Читать книгу Фет-Фрумос і сонце та інші балканські казки - Народна творчість - Страница 12

Один цар мав три доньки-красуні. Цар їх дуже любив, піклувався про них, дбав, щоб вони стали добрими й розумними.

Хотів він видати доньок заміж в інші царства і мати більше друзів та рідні. Якось він бавився з ними й запитав найстаршу:

– Скажи мені, донечко, як ти мене любиш?

– Люблю тебе, як золото, тату! – відказала дівчина.

– Коли так мене любиш, видам тебе заміж за найбагатшого царевича, у золоті й шовках ходитимеш. А ти, доню, – питає він середульшу, – як ти мене любиш?

– Люблю тебе, як мед, тату, як дорогоцінні камінці! – відповіла та.

– Коли так мене любиш, видам тебе заміж у багате царство, де матимеш усе: і їжу всяку, і вбрання розкішне. А ти, дитя, як мене любиш? – спитав найменшу.

– Я, тату, люблю тебе, як сіль! – відповіла найменшенька.

– Як сіль? – закричав цар, аж голос у нього затремтів. – Ти мене зовсім не любиш, а я ж так піклувався про тебе, любив тебе більше від твоїх сестер. Відтепер ти мені не дочка, йди геть звідси, щоб я й не чув про тебе, не бачив тебе. Геть, ти мені більш не потрібна!

Цариця, коли це почула, дуже злякалась, підбігла до них, стала розпитувати, що сталося. Хотіла вона все владнати, як і кожна мати, що любить своїх діток. Проте цар і слова не дав мовити, вигнав найменшу доньку.

Минуло кілька років. Цар повіддавав заміж своїх старших дочок у багаті царства, як того і хотів, поріднився з відомими володарями. А про найменшу доньку геть забув, навіть імені її не згадував. Для нього вона начебто померла.

А дівчина була жива й здорова. Коли батько вигнав її, вона вийшла з міста й блукала, поки зустріла старого обдертого каліку, що водив за собою ослика. Дівчина була дуже добра і надумала стати в поміч старому. Той запитав, чия вона і звідки. Дівчина сказала, що нема в неї ні матері, ні батька, що вона сама в цілому світі й нікуди їй подітися. Старий зрадів, що на старість матиме у хаті помічницю, і взяв її до себе. А жив він на кордоні з іншим царством. Хижка старого стояла у лісі, куди заходили мисливці з обох царств. Найчастіше з чужого царства приходив царський син. Юнак був добрий і лагідний, і коли йшов на полювання, завжди заходив до старого перепочити та погомоніти. Так він зустрів дівчину, і дуже вона йому сподобалася. Одного дня він сказав батькові, що хоче взяти заміж ту дівчину. Але що б то був за цар, коли б дозволив синові взяти за дружину дочку якогось старого каліки? Він мав це за страшну ганьбу, а тому й слухати не хотів про такий шлюб! Та син затявся, сказав, що пострижеться в ченці, коли його не оженять на тій дівчині. Цар думав, думав і надумав прогнати дівчину з лісу. Але спершу захотів побачити її, щоб знати, за що так сподобалася селянська дівчина його сину.

Якось уранці прокинувся старий цар, сів на коня і подався на лови. До полудня мандрував лісом, доки дістався хижки старого. На порозі стояла гарненька дівчина, така вродливиця, що й пером не описати, в одежі хоч і старенькій, та чистій. Цар зрозумів, що це і є та дівчина, яка так сподобалась царевичу, і, під’їхавши ближче, запитав, чи вдома батько.

– Дідуся немає, він пішов по дрова, – відповіла дівчина. – Я сама.

– А де ж твій батько?

– Немає тепер у мене батька, він давно вигнав мене з палацу.

– З якого палацу? – здивувався цар.

Тоді дівчина розповіла йому все, як було. Цар знався на людях і збагнув, що найменша донька любила батька найдужче, але той, нерозумний і жадібний до багатства, вигнав своє добре і щире дитя. Зрадів цар, що та дівчина царського роду, і, коли повернувся додому, відразу послав по неї сина зі сватами.

Справили пишне весілля. Скликали царів з усіх царств, покликали і батька нареченої. Усі гості дуже хотіли побачити ту дівчину, що її, доньку якогось каліки, бере за дружину царський син. Коли зібралися всі царі й усі свати, наставили їства і питва скільки душа бажала, – адже то був царський бенкет, увесь народ працював на нього!

Цар, що був свекром, наказав подавати батькові нареченої страви без солі. Почався бенкет. Цар, батько нареченої, не впізнав своєї доньки. Покуштував він однієї страви – скривився; покуштував іншої – знову скривився; подивився на стіл – миски й ложки з чистого золота, прикрашені самоцвітами, страви на вигляд одна одної краща, всі медом политі, але такі всі несмачні. Подивився цар, подивувався, але дуже був голодний і не втерпів, запитав свекра:

– Але ж, сусіде! – здивувався свекор. – Поглянь лишень, столи вгинаються від чудових страв, усе насипано в щонайдорожчі миски, перед кожним щонайдорожчі ложки й виделки! Пригощайся, їж, сусіде, для того й наставлено всього на столі, щоб їсти!

– Дарма ти удаєш, ніби нічого не розумієш! – сказав цар, батько нареченої. – Де таке чувано, щоб їли золото, срібло й дорогоцінні самоцвіти, щоб смажену курку заливали медом? Це ж так, ніби на столі й нічого немає. Без солі ніяка страва не смакує. Дай-но мені солі, треба посолити страви!

– А як не можеш обійтись без солі, навіщо ж доньку вигнав, щоб поневірялася в нужді та горі? – вигукнув свекор. – При собі ж ти лишив дочок, що любили тебе, як золото і срібло, як мед і самоцвіти та всілякі інші речі, без яких можна прожити на світі.

– Звідки ти все знаєш, сусіде? – не здавався цар.

– Знаю про це від своєї невістки, від нареченої; вона твоя найменша донька. Вона любила тебе найдужче, а ти, ласий до багатства, вигнав її. А тепер нехай ті дві твої доньки, багаті-пребагаті, солодко тебе годують.

Зрозумів тоді цар, що не можна на світі без солі жити. Як немає солі, немає і життя; простий народ бідує, живе без золота, без срібла, без самоцвітів, дехто за все своє життя і крапельки меду в роті не мав, а всі живі-здорові. Зрозумів тоді цар, що старші доньки любили не його, а саме багатство, відрікся від них і заповів своє царство найменшій, бо не мав сина, якому міг би залишити престол.