Читать книгу Звичаї нашого народу - Олекса Воропай - Страница 10

Організація вечорниць

Після «Миколая» в селах України вже кожного вечора збиралися колись вечорниці. Спочатку сходилися дівчата, пізніше з'являлись і хлопці. В будні дні на вечорницях дівчата, бувало, працюють: прядуть починки, шиють сорочки або вишивають рушники собі на придане. Хлопці ж залицяються до дівчат, розповідають їм різну бувальщину та небилиці, співають пісень, танцюють – заважають дівчатам працювати.

Вечорниці – це свого роду клюб сільської молоді в Україні, де молоді люди зближаються, пізнають одне одного і, як наслідок, одружуються.

Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дівчата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це буває хата самітньої вдовиці, «солдатки», або – це вже в крайньому випадку – бездітного подружжя. За хату платилося печеним хлібом, пшоном, борошном, полотном – але ніколи грішми. «Гроші, – говорили колись наші селяни, – тільки шинкар бере!»

Звертаючись до господині хати, всі учасники вечорниць величали її паніматкою. Обов'язком паніматки було тримати лад на вечорницях. З цього приводу була колись і приповідка: «Паніматка – як сова, а очі – шулічині!»

Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи рідним сестрам не годиться.

На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно збиралися дівчата ввечорі, як тільки стемніє. Прийшовши до хати, дівчата бралися за роботу і якийсь час працювали мовчки. Розмов було мало, хіба що одним-двома словами перекинуться… Але ось у жвавіших терпець уривається: то одна, то друга зиркне у вікно, гляне на двері, почне співати; переб'є пісню розмовою, сміхом, а потім знову всі притихнуть та ще енергійніше візьмуться за працю.

Хлопці з'являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:

– Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився!

Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши у вікно, побачать, що це «свій», вони відчиняють двері. Якщо ж «чужий» – до хати не впускають. Чужий парубок мусить чекати надворі, поки прийдуть «свої» хлопці. Він може ввійти до хати тільки тоді, коли «свої» хлопці йому дозволять.

Увійшовши до хати, парубок скидає шапку і вітається до присутніх:

– Добрий вечір всім у хаті!

Йому відповідають:

– Доброго здоров'я!

Але це в тому випадку, якщо дівчата вже не працюють. Якщо ж парубок застав дівчат за роботою, то замість привітання говорив:

– Боже, помагай!

Йому відповідали:

– Спасибі!

Якщо дівчата і хлопці йшли додому опівночі «з першими півнями», то це були вечорниці, якщо ж, бувало, засиджувались аж до третіх півнів, то це були досвітки.

Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: «той помер, той оженився, а той хату купив». Обговорюються найдивовижніші чутки, яких у наших селах завжди було багато. «А ви знаєте? У Кобилянці дівка померла. Понесли ховати, а вона прокинулась і каже: «Мамо, дайте води напитися!» – «Е, що це! Ось у Потоках щось під греблею сидить і людей лякає». Все це перемішане сміхом, дотепними жартами і піснями.

Коли починався Великий Піст, вечорниці припинялися – гріх. Вліті вечорниць не було, їх заміняла «вулиця».

Небилиці

Саме тут, на вечорницях, виник і поширився особливий тип жартівливих народніх оповідань, що відомий під назвою небилиці.

Цей тип оповідань мало досліджений. Більшість наших фолкльористів навіть не записувала небилиць, очевидно, вважаючи їх не вартими уваги. З українських письменників і поетів, мабуть, тільки Степан Руданський використав небилиці у своїй жартівливій поемі «Вір – не вір, а не кажи «брешеш».

Неувагу до небилиць з боку збирачів народньої творчости я вважаю помилкою, бо зміст цих оповідань далеко поважніший, ніж на перший погляд здається.

«…Слухайте, дівчата! Я вам розкажу, що колись зо мною було, та тільки цур – не перебивати і «брешеш» не казати, а то покину розказувати. Було це ще тоді, як мого батька й на світі не було, а ми з дідом вдвох на печі жили, та ще й добре жили, на комині хліб сіяли, та було в нас п'ять курок дійних, сім півнів їжджалих.

От раз дід мені дав здоровенний гріш та й каже: «Піди на ярмарок та купи там кобилу та сокиру!» Поїхав я на ярмарок, купив найбільшого оселедця та в'язку бубликів: поснідав гарненько, а далі купив кобилу та сокиру, ув'язав сокиру в тороки і поїхав собі додому. Моя кобилка: трюх-трюх, а моя сокира: цюк-цюк, та й відрубала кобилі ногу. А я, бач, був собі хлопець не дурний. Зараз зліз з кобили, взяв сокиру, зрубав що не на єсть вищу вербу та й прив'язав її кобилі замість ноги. Сів ото я та й поїхав, їхав, їхав, і зачепилася моя верба аж за самісіньке небо. Що тут його робити? Поліз я по тій вербі, щоб – бач – її відчепити, та й виліз аж на небо. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі. Коли слухаю, аж це: телень-телень!.. «Ну, – думаю собі, – оце чорти станового несуть – достанеться мені». Під'їжджає ближче, дивлюсь, аж сам його благородіє в короні, а письмоводитель на пристяжці, а коні – бач – панами в кареті сидять.

Іду дальше, дивлюсь: кум Стецько, що торік помер, в казані сидить, а в тому казані смола кипить, а в Стецька ще щось з носа сиплеться. Я його і питаю: «Чого це ти, куме, сюди забрався?» – «Але тобі, – каже, – чого?… Оце за те, що на тім світі табаку нюхав!» Я скоріше – у кишеню, за ріжок, та як подую його з неба!.. «Хай тобі, – кажу, – біс, а то й мені те буде!»

Йшов я, йшов і дійшов аж до раю. А в раю річка сметани тече, понад нею дерева ростуть, а на них все гречані вареники, – та здорові! Попід тими деревами люди лежать, та все в білих сорочках, а чоботи добрим дьогтем понамащувані, аж тече! От як тільки який їсти захоче, зараз рота роззявить, а вареники з дерева та в сметану, а тоді просто йому в рот. Я й кажу: «Чи не можна, панібратці, і мені коло вас прилягти?» – «Е, – кажуть, – ти ще не вмер, іди собі додому!» Ото я й пішов назад.

Дійшов аж до того цигана, що гроші віє, дивлюсь: нема моєї верби. Як же тепер з неба злізти? Випросив я у цигана полови з грошей і давай з неї верьовку плести. Сплів таку довгу, що як звісити, то аж до землі дістане, і поліз по тій верьовці. Ліз, ліз, – уже до землі осталося гін з двоє або й троє. Де не взялася чортова руда миша, перегризла мою верьовку. Я як полетів та прямо в болото! Загруз, тільки одну голову видно. Прилетіла дика качка, змостила на моїй голові гніздо і нанесла яєць. Дивлюсь: іде вовчище та з довгим хвостякою, і став він яєчка їсти. Я як ухватюсь йому за хвіст, як тюкну!.. Він рвонувся, одірвав хвіст і втік.

Стирчу я в болоті і горюю. Коли це приходить ведмедяка та ще з більшим хвостякою, як був у вовка, і теж став яєчка їсти. Я і йому – як ухоплюся за хвіст, як тюкну, як свисну!.. Він як рвонеться, та й витяг мене з болота, а то оце може б і досі там кис».[23]

Від добродія Свирида Галушки я чув трохи інший варіянт небилиці. Ось він: «…Виліз я на вербу, а верба висока. Ото я й почав далі лізти: ліз, ліз, та й аж на небо виліз. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі своєю дорогою. Коли слухаю, аж це: телень-телень… «Ну, – думаю собі, – це чорти станового несуть, дасть він мені на горіхи!» Під'їжджає ближче, дивлюсь, аж це сам благородіє в короні: в шлеях не простих, а золотих, та ще й загнузданий, мов жеребець. Письмоводитель на пристяжці – кумедія!.. А коні, бач, панами в кареті сидять – понадувалися, тільки очима лупають: чисте тобі панство!.. Я до них по-жереб'ячому заржав: це так, як «добрий день» по-нашому, та й пішов собі далі…

Іду, дивлюсь: кум Грицько, що торік помер, в казані сидить, а в тому казані смола кипить, – такий сморід іде, аж у носі крутить!.. «Добрий день, – кажу, – куме, як ви тут, не змерзли?» – «Ба ні, – каже, – тут тепло, як на печі в гарячому просі!» – «А за що ж, – питаюся, – вам кара така?» – «За те, – каже, – що в панів за ланового був». «Хай йому біс, – думаю, – не піду більше до панів служити, бо ще й мені те буде»…

Пішов далі, йду та йду… Дійшов до самісінького раю, а в раю річка сметани тече: така густа сметана, що аж сама до рота проситься. Над річкою – дерева, замість листя – гречані вареники: пухкі та свіжі, ніби тільки що з печі мати витягнули. Під тими деревами люди лежать, і, як тільки котрий їсти захоче – рота роззявив, а вареник з дерева та в сметану – бовть! Впірнув, перевернувся, а тоді прямісінько в рот; тільки встигай жувати. «Ось, – думаю, – життя. Це, мабуть, той сіцілізм,[24] що про нього скубенти[25] з міста говорили». Вирішив і собі до них пристати. Підходжу до крайнього – таке розпаслося, що й дихати йому важко, – питаюся: «Чи не можна, пане-брате, і мені коло вас тут прилягти?» А він – луп очима та й каже: «А ти хто такий, твій батько чим займався?» – «Та звісно, – кажу, – хлібороб». А він як визвіриться на мене: «Іди геть звідси, тут самі нероби лежать!..»

«Полтавський соцький»

У близькому зв'язку з небилицями стоять цікаві – теж жартівливі – народні пісні, що відомі під назвою «Полтавський соцький». Таких пісень на Україні колись – не так давно – можна було почути багато, співали їх парубки на всіх вечорницях.

З'явилися ці пісні на Україні тоді, коли наші «грамотії» пропагували ідею «раю на землі». Народ висміював їхні «ідеї» – і в небилицях, і в піснях.

Найпопулярніша пісня цього типу була: «Коли б я був полтавський соцький». Як більшість народніх творів, ця пісня має багато варіянтів. Майже кожний повіт, а, може, й кожне село співали свого «Полтавського соцького».

На жаль, ми не маємо багато записів цієї пісні. Нижче друкуємо лише два варіянти, з яких перший записаний в самій Полтаві, а другий, «південний» – у місті Вознесенськ на Одещині.

І

II

Гра в карти

Інколи (це вже в пізніші часи) хлопці грали на вечорницях у карти; але це були, як сказав Свирид Галушка, «чортзна-які хлопці на чортзна-яких вечорницях». Та все ж таке траплялося.

Гра в карти колись на Україні вважалася «грішним ділом», а тому народні оповідання про цю гру приймали вигляд легенд з релігійними мотивами, як ось:

«Юда зрадив Христа тому, що любив грати в карти. Одного разу іде Юда пізно ввечорі по вулиці, бачить крізь вікно: жиди сидять у хаті і грають у карти. Юда зупинився, став та й дивиться, а ті почали сперечатися, кричати, лаятись… Помітивши стороннього чоловіка під вікном, вибігли з хати, схопили його і почали допитувати: хто він такий та чому дивиться у вікно. А він і каже їм, що він Юда – ученик Христа, а зупинився подивитися тому, що й сам любить грати в карти. Жиди почули від Юди, що він любить карти, то й догадалися, що він любить і гроші, запропонували йому тридцять серебраників, щоб видав їм Ісуса Христа. Юда згодився, бо ж перед тим програв усі гроші і думав відігратися тими серебраниками».[29]

Отже, як бачимо, і досвітки, і вечорниці – це традиційна форма організації молоді в побутових умовах українського села. Здавна відомо, що найкраща народня музика, танці, народні пісні, перекази, легенди, жартівливі оповідання, приповідки, прислів'я, загадки та інші види народньої творчости великою мірою виникали саме тут – на досвітках та вечорницях.