Читать книгу Фет-Фрумос і сонце та інші балканські казки - Народна творчість - Страница 14

Якось пішов рибалка до річки риби наловити. Цілий день сірома промучився і нічого не впіймала. Ішов повз подорожній і каже йому:

– Добридень, приятелю!

– Доброго тобі здоров’я! – відказав бідолаха.

– Спіймав що-небудь?

– Якби ж то, цілий день промучився – і нічогісінько!

– Ну ж бо, – мовив подорожній, – закинь разочок на моє щастя, побачимо, що витягнеш. За роботу дістанеш якусь копійчину.

Ще раз закинув рибалка сіті. Став вибирати їх і здивувався:

– Цілий день ловив тую рибу, а вона, бач, твого щастя чекала!

А як витяг сіті на пісок, аж сльози йому на очі набігли: у сітях був глек, напевно ж, із грошима. Прокляв рибалка свою долю, та що вдієш: віддав глека подорожньому, а той йому заплатив, як обіцяв.

Чоловік радий, схопив того глека та мерщій у ярочок, щоб відкрити на самоті. Сів і обережно зняв кришку. Тільки нахилився до глека, як висунулася звідти зміюка, обвилася йому навкруг шиї і каже:

– Я тебе з’їм!

– Чим же я завинив перед тобою? – питається той.

– Я тебе з’їм, – знов каже змія. – Той, хто мене вкинув сюди, був людиною, твоїм братом. Коли він закрив мене і вкинув у річку, я заприсяглася з’їсти першу людину, яку побачу, коли виберуся з глека.

– Ні! – сказав чоловік. – Не маєш ти права їсти мене, бо я зробив тобі добро. А як хочеш не по праву чинити, то що ж – їж!

– Маю право, – затялася змія, – бо той, хто закрив мене, був людиною, і я вже сказала тобі, що присяглася. Тільки аби довести тобі це право, ми підемо та попитаємо перших трьох, кого зустрінемо.

Чоловік узяв глека, і вони рушили. Першим зустріли немічного коня і попрохали їх вислухати. Змія почала розповідь здалеку:

– Якось мене схопив один чоловік і, помучивши досхочу, закрив у глек, а глек закинув у річку. Довго-довго я сиділа у тому глеку, ще трохи – і була б померла з голоду. Я все благала бога, щоб допоміг мені вийти звідти, але насамперед присяглася з’їсти першу людину, яку побачу. Сьогодні оцей чоловік, ловлячи рибу, виловив глека і, подумавши, що в ньому гроші, відкрив його, а я, як присягалася, обвилася круг його шиї. Тепер скажи: маю я право з’їсти його чи ні?

– Їж, їж! – мовив кінь. – Бо ж людині вірити не можна.

– Стривай-но, чому ти так кажеш? – ужахнувся чоловік. – Чим я завинив перед тобою?

– Слухай же! – мовив кінь, обпершись об дерево, щоб устояти на ногах. – Народився я в селі. Перший мій господар був бідняк. Тож, коли я підріс, він продав мене багатієві. Доки я був молодий, господар дуже добре дбав про мене. Двоє слуг мене доглядало: я завжди ходив чистий, вичесаний, нагодований та напоєний. Коли мій господар збирався кудись їхати, одягали на мене парчеве сідло і срібну вуздечку. І господар усе пестив мене. Коли я постарів, він купив молодого коня, а я став йому за другого. Але й тоді було мені добре. А ще за кілька років він продав мене вугляреві. А той, сіромаха, весь час мандрував з місця на місце, і доводилося мені возити все його збіжжя: перевантажував мене без міри. Якось, голодний і зморений, упав я з усією поклажею і ледве підвівся. Вугляр дуже розлютився і продав мене циганам. Улітку, поки було тепло, ті ще сяк-так мене доглядали, пасли. А тепер, як бачиш, зима, і цигани, не маючи корму, покинули мене тут подихати з голоду. А я ж стільки років вірно служив. Ось чому людині не можна вірити.

Вислухавши коня, змія підстьобнула чоловіка, і вони пішли далі.