Читать книгу Звичаї нашого народу - Олекса Воропай - Страница 32

Дочекалися люди Стрітення Господнього – «Стрічань». В цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо – де була зима. По дорозі вони зустрічаються і говорять між собою:

– Боже, поможи тобі, зимо! – каже літо.

– Дай, Боже, здоров'я! – відповідає зима.

– Бач, зимо, – дорікає літо, – що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!

За народнім віруванням, літо зустрічається з зимою двічі на рік: на Стрітення – 15-го лютого та в день святої Анни – 3-го грудня восени.

Весною Зима – стара баба, а Літо – молода дівчина.

Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться і ледве йде. Кожух на бабі Зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці на голові миші діри прогризли, і з тих дір сиве волосся стирчить. В руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плечі у неї – порожнісінька торба.

У Літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта, – весела і вродлива дівчина. Літо несе в руках серп і сніп жита, пшениці та всякої пашниці…

При зустрічі на Стрітення стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше – Літо переспорило Зиму, а якщо холодніше – Зима.

Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи пашу та хліб, бо в поле виїдеш нескоро. – «Як на Стрітення півень нап'ється води з калюжі, то жди ще стужі!» Або ще кажуть так: «Як нап'ється півень води, то набереться господар біди!»

«…Та як би вона вже там не хвицалась, а як літо посміхнеться, то сонце засяє, вітер повіє і земля проснеться!» – каже народня казка про зустріч літа з зимою.

Хазяї ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном надвір. Якщо ранком є роса – врожай, нема роси – погана ознака.

В цей день колись в церквах України святили воду, а разом з водою святили й свічі. Посвячені на Стрітення свічки звалися «громичними», бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. Ці ж свічі давали в руки вмираючому при читанні одхідної молитви.

В день Стрітення, коли приходили з церкви, запалювали «громичну» свічку – «щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерев не побив!»

Від «громичної» свічки і саме свято, крім «Стрітення» або «Стрічання», називалося колись «Громиця».

Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову – ще не вживану – посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила. За народнім уявленням, це – цілюща вода. Нею натирали хворі місця і вірили, що «поможе». Найкраще ця вода ніби помагала від «пристріту» – від хвороби, що її спричиняло «погане» око.

Стрітенською водою ще кропили скот і давали йому пити її – «щоб не хворів». Пасічники берегли цю воду весь рік і кропили нею вулики кожну «першу» неділю – першу на молодику.

Колись, як чумак виходив у дорогу, господар давав йому хліб, сіль і кропив стрітенською водою волів, воза і самого чумака, примовляючи: «Боже тобі поможи!»

Як син ішов на війну, батько, благословляючи, кропив його стрітенською водою і примовляв: «Боже тебе збережи!»

Віра в силу стрітенської води в багатьох селян збереглася ще й досі.

* * *

«Коли на Громицю півень нап'ється водиці, то на Юрія віл не наїсться травиці».[155]