Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 6

У четвер, на світанку, на піщаній лісовій дорозі, що вела від Старолісів до позицій корпусу генерала Реньє, з’явилися п’ятеро: чотири вершники у військових мундирах, на бойових конях першеронської породи, в яких витривалість французьких важковиків поєдналася з гарячою кров’ю арабських скакунів, і вершниця – у сірій, вишитій на грудях і рукавах свитці, запнута квітчастою шальохою з червоними китичками-френдзелями, на невеликому гнідому жеребчикові. Вони тихо вислизнули із Старолісів, коли там ще жодне вікно не блимнуло й жодні двері не рипнули. Минули кілька поселень, що визирали з ранкової імли – то ліворуч, то праворуч від лісової дороги – тільки блискучими банями церков.

У ямочки на дівочих щоках навіть найнеприступніші фортеці провалюються. Колись цей вислів ми з Даніелем почули у паризькому салоні мадам Рошé. Мені він дуже сподобався, а Даніеля розсмішив. Дані, до рук якого ладне було впасти не одне дівоче серце, своє вважав воістину неприступним. Тоді він виношував таємну думку про відмову від навчання в медичному університеті, втечу на війну, марив бойовими подвигами, славою і не обіцяв юним парижанкам нічого більшого за легковажний флірт. Що я могла сказати самовпевненому хлопчиськові? Що ще жоден із таких як він не оминув пастки, назва якій – кохання? Захоплений собою Дані тоді все одно не почув би мене.

І ось ця неприступна фортеця провалилася в ямочки, що так спокусливо тремтять на щоках юної чужоземки. Пірнула в них разом з усіма своїми вежами, бійницями та високими мурами. Я слухала його шепіт і дивувалася. Що це з моїм Дані? Невже й справді він ніколи не бачив таких синіх очей? Хіба справді ніколи не чув такого оксамитового сміху та не цілував таких солодких вуст? Спочатку ще вагалася: може, це черговий флірт, неймовірно, щоби поручник Паскаль так раптово й несподівано втрапив у власну пастку. І де? За тисячі кілометрів від Парижа. Ще сподівалася на це. Та марними були мої сподівання. Ніхто ж так не відчував його серце, як я. А воно вже говорило, що мій маестро не зможе далі жити без цієї світлокосої полісянки, що без неї йому світ немилий. Уночі, коли дівчина відчинила двері викраденим у Федора ключем, вони змовилися втікати. Вирішили просити Жана Реньє, щоб той відпустив Даніеля з війська й допоміг дістатися Франції. Дядько Жан, звісно, грубий солдафон, звиклий усе робити тільки за військовим статутом, але ж таки рідна кров. Мабуть, і він колись кохав. То невже не допоможе?

Ще на порозі сільської хати, у якій проходили прадьонки, Даніель вихопив поглядом Устинку з дівочого гурту. Він говорив саксонцям про дивну зіроньку, що, здається, падає йому просто в серце, дивлячись при цьому тільки на неї. Вона ж і бровою не повела, що зрозуміла, про що він. Його слова потішили її, та й по всьому. Бо якій же дівчині не подобається, коли її зіронькою називають? Але я знаю – закохалася Устинка в Даніеля щойно почула мій голос. Я співала про кохання, а її серце вторило мені. Тепер вона ладна їхати хоч на край світу – за ним, моїм Дані…

Працьовитий жеребчик не звик до вершника. Дівчина також ніколи не їздила верхи. Вишита поліською гладдю подушечка, припасована замість сідла, сповзала, Устинка перехилялася разом з нею і ризикувала впасти. Даніель підхопив її на руки, посадив поперед себе, міцно пригорнув. Тепер ми обидві тулилися до нього – вона до грудей, а я до плеча. Боже, як я ревнувала! Як болісно та шалено ревнувала! Аж плакати хотілося. Вже подумала, як би то зробити так, щоб ота причепа у квітчастій хустці пересіла назад на свого коника, на круглих боках якого теліпалися два її клунки з пожитками. Та цієї миті хтось схопив за вуздечку Даніелевого вороного першерона.

– Стій!

Я впізнала той парубочий голос – один із тих, що звучали під час нападу й арешту французьких вояків після прадьонок. А парубок уже цілився своїм карабіном Даніелеві в чоло. Дані миттю нагнувся до сідла, щоб дістати з присідельної кобури пістолет. Але багнет уп’явся йому в груди, а над головою з обох боків зблиснули мисливські ножі – на допомогу нападникові підскочили його побратими.

– І не рипайся! – зі злістю наказав той самий голос.

– Федьку, не смій! – закричала Устинка. – Не чіпай його! Це я сама так захотіла! І двері в олійниці відчинила, і хлопців випустила, і з власної волі поїхала з поручником. Я люблю його, Федю!

Ще з десяток одчайдухів, озброєних палицями, ножами та сокирами, оточили вершників. Саксонці навели на них мушкетони, проте Даніель наказав не стріляти. Зрозуміло, чому. Боявся, що коли його товариші вб’ють Устинчиних земляків, вона не простить йому цього. Та й як би він після того дивився їй у вічі?

– Ах ти ж, любовальниця10 французька!.. Коли ж ти вспіла так його полюбити, що ладна покинути рідну хату і за ним світ за очі їхати? А чим же я тобі не до шмиги? Хіба ж я хазяїн лідавий11 чи на тілі якийсь гандж маю? Чи не вгоджав тобі, як справдешній цариціімператриці? Пересідай на Орлика й хутко додому, там і поговоримо! – звелів Федір.

Устинка ніби й не чула, тільки міцніше притиснулася до Даніеля. – Відчепися від нього, стидомирнице!12 – Федір з такою силою смикнув за свитку, що Устинка ледве втрималася на коневі.

– Нізащо!

– Злазь, кажу! І то хутко!

– Не хуткай! Ти мені не чоловік, щоб командувати мною. І ніколи ним не будеш. А розлучите нас – втоплюся.

– Краще втопися, ніж хвойдою маєш стати…

– Но-но! Думай, що кажеш. Вона моя сестра. І не для того ми її повертаємо, щоб вона топилася, – сердито перебив хтось Федора.

– А якби тебе отак, Макаре… Якби твоя Галя… – Федір люто полоснув ножем по шкіряній торбі за плечима Даніеля і відскочив до дерева.

Я відчула чужі руки, грубі, зі шкарубкими пальцями й твердими, як залізо, нігтями. І тієї самої миті злетіла вгору. Федір розмахував мною так, наче збирався кинути якомога далі та розбити об стовбур дерева.

– Бачите цю червону ворожійку, цю відьму французьку? То дивіться востаннє. Бо зараз її вже не буде…

– Ой, Федірочку! Ой, голубчику! Не розбивай! Вона ж нічого не винна! Віддай її, прошу тебе! – заблагала Устинка й голосно заплакала.

– Добре, не розіб’ю, – начебто погодився Федір, спантеличений її сльозами. А тоді зареготав: – Ну то хай втопиться замість тебе. Клянуся, що ниньки вона піде на дно озера, як сокира!

Федір розвернувся і галопом помчав до села. Сторопілий від такого повороту, Дані пришпорив свого першерона й кинувся навздогін моєму викрадачеві. За ним та Устинкою рушила вся сільська ватага. Саксонці, залишені напризволяще, погнали коней в інший бік – до своїх позицій. Вони не знали, що сьомий корпус генерала Реньє ще два дні тому перейшов Буг і зараз перебуває на території Польщі. Російські ратники, на яких саксонці наштовхнулися неподалік Любомля, де був розміщений штаб генерала Тормосова, взяли їх у полон без жодного спротиву, бо втричі переважали за чисельністю.

А в цей час у Старолісах розгорталася інша драма. Наша з Даніелем. Федір об’їхав пологий берег озера, видерся на заліснений пагорб на протилежному боці, підняв мене над головою і зловтішно глянув на свого суперника, який порівнявся з ним. Від того, що Устинка так і сиділа поруч із Даніелем, обійнявши його руками, зраджений наречений ошалів. Він закрутив пасок карабіна на моєму грифові, мов мотузку на ніжній дівочій шиї, розмахнувся і щосили пожбурив. Холодна вода обпекла моє тіло, а карабін потягнув на дно. Даніель, не вагаючись, стрибнув за мною. Зазвичай це озеро й так глибоке, а заливні осінні дощі так наповнили його, що воно аж із берегів вийшло, як після весняного паводка. Щоб дістати мене, Даніелеві довелося пірнати кілька разів.

Отоді я й почула мелодію дзвонів. Направду почула. Вона долинала з глибини, наче з іншого світу. Звучала зовсім тихо, але змушувала вібрувати і дзвеніти всю воду. Та дивовижна вібрація висмикнула мене з піщаного дна озера, підняла на поверхню і підштовхнула до Даніеля.