Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 5

«Павук» приплітався щоразу з тим самим круглим кошиком. Мовчки викладав на стіл якісь харчі, зазвичай бульбу – в мундирах, недоварену та недосолену, черствий шматок хліба, квашені огірки, іноді кусничок жовтого сала, яке, вочевидь, вже не менш як рік тому було свіжиною, варене яйце. Всідався навпроти і дивився, як вона їсть, ковтаючи разом із його «делікатесами» сльози. Мабуть, відчував якесь особливе задоволення від того споглядання. Після вечері клав їй на долоню круглу пігулку й чекав, поки дівчина візьме її до рота. Анна навчилася ховати пігулку за щокою і потім випльовувати. Ще після першого разу, коли це крихітне коліщатко «вимкнуло» її, вона зрозуміла небезпеку, затаєну в ньому. Хтось дуже старається звести її чи то з розуму, чи зі світу.

За тижнів два меню трохи урізноманітнилося. Якось «павук» мовчки дістав із кишені смаколика – зеленого м’ятного півника на патичку. Обтрусив його від крихт і простягнув Анні з таким виглядом, наче ключа від неволі вручав. Наступного разу дав мерзле обледеніле яблуко – воно, ймовірно, не впало восени разом з іншими, примерзло до гілки, й він щойно збив його звідти. Колись Анна також шукала такі солодкі лагодзінки в саду на хуторі. Кілька впертих яблук зазвичай залишалися на вершечках яблунь до самих морозів і їх доводилося збивати довгою тичкою. Наступного (ранку? дня? вечора?) «павук» висипав просто на ковдру жменю ліщинових горіхів. А якось таємниче підсунув під подушку кольорову металеву коробочку з такими самими кольоровими монпансьє. Робив це так, ніби віднайдений десь золотий скарб приніс.

Іноді розчісував їй волосся своїми незграбними пальцями. Анну лихоманило від кожного його доторку. Попросила принести гребінець, аби позбутися того розчісування, але він немовби й не чув. Напевно, отримував якесь особливе задоволення ще й від того, що гладив її по голові. Якось вхопив за груди. Нібито поправляв комірця на блузці й раптом опустив руки нижче. Анна знетямилася. Щосили затиснула в кулаках його чіпкі пальці, аж котрийсь із них, здається, хруснув, зі злістю відірвала від себе. Вже готова була отримати удар, аж очі заплющила. Не вдарив.

За час відвідин кілька разів підливав гасу до ліхтаря-«кажана» та заправляв у нього ґніт, що згоряв дотла. Через два-три рази приносив воду в глиняній мисці. Потім зливав її у відро і виносив.

Повітря в кімнаті стало аж їдким – «кажан» виділяв чадний газ, скло на ньому закіптюжилося, зовсім почорніло й ледь пропускало світло. Анна задмухувала червоний язичок полум’я і сиділа в темряві, тримаючи напоготові коробку з сірниками. Давно втратила лік дням. Усі вони витягнулися в одну довгу ніч, підсвічену «кажаном».

Коли побачила на столі принесену мисочку з вареною пшеницею, посипаною цукром і нетовченим маком, яку «павук» назвав кутею, зрозуміла, що вже Святвечір. Отже, вона місяць просиділа в цій тісній смердючій норі. Цілий місяць, що здався їй вічністю! Чого ж це недоумкувате чудовисько хоче від неї? Що він задумав? Як поведеться після Різдва?

Малоймовірно, щоб раптом відчинив двері та випустив її звідси на всі чотири боки. Не віриться і в обіцяне весілля. Та й хто може знати, яке божевільне весілля вже витанцьовує в його неадекватній голові.

Відсунула від себе кутю.

– Спочатку годиться зірку на небі побачити, а тоді вже кутю їсти, – сказала і відвернулася.

– А я вже бачив. Виглянув у вікно, а вона така… Ну, така, як ото квята7 червона розцвіла. Бо надворі ясниця8, сніг не падає і хмар немає.

– Це ти бачив. А я?

– Ото дурна! Як же ти побачиш? Я ж не можу її зняти з неба і сюди принести.

– Зате можеш вивести мене звідси.

– Не мона!

– Хоч на одну хвилинку!

– Не мона!

Анна затулила обличчя долонями. Він затупотів своїми непропорційно довгими худющими ногами, засопів, закліпав очима.

– А ти мене вже полюбила? Скажи, полюбила? Бо ж завтра Різдво, скоро мені женитися. А я по любові хочу, по-справжньому. Щоб як чоловік і жінка…

– Ні! – крикнула.

Якби отим коротким «ні», у яке вклала всю свою ненависть, можна було проштрикнути йому груди, вдарити в самісіньке серце… Але він і так аж сахнувся, вже не пополотнів, а позеленів. Що ж, хай лютує, хай б’є. Та «павук» раптом сів на табуретку і захлипав – спочатку жалісливо, по-дитячому, а потім голосніше, голосніше, аж поки плач не перейшов у виття.

– Як же тебе любити, коли ти не слухаєшся мене… – сказала стишено, налякана тим виттям.

– Я буду слухатися! Буду! Буду! – Він ще раз схлипнув і якось враз, за секунду заспокоївся, вишкірив зуби у посмішці.

– То відчини двері, випусти мене звідси. Давай удвох вийдемо. Ненадовго – тільки глянемо на небо і зразу ж повернемося назад. Хіба ти не знаєш, що на першу зірку на Святвечір загадують бажання? От ми і загадаємо. І тоді все буде так, як ти захочеш.

Ловила його на хитрість, як рибалка тупу рибину на гачок. Рибина гачок заковтнула, але підпливати не хотіла, вагалася, пручалася. Ну от, все-таки пішов до дверей. Дістав із кишені ключа, вже нібито й простягнув його до замка, але раптом хутко заховав назад.

– Ні-ні! Не підходь! Тобі не мона! Не мона виходити! Казьо розсердиться. Не мона Казя сердити, бо бити буде. От як станеш мею жінкою, весілля справимо, тоді вийдеш… В піст женитися не мона, гріх. Але завтра не буде посту. Казьо мені ще подарок привезе. Мо’, він уже приїхав? Ти не чула? Піду-но подивлюся. Побачу і попрошу. Ти знаєш, як просити? Треба стати на коліна й отако руки скласти. Я вмію просити.

– Який ще Казьо? Хто це такий? До чого тут він? Хіба ти мене цілий місяць для нього тримаєш? А як же наше весілля?

– Наше весілля… Наше весілля скоро… Після Різдва… Ти моя молода! Не Казьова… Нє! Не Казьова! Нє! Моя! Казьо… Він такий… Зараз… Я стану на коліна і попрошу… Вийдеш, побачиш зірку, а тоді… Тоді ми з’їмо кутю і ти мене полюбиш… До самої смерті. Так, як я тебе полюбив. Крепко-крепко. Я тобі лагодзінки буду приносити, шальоху9 куплю і пальто нове, бо твоє вже старе й тоненьке… Хіба мона в такому тоненькому зимою ходити? А Явдоха казала, що мене ніхто не полюбить. Дурна баба! Бабисько дурне! Як сало без хліба…

Він гримнув дверима, клацнув замком і зник.

Кутя так і зосталася незачепленою.