Читать книгу Звичаї нашого народу - Олекса Воропай - Страница 13

Про звичаї наших дітей у «передколгоспній» Україні можна було б написати багато цікавого, але це окрема тема для дослідження не тільки етнографа, а й педагога. Та все ж, говорячи про звичаї народу, не можна оминути й дітей. Ми обмежимося тут лише кількома спогадами старших людей про свої дитячі розваги взимку.

«Дівчатка бавляться ляльками. Кожна лялька когось представляє: «Це мама, а це тітка Наталка, а то бабуся». Про ляльок дбають, як дорослі про дітей: «Ось ми наваримо вареників та будемо обідати». Вареники ліпляться з м'якушки хліба. До ляльок дівчата говорять: «Ми підемо в поле, а ви, діти, зоставайтеся вдома, та не пустуйте, будьте чемні». Або таке: «А ми підемо в гості та вам гостинці принесемо». – Коли мені було років вісім, мама вже привчали мене прясти на веретено – щось таке грубе на мішки, на рядовину. Мама, бувало, зроблять з якихось гірших конопель мичку, настромлять на гребінь, і ми з сестрою сидимо та крутимо веретеном.

Часом бігали на лід сковзатися – без «коньків» (ковзанів), а тільки чобітьми, їздили санками, найбільше в свята, як були у нас гості – тоді нам цілий день можна було їздити на санках…»[34]

«Я, бувши малим, – згадує Свирид Галушка,[35] – любив сковзатися. Було, змерзну: руки – як буряк, червоні, а не йду до хати грітися. Коли матері терпець увірветься, то вийдуть на поріг і сваряться на мене: «Ворохобнику, ти, – йди до хати. Дивись, он-о вже «дядьки» під носом блищать, а воно ще бігає!» Але, якщо мати сваряться, то це нічого, ще можна сковзатися. Коли ж уже батько вийде з хати і тільки скаже: «Свириде!» – я все кидаю і біжу, бо то вже непереливки.

А як, бувало, сніг іде, то ми залазимо десь у повітку і бавимося там у «тісної баби». Збереться хлопців з десять, а один стане коло стовба, упреться руками і ногами та й тисне всіх у куток, а всі тиснуть його до стовба – ото й виходить «тісна баба».

– А в суботу, проти неділі, ми, хлопці, бувало, виберемо серед озера місце, де чистий, гладенький лід, прорубаємо ополонку і застромимо туди жердку. А як мілко, то візьмемо такого довгого кілка, щоб дістав дна та ще щоб можна було його забити в землю. Лишимо це на ніч – воно замерзне. На другий день, у неділю ранком, викотимо старе колесо, настромимо його на той кілок. До колеса прив'яжемо ланцюгом довгу жердку, а на другому кінці її причепимо санки. Навколо колеса посиплемо піском, щоб сковзько не було, а потім закладаємо дрючки в спиці і вертимо колесо. Два-три хлопці вертять колесо, а решта – дівчата і хлопці – посідають на санки і їздять. Якщо лід чистий і рівний, а жердка довга, то санки летять, як на крилах – аж дух забиває!

– Як нападає багато снігу, то вибираємо, де найкрутіша гора. В нашому селі була «Козацька гора». Як є багато снігу, ми його розрівняємо, вигладимо дерев'яними лопатами, а тоді ще й водою зверху поллємо, щоб аж льодом узявся. Ще й дошками пригладимо: гладенький мусить бути, як скло. Це все робиться в суботу; а в неділю, коли мороз добре його стягне за ніч, сковзаємось на санках-самотужках. Сідаємо верхи, як на коня, а керуємо ногами.

– А як хто санок не має, то не дуже цим журиться, бо можна і на крижині їздити. Оце, було, вирубаєш на річці крижину, обрубаєш її – щоб довга була, як ночви. Збоку дірку видовбаєш, щоб можна було мотузок прив'язати. Коли така крижина готова, то намостиш соломи, вдвох посідаємо – летить крижина з гори ще краще, як санки!

– Була у нас ковганка. Ми з товаришем, було, підемо на лід, вирубаємо круглу крижину, прорубаємо дірку, просунемо лозину – це ковганка. Помостимо соломи, щоб сидіти ліпше, і катаємось: один їде, а другий везе. Покатаємося на озері і йдемо спускатися з гори. Спускаємось, аж поки ковганку на розіб'ємо – тоді на шматках їздимо. Оце сядеш на шматок крижини і їдеш, посеред дороги крижина розіб'ється або вислизне – їдеш на кожусі, гицаючи по льоду тим місцем, звідки ноги ростуть.

– Як сніг випаде, то «воювалися» сніжками. Оце йдемо з школи, вийдемо на «Карлашову леваду», і я, було, кричу до хлопців: «Давайте воюватися сніжками!» – «Давай, – кажуть хлопці, – тільки вперед сніжки зробимо!» Поділимось на два гурти, наробимо сніжок і як почнемо ними битися – аж курява йде! А тоді збіжимось і борюкаємось на снігу. А мороз – аж тріщить! Проте ми не чуємо його: у нас чуби мокрі.

– Як на озері ляже первольодок – прозорий, як скло, ми ходили на озеро рибу глушити. Візьмемо довбешки і йдемо… Як вийдемо на лід, то розходимось – не ходимо табуном, бо первольодок тоненький, гнучкий, так і дивись – провалишся. Ходиш і дивишся, де риба заворушиться в зіллі; тоді довбешкою – бух!., а вона й перевернеться черевом догори. Сокиру з-за пояса візьмеш, лід прорубаєш і рибу – за хвіст та в торбу. Глушили тільки велику рибу, бо заради малої не варто й льоду рубати».