Читать книгу Звичаї нашого народу - Олекса Воропай - Страница 41

Першого березня за старим стилем, а 14-го за новим – це день преподобної мучениці Євдокії, або, як селяни кажуть, «Явдохи». Згідно з народньою традицією – це перший день весни. В цей день бабак[204] прокидається від зимової сплячки, виходить «на світ» і свище три рази. Свиснувши, він знову ховається в свою нірку, лягає на другий бік і буде спати аж до Благовіщення. А ховрашок[205] тільки перевернеться на другий бік.

В цей день – так вірили наші селяни – повертаються з вирію ластівки. «Якщо побачиш ластівку, – повчала колись мати свого малолітнього сина, – то візьми жменю землі, кинь за нею і скажи: «На тобі, ластівко, на гніздо!» – це щоб швидше весна приходила. Ластівка на своїх крилах нам весну з вирію несе».

Дитина, що її обличчя всіяне веснянками, що інакше звуться ще ластовинням, побачивши ластівку в цей день, гукає: «Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!» Після цього біжить умиватися «весняною» водою – «щоб ластовиння не було».

Господиня, побачивши вперше ластівку в цей день, бере в жменю грудку землі, кидає на грядку і каже: «Кріп сію!» На тому місці ніби повинен вирости кріп.

«Ластівки вилітають – погоду обіцяють!» – каже народня приповідка. Господарі, що вже думають про посіви ранніх ярих зернових культур, по ластівках угадують погоду: «стеляться» ластівки по землі – буде погода, можна вже сіяти овес; «бояться» ластівки землі – ще буде негода. При цьому має значення і кількість ластівок, бо ж, як відомо, «одна ластівка ще весни не робить».

Любов і пошана нашого народу до ластівки виявляється в приповідках та прислів'ях. «Як ластівка з ластовенятами» – кажуть про матір, що любить і шанує своїх дітей. «Щебече, як ластівка» – говорять про лагідну і приємну мову дівчини або молодиці. «Горобець – молодець, а ластівка краща!»

Ластівки в Україні в'ють свої гнізда під стріхами хат, під самою стелею в коморі чи стайні, під бантинами клунь – у господарських приміщеннях, поруч з людськими житлами. Руйнувати гніздо ластівки – великий гріх. «Хто в руки ластівку або її яйце візьме, у того обличчя вкриється ластовинням» – так матері лякають своїх дітей, щоб вони не турбували ластівок у їх гніздах.[206]

Городники «під Явдоху» сіють розсаду капусти, вірячи, що вона вже не буде боятися морозів. Якщо розтає сніг і на вулицях стоять калюжі, то пасічники вірять, що вони матимуть так багато меду, як води.

Господарі вгадують урожай: якщо вітер у цей день віє з заходу або з півдня – буде врожай на збіжжя; якщо ж зі сходу або півночі, то буде посуха, а тому і неврожай на зернові культури. Якщо день соняшний – уродить пшениця, якщо день понурий і небо захмарене – буде врожай на просо і гречку. Теплий соняшний день віщує врожай льону і коноплі. Якщо зранку соняшно, то ранні посіви будуть урожайні; сонце в обід – можна надіятися на середні посіви, а якщо цілий день небо захмарене і сонце визиратиме тільки над вечір – пізні посіви будуть урожайні.

Якщо в цей день хуртовина, то селяни кажуть: «Явдоха хвостом крутить – буде пізня весна!»

В цей день, ранком, перед сходом сонця дівки-чарівниці заклинали колись ворогів: «щоб на дорозі не стояли та мене – хрищеную, нарожденную рабу Божу Оксану[207] – добрим словом поминали!»

Садівники зрізують сухе верховіття овочевих дерев, щоб дерева краще родили і щоб на них нечисть не заводилась.

У другу неділю Великого посту спостерігають погоду: як вона в цей день тиха і ясна, то така й весна буде в цьому році.

Весняне рівнодення, як відомо, припадає на березень місяць – на 21-ше число за новим стилем. Цілком імовірно, що саме з цієї причини аж до XV-го століття на Україні березень уважався першим місяцем громадського року.[208]

З цієї ж причини березень місяць був особливим, священним у багатьох народів світу. Так індійці на початку березня святкували мале свято богині Дурги. А велике свято цієї богині індійці святкували в день осіннього рівнодення. У стародавньому Римі в березні було свято Кібели, на якому її жреці оплакували Аттіса – символ сонця, що поверталося на весну. На другий день після оплакування Аттіса римляни зустрічали весняний поворот сонця всенароднім радісним святом.

В Єгипті в березні згадували похорон Озіріса, який був для стародавніх єгиптян не чим іншим, як сонцем, що було безсиле взимку, а навесні знов діставало свою потугу. В цьому ж місяці відбувалася їзда на ослі. Верхи на осла звичайно сідав, на розвагу народові, місцевий баляндрасник. Подібний звичай був поширений і в країнах Західньої Европи за середньовіччя.

Як свідчить Плутарх, в Атенах теж у березні було свято «Вітконошення» – населення носило по майданах міста пальмове гілля. Цей звичай зберігся і понині в країнах Близького Сходу, але тепер він в'яжеться там з весільними обрядами.

У стародавніх юдеїв у березні починався новий святий рік, а у персів було в цім місяці свято новоліття. У чехів і частково у німців перше число березня вважалося початком весни і першим днем світобудови.

Нарешті весняні свята поганського походження, що відзначали зв'язок навколишньої природи з життям людини, в'язалися з обрядами, метою яких було прогнати мертвущу зиму, тобто смерть. Подібні обряди були поширені не тільки у нас на Україні, але знали їх і балтійські слов'яни, а також у багатьох місцевостях – німці.

У скандінавських народів, особливо у стародавніх шведів, за часів поганства на початку весни – теж у березні місяці – було велике свято. Це свято супроводилося жертвоприносинами, масовими іграми та торгами на протязі цілого тижня.

У персів та в стародавніх слов'ян за часів поганства був звичай улаштовувати врочистий обід – «тризну» – на честь мертвих родичів. Такі тризни відбувалися на початку березня. Під час тризни наші предки оспівували кінець зими і при цьому палили солом'яне опудало. Таке свято ще й досі зберігається у південних шведів, лужичан та чехів, і там воно проходить під знаком ослаблої зими і воскреслої весни. Поляки сьомого березня топили Маржану і при цьому співали про смерть, що в'ється по парканах і шукає собі поживи.

Білоруси і литовці ще й досі навесні, здається, в березні місяці несуть страву на могили своїх покійних предків і там обідають – справляють тризну на честь цих предків, але вже не оспівують кінця зими і не палять солом'яного опудала.

На Україні така тризна – обід на гробах – теж відбувається і досі, і теж навесні, але не завжди в березні, бо цей звичай пов'язаний у нас з Великодніми святами. Цей обід проходить теж без ритуальних співів і без палення солом'яного опудала.

* * *

Щодо назви першого весняного місяця, то в сучасній українській літературній мові вживається слово березень. Про походження цієї назви не тяжко догадатися; походить вона, очевидно, від береза,[209] назви дерева, яке в цьому місяці починає «вбиратися в сережки» – цвісти.

Хто, де і коли вперше вжив цю назву[210] – не відомо, але – оскільки ми знаємо – у фолькльорних матеріалах слово «березень» вживається рідко та й то в найновіших записках, як ось: «Сухий березень, теплий квітень, мокрий май – буде хліба урожай», «Березень сухий, а мокрий май – буде каша й коровай».[211]

Значно частіше в українській народній творчості зустрічається назва «март» або «марець», як ось: «Буває март за всіх варт», «В марець ще змерзне старець», «Білий, як в марці сніг», «Згинув, як марцевий сніг».[212] Якщо в березні місяці часто міняється погода: то дощ, сніг, вітер, то знову сонце і тихо – наші селяни кажуть, що це маршові планети.

Проте слова «март» і «марець» зовсім не слов'янського походження; це латинський «Марс» – бог війни, якому цей місяць був присвячений.[213]