Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 8

Про банджо Лука говорив охоче і, як завше, трохи з гумором.

– Перед тим, як раба Божого Луку Баскаля, який оце сидить осьосьонечки просто перед тобою, мали призначити директором Старолісівського будинку культури, послали його, тобто мене, на тримісячні курси при Одеській консерваторії. Сказали, що треба підвищити кваліфікацію. Наче б я цілим міністерством культури керувати збирався чи урядові концерти в столичному палаці організовувати! Але послали, то й поїхав – мене ж, бувало, хлібом не годуй, дай кудись гайнути. Якщо по правді, то що мені там було підвищувати? Поприїжджали на ті курси такі «аси», що й сім нот назвати не могли та, крім гармошки, нічого не чули й до рук не брали. Я, вважай, професором серед них був. Тож просто шпацирував собі щоденно той волинський пан професор Лука Баскаль Одесою: морем милувався, на пам’ятники дивився, до антикварних крамничок позаглядав, синові Ярикові книжку французьку купив. Біля Привозу зустрів матроса. Колоритний такий хлоп – високий, метрів під два, стрункий, як кипарис, іде перевальцем, ніби штормовий вітер його з боку на бік перехиляє, очима на панянок одеських стріляє, усмішкою білозубою їх зваблює, чорні стрічки на його безкозирці розвіваються, чорні кльоші тротуар підмітають. Стрічки та кльоші мені – як лисому гребінець. Прикипів очима до дивного музичного інструмента у морячкових руках. Він зловив мій погляд, зупинився, весело підморгнув.

«Купи, браток, банджо, – каже. – Всего триста рублей прошу. Хорошее банджо! Железное! Всю жизнь будешь играть. Еще и внукам достанется».

У кишені в «братка» Луки всього триста десять карбованців – якраз на харчування та зворотній квиток на потяг. Одначе в крові вже музичний азарт закипає: банджо хочу! Ех, думаю, з голоду не помру, запросто можу кілька днів нічого не їсти, та й від Одеси-мами додому якось доберуся, не залишать же мене тут на все життя кваліфікацію підвищувати. Довелося потім позичити у знайомих грошей на потяг. Зате такого банджо в нашій області ні в кого більш немає…

А от коли Анна фразу Соломії Соломко про джаз нагадала, враз посмутнів Лука, зітхнув, відвернувся, немовби розмірковував, чи варто про це з нею заводити мову. Зрештою глянув просто в очі, поплескав навіщось по плечу.

– Як там твоя Соло у квадраті, чи то пак Соломія Адріанівна, сказала? «Сегодня ты играешь джаз, а завтра – Родину продашь?» Ото дуринда несусвітня! Скільки такого напридумувано, що воно й купи не тримається…

– Але ж ти знаєш, чому вона так говорила?

– Говорила-балакала, потім сіла й заплакала… Авжеж, знаю, не тільки Соломія така грамотна. Я, щоб ти знала, Анно Ярославно, в цьому питанні куди грамотніший за неї. Ну гаразд. Ти ж уже доросла. Чи майже доросла… Хто ж тобі розповість, якщо мене раптом не стане? От візьму та й помру, і кого тоді тобі розпитувати?

– Не треба так! Тебе не може не стати! – розсердилася.

– Може-може, – зітхнув Лука. – Ще й як може! Як казав один мудрий чоловік, поспішайте любити людей, бо вони хутко відходять.

– Я тебе й так сильно люблю. Але ти не смієш від мене відійти, ні хутко, ні нехутко. І взагалі, досить про це! – аж ногою тупнула Анна.

– Гаразд, Анно Ярославно. Тоді поговорімо про інше.

Лука знову спохмурнів. Йому важко було розпочати цю розмову. Анна зрозуміла: важко говорити не так про джаз, як про Ярослава. Про Ярка, Ярика, Ярчика, єдиного сина Луки… Про Анниного тата…

Старий скрипаль зробив кілька спроб, заплутався у словах, махнув рукою, мовчки вийшов на подвір’я, повернувся з великою мискою антонівок, що стояла на ґанку, а тоді розпочав знову – здалеку, із себе.

Перед Другою світовою війною Лука Баскаль навчався у Варшаві, у вищій гімназії. Був не тільки відмінником, а й активним читачем бібліотеки імені Івана Огієнка, навколо якої гуртувалася українська інтелігенція, організовував різноманітні культурні заходи української громади, сам грав на тих заходах на скрипці. Грав він так, що його здібності не могли не помітити, і незабаром про молодого музику заговорили. Дирекція гімназії рекомендувала Луку Баскаля як особливо обдарованого вихованця, самородка зі «східних кресів» до Варшавської консерваторії. Він успішно склав іспити, купив потрібну літературу й уже бачив себе студентом найпрестижнішого у Другій Речі Посполитій вищого музичного навчального закладу.

Першого вересня 1939-го німецькі війська перетнули кордон Польщі, розпочалася війна. За тиждень гітлерівці були вже під Варшавою. Поляки чинили шалений опір, але після двадцятиденної запеклої оборони столиця змушена була капітулювати. Місто, зруйноване після масового бомбардування нацистів, перетворилося на справжнє пекло. А тут – звістка про те, що західноукраїнські землі вийшли з-під влади Речі Посполитої і приєднані до Радянської України. Лука не тямився від радості – нарешті постала єдина Україна, про яку він так мріяв! Його місце там, на рідній землі!

Добирався додому майже три тижні. Дорогою доводилося обминати німецькі пости, переховуватися в селах, один раз ледь не втрапив до довжелезної колони євреїв, яку гітлерівці гнали чи то до гетто, чи на місце страти. Переправився через Буг. Голодний, змучений, виснажений, але щасливий холодної ночі наприкінці жовтня нарешті постукав у вікно рідної хати. Батько тільки-но побачив його, враз пополотнів, схопився за серце.

– Втікай, сину! Біжи, поки тебе ще ніхто не бачив!

– Чому? – сторопів Лука.

– Усіх твоїх нова влада вже позабирала. Тих, кому ти книжки зі Львова привозив, у селі немає, арештовані. І книжки в бібліотеці, на яку ти старався, виявляється, якісь неправильні, шкідливі. Нічого від них не залишилося.

– А куди людей позабирали?

Лука ніяк не міг зрозуміти, чому батько такий переляканий, про що це він таке говорить.

– А хто нам каже, куди їх забирають? Одні в луцькій тюрмі, другі в ковельській, третіх уже кудись далі повезли. Кажуть, товарняки на станції набиті людьми.

У хаті навіть світло не вмикали. Мама при свічці зладнала сидор – буханець хліба, кусник сала, десяток яєць і кілька цибулин. Лука сховав до куфера14 скрипку, взяв торбину з харчами й вирушив назад тією самою дорогою, якою дістався додому, – за Буг.

Опинився у Грубешові. За півроку одружився з українкою із села Сагринь і переселився до неї. Там і народився його Ярчик. У березні 1944 року Армія Крайова спалила це українське село та розстріляла майже тисячу його жителів. Тоді загинула й молода дружина Луки, його кохана Вірунька. Лука, тяжко поранений, встиг урятувати й передати в надійні руки трирічного сина, якого сусіди вивезли на Волинь. Сам вирушити в дорогу не міг – несвоєчасно оброблена рана запалилася, і він майже місяць перебував на межі між життям і смертю. Молодий організм переміг. Однак уже пізніше, коли Лука потрапив до Червоної армії, те поранення далося взнаки. Його доповнив мокрий плеврит. Тож списали молодого Баскаля, комісували та спровадили до батьків помирати.

Ярчик… Єдина втіха Луки та Марійки, його другої дружини. Маленький пустун і віртуоз, охочий до музики і сам такий чутливий, як скрипкова струна. Лука мало що не молився на свого одинака. До яких тільки неймовірних учинків не спонукав його малий!

Після війни майже в усіх школах вивчали німецьку мову, лише зрідка траплялися класи з англійською або французькою. А Лука дуже хотів, щоб його син розмовляв французькою. Чи то озвалася в ньому кров його далекого паризького предка, чи просто вважав цю мову кращою, мелодійнішою за німецьку. Роздобув пляшку коньяку, купив дві коробки шоколадних цукерок – і в районний відділ освіти, до завідувача, з яким колись разом на сцені виступали. Той спочатку відхрещувався: хіба ж то від нього залежить, яких випускників педагогічного інституту дадуть їхньому району? Але запит до вишу надіслав. Не знав, щоправда, що ще до того запиту побував Лука в інституті, розрекламував своє село, розповів про природу, про озеро, про сільських музик, яких уся область знає, про парубків, міцних, як дубочки, та дівчат, гарних, як ружі (хтозна, випускник чи випускниця спокуситься на його рекламу, тому старався обидві юні статі похвалити). І таки знайшлася «француженка», яка взяла направлення до Старолісів.

Лука Баскаль готував сина до великої сцени й до великого життя. Казав, хай йому самому так і не вдалося стати студентом Варшавської консерваторії, зате Ярик обов’язково закінчить Київську й буде виступати в найбільших залах не лише своєї столиці, а й усієї Європи. Після музичного училища Ярослав вступив до консерваторії.

Чому студент, який вивчав класичну музику та вже працював у професійному оркестрі, захопився джазом, Лука не міг збагнути. Що там у тому джазі такого, що на нього запала молодь? І чому його забороняє влада? Ярик узагалі мало розповідав про своє життя в Києві. Лука звинувачував себе, думав, що це, може, його банджо дало поштовх до «чужої» музики. Але провини банджо в тому не було.

Лука зрозумів це вже значно пізніше, коли джаз потроху легалізували і він сам узявся досліджувати той час, коли, скажімо, саксофон прирівнювали до холодної зброї, особливо небезпечної для державної системи. Столична молодь захоплювалася джазом, бо в такий спосіб чинила спротив, тихий, інтелігентний, але спротив – офіціозу й одноманітності, а заодно й ідеології, бо «вільна музика» породжувала вільні думки та настрої. За клубами, у яких таємно збиралися молоді прихильники джазового стилю, стежили, їх викривали, їхніх учасників арештовували, кого перевиховували, а кого й репресовували.

Ярослава Баскаля відрахували з консерваторії і вигнали з комсомолу. Це було страшним ударом для батька, – мабуть, навіть більшим, ніж для самого Ярослава. Він тоді так і не зрозумів, за що ж так суворо обійшлися з його сином. Хіба можна так карати за музику? Це подвійне вигнання ставило хрест на синовій кар’єрі в столиці.

Півтора роки Ярик із дружиною працював у Воркуті, в Палаці культури шахтарів. Там, на чужині, й залишилися обоє навіки молодими. Батькам повідомили, що Ярослав Баскаль загинув, а його дружина Софія померла після складних пологів.

– Не знаю, як усе було достеменно. Мене ж там не було. А казати можна що завгодно. Наш Ярик виріс на озері, з дитинства плавав, як рибка… Як він міг потонути? Тебе, малюсіньку, ми з Марією привезли додому. Тебе та скрипку, «червону панну». Ось така наша з тобою історія джазу, Анно Ярославно. Якби скрипка вміла говорити, то розказала б значно більше – вона ж усе бачила та чула, бо була там, з Яриком. Може, колись і розкаже…

Того вечора Анна вперше побачила, як Лука плаче. Вони сиділи в темній хаті, міцно обійнявшись і не вмикаючи світла. За вікном протяжно завивав осінній вітер, десь на узліссі озивалася сова. Їй здавалося, що вони вдвох із Лукою опинилися в дерев’яній капсулі часу, яка тільки на мить зупинилася між лісом і селом, між землею і небом, між минулим і прийдешнім. Куди вона помчить далі? Куди понесе їх? Де зупиниться?

Це було за тиждень до викрадення, під час її останньої поїздки на хутір.

***

Анна підвелася. Ніколи відпочивати – треба йти додому. Там чекає Лука. Страшно уявити, як він спереживався за цей місяць.

Голосний зойк пролунав і стих. Скрипка? Чи самотня пташка, що не зорієнтувалася і на льоту вдарилася об скло? Ні, це, мабуть, вітер так завиває за намерзлими шибками вікна.