Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 4

У півмільйонному війську, яке Наполеон повів на Росію, були не тільки французи та стотисячна армія поляків, а й італійці, австрійці, баварці, саксонці… Іноземці воювали з примусу, тож їх найменше цікавили харизма та далекосяжні плани Наполеона. Вони не вельми рвалися до бою і не гребували мародерством на чужій землі. Та ще більше грабувало місцевих селян російське військо – забирало у посполитих своєї ж Російської імперії харчі, фураж, вози, коней, волів та й самих їх забривало у солдати, перетворюючи на гарматне м’ясо. Чимало волинян, для яких ця війна була чужою та які не хотіли коритися жодній силі та жодному імператорові – ні французькому, ні російському – пішли до лісу, за спасенні поліські болота. Лише вони знали потаємні стежки через драговину, до якої зайди навіть підступити боялись. У лісах селяни створювали загони, які влаштовували на лісових дорогах засідки. І хоч російський генерал Тормосов писав у звітах імператорові Олександру Першому про величезний патріотизм волинських партизанів, які грудьми стали на захист Російської імперії та імператорського престолу, саме його солдатам найчастіше діставалося від місцевих. Бо що принесе той француз Наполеон Бонапарт, вони не знали, а от від російського царя-батюшки вже натерпілися вдосталь і не поспішали віддавати нажите тяжкою працею його офіцерам. Напади закінчувалися по-різному: здебільшого перемагали селяни, які несподівано з’являлися на лісових дорогах і знову привидами зникали в хащах, але бувало, що й військовики брали у полон своїх нападників.

Від одного з таких лісовиків Даніель почув історію про загадкове озеро, з якого вже кілька століть чути мелодію дзвонів. Нібито колись, у давнину, й до цих неприступних нетрищ дісталася монголотатарська орда. Набіги ординці вчиняли за однаковим сценарієм: у черговому поселенні спочатку скидали дзвони із дзвіниць, грабували церкви, а тоді бралися до людей – забирали молодь у ясир, викрадали дітей. Та в цьому селі («оно воно тамечки, за лісом») сталося диво: щойно ординці полізли на дзвіницю, аби поскидати з неї дзвони, як земля почала осідати, провалюватися, забираючи із собою і церкву, і ворогів. За кілька хвилин у провалля заструменіла вода з підземних джерел. Так з’явилося озеро з чистою, як сльоза, і цілющою водою. Оті дзвони затопленої церкви й досі озиваються із самого дна озера.

Селянин божився, що колись у лісі, як заготовляв деревину, сокирою ногу поранив, а цілюща вода з озера так затягнула рану, що й сліду від неї не зосталося. (Він закасував полотняну холошву та виставляв напоказ свою худющу ногу, на якій і справді навіть рубця не виднілося. Та хтозна, чи той рубець узагалі колись був на його жилавій нозі?) А ще в селі люди полюбляють сидіти на березі та слухати, як вода грає, а грає вона так, що аж за душу бере – ніби на дні дзвонар сидить і за бомкала дзвонів смикає. Казав, як не вірять пани французькі офіцери, то хай поїдуть і подивляться та послухають – такого дива дивного більш ніде у світі немає.

Даніель, вирушаючи на війну, трохи підучив російську. Та місцеві мешканці розмовляли не російською, а зовсім не схожою на неї мовою. Тож французам під час спілкування з ними доводилося покладатися на тлумача. Чи справді саме так розповідав той лісовий чоловік, чи тлумач неточно переклав – важко сказати. Бо легенда така на Поліссі є, і дзвони, подейкують, із-під води справді чути, але не щодня, а тільки на певні свята. Даніель, природжений музикант, так спалахнув бажанням послухати ту дивовижну мелодію озерних дзвонів – не спинити. Кортіло, мабуть, і трохи помандрувати й розважитися. А може, сама доля втрутилася та підштовхнула молодого офіцера в дорогу, що мала змінити все його життя.

Увесь день Даніель підмовляв трьох молодих рудоголових саксонців вирушити до загадкового поліського села. Ті спочатку відмовлялися: їх абсолютно не цікавили якісь там дзвони, що озиваються крізь воду, та й сама цілюща вода їм ні до чого – на їхніх загартованих війною тілах не те що ран, жодної подряпини немає. От якби чимось поживитися чи хоча б харчів прихопити, тоді інша річ. Я хвилювалася не менше за Даніеля. Думала, що цього разу він не візьме мене із собою, а відпустити його самого було страшно. Та як би він мене залишив!

Це сталося останньої неділі вересня, пополудні. Даніель і ті троє хлопців, з якими він домовлявся напередодні, осідлали баских першеронів і потай покинули військові позиції неподалік Любомля. На піщаній лісовій дорозі, що в’юнилася між височенними столітніми соснами, пришпорили коней. Ті, розриваючи могутніми грудьми густий туман, летіли над землею так, ніби їх також кликав до себе загадковий озерний дзвін.

Коли Даніель приїхав до села, назву якого навіть вимовити не міг, я була ще просто скрипкою. Тулилася до Даніелевого плеча, крізь шкіру речового мішка чула, як б’ється його серце.

Поява чотирьох французьких вояків неабияк наполохала молодь, яка зібралася у дерев’яній, пофарбованій на синє сільській хаті під новою солом’яною стріхою. Зазвичай молоде покоління сходилося на вечорниці (їх тут називають прадьонками) ближче до зими, коли завершуються осінньо-польові роботи й дівчата беруться прясти та вишивати, а хлопці щось майструвати. Цьогорічні ж затяжні дощі часто заганяли людей до обійсть, затримували роботу на полі та наганяли нудьгу. А молодим хотілось повеселитися. Втім, тепер веселитися зійшлися переважно дівчата. Хлопці – хто на війні, хто в лісі.

Пісня обірвалася на півслові: дівчата злякано посхоплювалися на ноги, готові чкурнути за двері, а кілька парубків стали ховати їх, затуляти своїми плечима від чужинців. Але Даніель і саксонці зупинилися на порозі, поговорили трохи поміж себе й привітно замахали руками, показуючи, що прийшли з добрими намірами.

– Гулять-гулять… Петь! Мы слюшать, – ламаною російською звелів Дані, весело стріляючи чорними очима по дівочих голівках.

Дівчата підкорилися тому наказові, проте повсідалися подалі від порога – хто за столом, під покутем, хто на дерев’яному ліжку за піччю. На довгій, від стола аж до мисника, лавці під стіною лишилися місця для несподіваних прибульців.

Кілька хвилин стояла тиша: місцеві вечорничники та непрохані гості роздивлялися одні одних. Сільських цікавили французькі мундири та мушкетони за плечима, саксонці продовжували пасти очима дівчат, а Дані прикипів раптом поглядом до дивного струнного інструмента, схожого на скрипку.

То, власне, й була скрипка, поліська «видовбанка», зроблена сільським самоуком із сухого стовбура груші. Інструмент не мав нижнього та верхнього дек, обичайок, резонаторів та інших елементів, властивих класичній скрипці. У шматку дерева було просто видовбано виямку потрібної глибини та ширини, над заглибиною натягнуто струни.

Самоуків у селі не бракувало. Чи не кожен парубійко, який підріс до пастушого рангу, вмів змайструвати з деревини сопілку чи трубу, «вабика» для приваблювання звірів і птахів чи очеретяного пищика. Але щоб виготовити «видовбанку», потрібні були і майстровиті руки, і неабияке терпіння, і чимало часу, якого в селізавше бракувало. Та й навчитися грати на такому інструменті не кожному вдавалося. Тож зустрічалася скрипка-«видовбанка» на поліських теренах нечасто й завжди привертала до себе увагу на сільських святах.

Про все це я дізналася пізніше, коли оселилася у Старолісах і наслухалася місцевих розмов. А тоді так само, як і Даніель, здивовано розглядала інструмент.

Юний скрипаль, ще підліток, угледівши Даніелеву зацікавленість, підняв свою «видовбанку» з колін, притиснув до грудей і гонорово торкнувся струн. Хотів здивувати дженджуристих вояків – а бачте, мовляв, як у нас уміють! Дивіться та вчіться! Звук пролунав трохи глухувато, ніби пташка спросоння скрикнула, потім вирівнявся, зазвучав вище й дзвінкіше. Хлопець весело притупнув ногою.

Даніель прислухався, кивнув головою, наче підтакнув мелодії, усміхнувся. Тоді хутко притиснув мене до грудей. Я аж затремтіла від збудження, коли він ніжно провів рукою по моїх граційних вигинах, ніби погладив кохану дівчину. А тоді торкнувся смичком струн – і моя душа завібрувала, заспівала.

Такої реакції слухачів ми ще ніколи не зустрічали. Вони дивилися з таким захватом, неначе на з’яву небесну. Даніель аж розцвів від такої уваги, видобував з мене мелодію за мелодією і весело стріпував чорним чубом. Бідний хлопчик! Він не здогадувався, що вразила цих молодих селян не його віртуозна гра і не мелодії класиків світового музичного мистецтва, про яких ті й гадки не мали. Їх приголомшила я! Моє прекрасне ялинове тіло, що аж пашіло червоним лаком, витончені лінії «стану», елегантні ефи, моя душа з унікальними вібраціями, що вихоплювалися з корпуса та робили звучання неповторним. Вони такого ще зроду не бачили й не чули.

Що Париж, що Староліси – люди в основі своїй скрізь однакові, всі з одного тіста зліплені: хочуть любові та ласки, когось ненавидять, чогось бояться. Мій червоний колір і тут породив купу чуток, ба навіть посіяв містичний острах. Поліське село, відгороджене лісами та болотами від збуреного війнами й технічними новаціями світу, ще й досі поклонялося духам природи і вірило в надприродні сили. Реальність у ньому тісно перепліталася з легендами та міфами, а християнська віра мирно співіснувала з язичницькими віруваннями у вовкулаків і перевертнів, домовиків і русалок та в усіляку іншу лісову силу й болотяну нечисть. Наступного ранку воно вже гуло розтривоженим вуликом. Казали: французький поручник хвалився, що навіть у бою не розлучається зі своєю скрипкою, бо вона зачарована, її не беруть ні кулі, ні шаблі. Дивувалися: як то так, щоб кулі скрипку не брали? Із вуст у вуста передавали історію про те, що скрипка нібито просочена дівочою кров’ю: дівчина до нестями кохала молодого француза, тож навіть після своєї смерті залишається поруч із ним, оберігає його.

Про те, що я чарівна, Даніель і справді сказав жартома. Його жарт упав на сприятливий ґрунт. Та нікого й не цікавило – правда це чи вигадка. Новина зі швидкістю осіннього вітру гуляла селом і зупинити чи спростувати її ніхто вже не міг. На одній вулиці говорили, що красуня дуже сумувала за хлопцем, коли він пішов на війну та не подавав звістки про себе, а як сум душу висушив, померла від туги. На другій, навпаки, – що юна красуня зрадила коханого, який її шалено любив, і той не простив їй цього…

Та все село сходилося на одному: щось у цій дивній скрипці є особливе, щось таке, чого не може мати звичайний шматок ялинового дерева зі струнами, – якась неземна магічна сила, якесь ворожійство, що надає «червоній панні» неймовірної влади над людьми.

Моя нібито чаклунська сила чомусь одразу впала на Устинку Михайлюкову. На прадьонках було так багато ще не засватаних дівчат, але саме між нею та Даніелем пробігла іскра, від якої вони обоє враз спалахнули. Ті два спалахи потягнулися один до одного й стали єдиним полум’ям, яке вже нікому несила було загасити чи розділити. А в хаті Михайлюків ще на Спаса сватам рушники пов’язали і вже до Устинчиного весілля готувалися. Хіба ж би порушила слово сільська красуня, розумниця та слухняниця мамина й татова, хіба ж би забула про свого нареченого й отак безсоромно витріщалася всенький вечір на смаглявого і чорноокого, високого і цибатого, як бусел, чужинського поручника, якби не скрипчине чаклунство-ворожійство? Та ніколи!

Даніель цих розмов уже не чув. Уранці, коли вони перекочовували від хати до хати, з вулиці на вулицю, мов клубки осіннього туману, він і саксонці сиділи за дубовими дверима сільської олійниці – зі зв’язаними руками та кляпами в ротах. Хтось дав знати Федорові, Устинчиному нареченому, про непроханих гостей, їхню дивну поведінку та залицяння до сільських дівчат. Федір з кількома односельцями полював на французьких вояків і здавав їх російським ратникам. Він вірив, що перемога Росії над армією Наполеона принесе відміну кріпацтва та автономію від імперії, а йому особисто ще й чималий шмат землі за особливі заслуги. Цього ж разу Федір вагався: чи не краще на місці розправитися з французом, на якого, кажуть, увесь вечір дивилася його наречена Устинка?

Це були не звичайні хлопські ревнощі. Устинка кілька років прислужувала у маєтку Косінських. Молода панночка ставилася до неї не зовсім по-панськи – вона вподобала кмітливу та вродливу сільську дівчину і навіть ділилася з нею своїми дівоцькими секретами. Потім Терезу відправили до Житомира у приватний пансіон баронеси Сабіни де Конті, де, крім російської та польської, вивчали французьку мову. Влітку, на вакаціях, Тереза взялася навчати французької й Устинку. Вона не приховувала своєї симпатії до Франції, зокрема й до Наполеона, який обіцяв створити Велике герцогство Варшавське. Устинка також перейнялася настроями Терези. Федір це знав, тож його ревнощі до французького поручника, який на прадьонках вигравав на своїй червоній скрипці та не зводив очей з його дівчини, мали особливий підтекст.

Три ночі ми з Даніелем і його попутниками провели в холодній олійниці. Четвертої хтось тихо відчинив двері. То була Устинка.