Читать книгу Звичаї нашого народу - Олекса Воропай - Страница 23

Напередодні Водохрищів святкується «Голодна кутя» або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять – постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви – смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя та узвар.

По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і паліччям б'ють знадвору в причільний кут, примовляючи:

Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі Кам'янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа Омельченка:

«Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест вмачати в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Кам'янці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців.

– Чи сохранились ті пушки і тепер?

– Де вам сохранились? Начальство лоцманське давно вже їх захарпало, – ще я був парубком».[97]

Уже геть увечорі, як стемніє, виносять з хати «дідуха», несуть його на вигін або в садок – як де ведеться – і палять: пускають на «теплий дух». Це – символічне палення зими, щоб «покинути кожух» – накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом'яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город – «щоб огірки родили».

В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд – глечики, пляшки, баньки – «безсмертником» або сухими васильками – «щоб Бог милував від злої напасти».

На західньому Поділлі господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні та в інших господарських будівлях – «від нечистої сили».

Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай, Боже, і на той рік діждатися». Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий – в коморі, а третій – надворі.

У місцевостях понад Дніпром – із лівого, і з правого боку – існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім комору, стайню, стодолу – всі господарські будови. За господарем-батьком ходить хтось із дітей – хлопчик чи дівчинка – і носить на тарілці пиріг, а в руці – шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині, на посуді – скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді – на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба – корови, воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.

Що ж до пирога, то як де ведеться: в одній місцевості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога і з'їсти. В інших – лише обносять пиріг, а після кроплення вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з'їдає його, примовляючи: «Дай, Боже, всього доброго нам і дітям нашим».

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі «сама перевернеться», той умре.

Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям – «щоб добре плодилися».

Вода, освячена в навечір'ї Богоявления – «вечірня вода» – вважається святішою, ніж з Водохрищів, і вона «зглидлива на всяке лихо».

Увечері, ще завидна, господиня світить лямпу – «щоб кури неслися». В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і промовить: «Твої кури, мої яйця», кури не будуть нестися.

На західньому Поділлі «Голодна кутя» святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-Вечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:

«Віншую вас з щастям, здоров'ям, з цим Святим Вечером, щоб ми в щасті й здоров'ї ці свята провели та других дочекались – від ста літ до ста літ – поки нам Пан Біг назначив вік!»

Перед вечерею батько «клячить» – стає на коліна перед образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх – як це було і на Свят-Вечір.

Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками – «де пес забреше, туди заміж піду!»

В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту, хлопці років по 10–12 співають під вікном таку щедрівку:

Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку – таку дивну і мало зрозумілу – ґазда виносив пригорщ вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від «усього злого».

Що ж до самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить натяк на стародавній поганський звичай наших предків – приносити в жертву волів («виженемо рогача…»[98]).

У Львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:

Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під вікном:

На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано – «мусить ще на запічку кашу їсти». А під вікном хлопці співають таку колядку:

Далі Орися звертається до матері, сестри, брата – всі відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:

Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «кози» галичани приспівують:

Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж на Наддніпрянщині або на Гуцульщині.

Розмова тварин

На Щедрий Вечір, так само як і на Свят-Вечір, за старим народнім віруванням «тварини людською мовою говорять», але підслухати цю мову гріх, і за це Бог карає.

В Галичині записано таке оповідання: «Чоловік мав пару волів. І він чув, жи люди собі приповідують – худоба говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить. Господар дав бикам їсти, а сам си сховав і слухає. Слухає, а бики кажуть один до другого: «Нам добре в нашого господаря, але ми його завтра повеземо на цвинтар». А його так Пан-Біг покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий день той помер».

Подібне оповідання записане і на Київщині: «… захотілось то йому послухати мови волів. На ніч заліз той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав, – нічого не чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує собі жуйку. Лежали воли, лежали, а далі встає один. Встає, а другий каже до нього: «Чому не лежиш, навіщо ноги томиш?…» А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той, що встав, каже: «Як то з нами дальше буде, хазяїн наш щось дуже мало паші має. До весни ще далеко, чим він нас догодує до весни?…» Хазяїн все слухає та дивом дивується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять: «…Єсть ще в його ожеред соломи, що вже три роки, як він стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде годувати до нової паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б корців зо два жита взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо скоро умре».[101]

* * *

Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату «навхрест» свяченою водою, а по вечері обдаровує тварин «пирогом» – хлібиною з хрестом зверху.

Взявши «пиріг», господар підходить до стайні і говорить:

– Хто йде?

– Біг!

– Що несе?

– Пиріг!

Цікаво, що вірування про розмову тварин людською мовою в ніч під Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік здавна існує і в інших європейських народів, як ось у німців, англійців і французів.

Томас Штернберг у праці «Діялекти і фолкльор» подав таке оповідання про одну господиню з Бретанії: «Мала вона одного кота й одного пса. Поводилася з ними кепсько і морила голодом. Коли одного року надійшов Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від здивування, коли почула, як пес сказав до кота: «Ну, надійшов час, коли ми маємо покинути свою господиню. Вона – стара скнира, і цієї ночі прийдуть розбійники і вб'ють її, пограбувавши». – «Це буде добрий вчинок!» – відповів кіт. Перелякана господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли грабіжники, пограбували і вбили». (За «Дейлі Мейл», 1946, Різдво).

В Англії є повір'я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у цю ніч величальну пісню Різдву Христовому. (Poetical Works of Sir Walter Scott, v. IV. Eding., 1823).

Після цього він заходить у стайню, благословляє тварин хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає скотині.[102] Іноді, – як де ведеться, – господар ще кропить тварин свяченою водою, промовляючи: «Во Іордані крещающуся Тобі, Господи».

В цей вечір виконують усі ті обряди, що й на «багату кутю» – кличуть мороза, чорні бурі, сірого вовка; але все це вже не так урочисто, як на Свят-Вечір.

Коли «кутю проженуть», батько присмалює дітям чуби – «щоб вовка не боялися!»[103] Згадаймо приповідку: «Не бачив ти ще смаленого вовка!» Ця приповідка стоїть у зв'язку з обрядом «смалити чуби» в цей вечір. «То так, як смалений вовк, тоді діти не будуть боятися».