Читать книгу Звичаї нашого народу - Олекса Воропай - Страница 20

Будьте здорові та не лайте мене,

Чого я прийшов – питайте мене,

Чого прийшов, яким дотепом?

Не сам прийшов я, а з вертепом,

Щоб вам його показати і про все чудо розказати,

Що сам чув і що бачив;

Коли захочете питати, так цур, не перебивати!

Як ми вчора пасли овець ватагу —

Та не дивуйтесь на відвагу:

Бо це було у теплому краю.

Корм придався зелененький,

Кошари були готовенькі —

Все, як на весні буває у маю,

Усе було гарно, нічого й казати.

Як стало вже смеркати,

Я дав раду: «Гоніть, хлопці, ватагу

Та варіть круту кашу з салом,

А, наївшись каші, гоніть ватагу на баз

Та запирайте добре ураз,

Щоб який варяга не причвалав

Та й нашої ватаги не вкрав!»

Тільки що поснули, збунтувалась уся ватага,

Вся від стіни: неначе у броварні брага.

«Яцько, Опанас, і ти, Тарас! беріть добру дубину

Та спишіть варязі усю спину!»

Аж гульк: а воно сяє і крилами махає.

Яцько каже: «Це птах», а Панас: «Це пряха».

А я кажу: «Тю, дурні! Це янгол Божий,

Хіба ж ти не бачиш, який він гожий?!»

І почав питати, щоб почути від нього глас:

«Чого ти, янгол Божий, прилетів до нас?

Чи душі хочеш забрати,

Чи вівці у нас пооднімати?» —

«Я послан не за душами, а послан небесами

Повідать вам радісную весть:

Бог з неба прийшов і на землі днесь!» —

«Ой, лихо! Чи не за гріхи карати?» —

«Про це нічого й помишляти:

Які і є, то Він хоче на себе забрати». —

«Гей-гей, яка чудасія, це збулася та професія,

Що дід Мусій колись казав!

Скажи ж нам, янгол Божий, де той дім пригожий?» —

«Я рад би вас проводить, та треба на небо летіть

І співать: «Діва днесь».

Дивіться на цю звізду пильненько,

Вас доведе вона пряменько». —

«Яцько, Панас, і ти, Протас! Беріть луччу ярку

Та понесім породілі Божій у подарку».

Взяли, пішли, – чого треба, те й знайшли.

Там сиділа породіля Божа, як ясочка хороша,

На руках дитятко держала, а Воно чуть не вимовляло.

Там стояло багато царів; аж цілих три,

І щось вони в подарунок принесли.

Вона від них те все прийнявши

Та разів з п'ять «спасибі» їм сказавши,

Додому відпустила.

А далі й ми приступили:

«Прийми від нас, Мати Божа, ягнятко

Та накорми своє дитятко!»

Вона від нас подарок узяла

І разів з п'ять «спасибі» нам сказала.

А ми тоді – хто вліво взяв, хто вправо взяв.

А я оце до вас попав,

Щоб вам усе це розказати

І вас з празником поздоровляти.

Здоров були та з тим, пани,

З чим я ось до вас припхався.

Та не перечте лиш мені,

Бо я того не сподівався.

Скажу я вам вість чудну й дивну.

Та тільки жаль, що половину,

Майже забув, що бачив, а що чув,

Як по правді вам признатись,

А ви скажете, що було б і не братись.

Хоч смійтеся, а це не брехенька.

Не з себе вигадав я сам

(Бо, далебі, я бачив сам).

Нас там гурба була немаленька,

І був над ними я личман.

І звали нас: я – Опанас,

Яцько, Панько і був Протас

Та ще й Явтух, підпасич був у нас.

І овечат була ватага.

Та й не підходь, було, воряга,

А вже дамо парла, аби хто вчув,

А це ж було не серед літа,

Та тільки в теплому краю,

Ми пасли овечат до світа,

Як на весні бува в маю.

Корми задались зелененькі,

Кошари були готовенькі,

Привольє для всього було:

На тирло було де ставати,

Була й вода, щоб напувати;

Признатись, все до нас брело.

Деньок случився веселенький,

І вівці паслися гаразд;

Над вечір стало так хмарненько,

І дощик бризнув кілька раз.

І так уже повечоріло,

Не зоряно, а похмаріло,

То я Яцькові й заказав:

«Женіть лиш вівці ви з Протасом

Та й запирайте з викрутасом,

Та ще щоб хто там з вас і спав».

А ми пішли собі в верб'яжок,

Бож недалечко був лужок,

Панько, я та ще й Явтух,

А ось біжить Протас: трюх, трюх…

«А що, чи справився, Протасе?» —

«Та глянь лише, Опанасе,

Як на небі зоря погоріла,

Глянь, як уся заядріла!»

Я – гульк, аж, далебі, що так.

Дивлюсь, а ще щось ясніє,

Та й думаю: відкіля це взялось?

Та й зірниця не буває;

Ні, це щось дивне бути має!

А далі і хлопцям указав:

«Чи бачите, – я їм сказав, —

Чи бачили ви таку зірницю,

Хоть утреню, хоть вечорницю?

Бо, далебі, зроду бачу сам». —

«Дивись, наш Панько як дує! —

Явтух побачивши, сказав, —

Вже він недурно так пильнує!»

А далі ось і закричав:

«Сюди, Явтух і Опанасе!

Сюди, Яцько, і ти, Протасе!

Якийсь воряга причвалав до нас!»

Ми кинулись туди скоріше,

Змовлялись бить його дружніше,

Щоб уже більше він не крав.

Ми щоб туди – волосся дубом,

Якби од відьми, устає,

Ми – хто рачки, а хто пугом,

Аби побачити, хто в кошарі є.

Дивимось: з краю в край шагає

Та ще велике щось літає,

Не чоловік, а бачте, схоже.

Панько сказав: «Це гарна птаха?!»

Явтух: «Ні, це, мабуть, пряха!»

Панас: «Е, тю, дурні! Це янгол Божий!»

Як вимовить оце Панас,

Так опустилось серце в нас,

Мороз по шкірі нас продрав.

А далі трохи ободрились:

Чого ж нам янгола бояться,

Він не кинеться кусаться:

Бач, який він гарний, так, як пан.

Тоді до нього причвалали,

А далі разом всі спитали:

«Що ти, пане, скажеш нам?» —

«Ідіть ви до Вифлеема в стан,

Візьміть з собою і ягнятко,

Побачите там паню і дитятко,

Йому віддайте ви ягня,

Не думайте, що це брехня,

Бо цю ніч Христос народився,

Син Божий од Діви воплотився».

Стрепенувся, та й не стало.

Ну, що ж робити тут припало?

Тут і ума мого не стало:

А що янгол нам віщав, те треба робити.

Зараз іти у кошару ягнятко ловити.

Що лучче ягня то й піймалось;

Піймавши, як на релець, пхались

Та ще совітувались,

Щоб ще куди не заблудити:

Темна ніч, не видно, де ходити.

А далі наш Панько напхався,

Об стайню лобом як удрався

Та лежа слухає чмелів.

«А що, Панько, покотився?» —

«Але! На стайню нахватився

Та й гарно лоб свій підігрів». —

«Ідіть же, хлопці, в стайню

Та всі рівненько говоріть,

Щоб не розсердить Діву паню,

Як будемо ягня дарить.

Скоріш ідіть та не тащіться,

А як казати – вже не вчіться,

І тільки в стайню що упхались,

То зараз всі позатулялись:

Бо світ великий осіяв.

А далі трохи ободрились,

Навколюшки усі упали,

Тому дитятку поклонились,

А ягнятко пані віддали:

«На, – кажемо, – тобі оце ягнятко,

Щоб не голодне було твоє дитятко!»

Потім вона веліла нам устати

І почала нас ласкаво вітати,

Як ніби знала нас давно.

Біля тії ж близенько пані

Стояв у жовтому жупані

Старенький дуже чоловік,

Як буцім прожив другий вік.

Біля того дядька близенько,

Понуривши голови низенько,

Тут же, у самих ясел

Стояв бичище і осел,

І вони глянули на нас, бурлак.

Дідок же, трохи поворчавши,

Щось Пані на вухо шептавши,

Балакав з нами сяк і так,

За тим сказав: «Ідіть ви в мир, проповідуйте,

Що це родився Божий син!» —

«Прощайте!» – ми сказали

І кланялись поряду всім.

Пішли відтіль, як не бували,

Ідучи, койщо розмовляли,

І по отари розділились:

Як нам було і що знайшли.

Тоді ми хто вліво, а хто вправо взяв,

Я оце до вас попав.

Звізда світла з востоку гряде,

За собою трьох царів персицьких веде,

Поклін дати царю і пану,

Вишніх сил всього світу гетьману.

Король-Ірод дуже смутився,

Що Ісус Христос від Діви народився,

Велів питати, по всіх землях шукати,

Велів губити, малих діток ізбити.

Одних кіньми топтали,

Других в полі роздирали,

Матері їх гірко ридали,

Руки свої до Бога піднімали:

«О, Іроде безумний! Як ти в собі жалю не маєш,

З невинних младенців кров проливаєш!»