Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 9

Той самий невисокий, але гостроверхий штахетник навколо подвір’я, пофарбований на блакитне, той самий садок за штахетником і навіть продовгувата будівля, в якій під одним дахом розмістилися хлів, шопа з реманентом і клуня з сіном, – на тому самому місці. А хати немає. Немає – і хоч плач.

Анна втретє вийшла з двору й знову пішла навколо нього, рухаючись, мов сомнамбула, за годинниковою стрілкою. Снігопад припинився, анемічне місячне проміння заломлювалося на іскристій поверхні поля, створюючи ефект білої ночі. Але рвучкий вітер уже встиг замести попередні її сліди, й Анна знову, ніби вперше, брела навколо садиби, тримаючись за штахетний паркан і провалюючись у снігові замети.

Може, її взяв блуд і потягнув не в той бік, завів до якогось іншого хутора? Але ж ні. Ось і латунний дзвоник, прилаштований до внутрішнього боку хвіртки, що завжди дзеленькав, коли хтось ступав на подвір’я. Ось і вирізьблений Лукою лісовий олень на воротах.

Ні-ні, вона не могла помилитися. Тільки-но вийшла із сінешніх дверей «павукової» хати, як побачила здалеку підсвічений знизу конусоподібний купол церкви (мабуть, усередині ще йшла відправа і з вікон струменіло світло), увінчаний високим хрестом, і ледь не затанцювала на радощах. То ж старолісівська церква! Вона стоїть на високому пагорбі, звідки проглядається аж на три села. І саме так її видно з Гайового. Отже, вона, Анна, опинилася в Гайовому. А дорогу від нього додому дівчина знає як свої п’ять пальців.

Церкву, єдину на кілька населених пунктів, через те й не закрили, що вона дуже стара, трьохсотлітня і занесена до списку пам’яток дерев’яної архітектури. Хтось із місцевих впливових мужів, ще не пройнятий наскрізь войовничим атеїзмом і залюблений у старовину (а траплялися й такі, що на роботі виголошували промови про «опіум» для народу, а потай дітей хрестили) постарався, щоб храм потрапив до того списку. В інших культових приміщеннях, знявши заздалегідь хрести та дзвони, розмістили або колгоспні склади для мінеральних добрив, або зерносховища, або ж тракторні майстерні. А в старолісівській церкві навіть у найзатятіший час гонінь на релігію відправляли службу.

Анна підняла комірець тонкої осінки, насунула аж на очі в’язаного берета і вийшла з подвір’я.

«Треба поспішати! – наказала собі. – Хутчіше, хутчіше звідси!» Та йти хутко не вдавалося. Хуртовина збивала з ніг, а ноги в осінніх чобітках вона ледве витягала зі снігу. Минула кілька хат із уже темними вікнами, звернула з безлюдної вулиці до замерзлого озера, перетнула його й пішла далі, орієнтуючись на церкву. З подвір’я «павука» здавалося, що до неї рукою подати, насправді ж між селами, навіть навпростець, не менше як чотири кілометри. А відчуття таке, що подолала всі сорок. У Старолісах зупинилася, витрусила сніг із чобітків, похукала на задубілі, з пришерхлою кров’ю долоні. Майнула думка зайти до церкви – може, всенощна ще триває і вона відчинена. Але так хотілося швидше опинитися вдома! Уявила, як зрадіє Лука, як кинеться її обіймати, як говоритиме про різдвяне диво, яке сотворив Всевишній, явивши йому безвісти зниклу внучку.

Дива не сталося.

Тепер от ходила по колу на тому місці, де стояла хата. Розгортала ногами сніг, ніби будинок разом із дахом міг заховатися під ним, як осінній гриб під опалим листям. Перечепилася через щось, аж полетіла сторчака. Опустилася на коліна, придивилася – обгоріла дошка з мереживними зубчиками. Такі були на віконниці у світлиці. Узялася розгрібати сніг руками. З обдертих пальців закапала кров, але вона не відчувала ні холоду, ні болю. Чорна зола впереміш зі снігом, рештки речей, які вже не впізнати, а між ними щось кругле та цілком упізнаване. Банджо! Не знищене, а тільки обпечене залізне банджо, деком догори, з обірваними струнами, скрученими вогнем у спіралі. Хотіла дістати його, обхопила задубілими від холоду пальцями, проте так і не змогла відірвати від мерзлої землі. Сиділа і плакала. Думки плуталися – то збігалися докупи, штовхалися, мерехтіли, мов кольорові скельця в іграшковому калейдоскопі, то спурхували, розліталися, як наполохані метелики з квітки. Треба б їх якось упіймати, взяти в долоні, щоб розглянути зблизька. Але їй це вже не до снаги. Боже, яка втома! Яка всесвітня втома!..

«Добре тому, хто в своєму дому… Добре тому, хто…»

Навіщо Лука це повторює? Адже дому вже немає. Немає їхнього дому. Хіба ж він не бачить?

«Все, що збудоване, може бути зруйноване… Все, що можна знищити, можна і збудувати…»

Авжеж, вони збудують нову хату. Головне, що Лука живий.

Лука?! Живий?! Де ж він? Де Лука? Чому голос чути, а його самого не видно? А-а-а… Мабуть, він у селі. Хтось же мусив прийняти нещасного старого погорільця. Нічого страшного… Нічого страшного… Завтра вона піде в село, обійде всі хати. Завтра… Чомуце завтра? Сьогодні! Он уже Денниця на сході зарум’янилася. А тільки-но сонечко зійде, вона й вирушить. Можна б і зараз піти, та хто ж так рано людей будить… Треба трохи поспати. Як вона стомилася… Боже, як стомилася… Тільки б дійти до клуні. Тільки б дійти… Там таке запашне сіно, таке… Коли Лука привіз його з узлісся і почав заносити до приміщення, з нього повискакували зелені коники-стрибунці, навіть одна ящірка вибігла, з переляку залишивши біля дверей хвоста. Хвіст ще якийсь час звивався, й Анна подумала тоді, що то такий дивний маленький вужик.

– Луко, розбуди мене рано-вранці. Ти ж знаєш, який я сонько – можу й заспати. Тільки не жалій – обов’язково розбуди. Бо мені треба йти тебе шукати. Йти шукати… тебе… дідусю…

Ще якийсь час чула, як завиває у дворі вітер, ніби голосить над згарищем. Потім він став тихим голосом скрипки.