисту до ведення боїв і фанатичного бажання стріляти не знайшлося, а його романтичний дух, захоплення бонапартизмом і прагнення змінити весь світ незабаром вивітрилися. Він щодалі більше розчаровувався. У Бонапартові, який повів за собою тисячі людей під гаслами свободи та демократії, а потім сам почав перетворюватися на маленького тирана, на символ агресії і несвободи. У дядькові, якого ніщо, крім війни, не цікавило. У війні, яка виявилася найбільшим безглуздям, на яке тільки здатне людство, бо не може вона зробити когось щасливим і вільним – ні окрему людину, ні цілі народи. Дані, надзвичайно вразливий і чутливий, тяжко страждав, коли бачив кров і смерть, подовгу оплакував убитих бойових побратимів. Він хотів, щоб у світі панувала гармонія, щоб головними були краса та музика. А як цього хотіла я! Понад усе!

Якось Дані приклав дуло мушкетона до скроні й заплющив очі. Ще б мить – і… Від страху за нього у мене раптом лопнула струна. Звук був таким лунким, наче постріл. Дані кинув свого мушкетона, стривожено підбіг до мене. Потім він довго дивувався, як це без усякої на те причини, просто так, ні сіло ні впало могла лопнути струна? Навіть не здогадувався, що це я в такий спосіб урятувала йому життя.

Що б він робив без мене? Я стала його талісманом та оберегом, його єдиною розрадницею під час «болотного сидіння» на Волині. Варто було Даніелеві торкнутися до мене, як мій голос відвертав його від похмурих думок, нагадував про те, що війна все одно колись має закінчитися, а після неї настане довге та чудове життя, заради якого треба все витерпіти, вистояти, не озвіріти, зберегти в душі здатність любити. Задумлива природа Волині, її просто-таки неймовірна і якась дикувата, магічна краса, щоденне шелестіння дощів і завивання вітру, музикування між боями остаточно зріднили нас із Даніелем. Ми не могли і дня обійтися одне без одного.