Читать книгу Звичаї нашого народу - Олекса Воропай - Страница 17

Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті[40] діти ідуть колядувати вже на Святий вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині – на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослужения. На Західньому Поділлі йдуть колядувати на другий день свят ранком.

Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а в Галичині інколи колядують і ґазди. Але по всій Україні першими йдуть колядувати діти. З дитячої коляди ми й почнемо цей нарис.

І

Благословіть колядувати…

«Як були ми ще малі, – згадує Свирид Галушка, – збираємось, бувало, на Різдво колядувати. Збираємось по «кутках», бо село наше велике – понад тисячу дворів. Сходилися однолітки. Бувало так, що в одній хаті три колядники, їм доводилося ділитися – разом не підуть. А мати, як мати – хоче, щоб малі були з старшими.

– Свириде, – було, питається мати, – з ким ти підеш колядувати?

– З Дмитром!

– То бери й Грицька з собою.

– Його, малого, не треба. Він з нами не зійде, хай шукає собі однолітків!

Батько саме ввійшов до хати знадвору, почув цю розмову і каже до матері:

– Та малий ще й колядувати не вміє, куди йому йти!

– Ні, вмію! – обізвався Грицько.

– Вмієш? А йди лишень у сіни та заколядуй. Хай я почую! – каже батько.

Грицько пішов, став під дверима і заспівав:

– Еге, та ти вже колядник у мене!.. Йди, колядуй – та не заходь далеко!

Грицько взув мамині чоботи, насунув на очі татову шапку, кожуха вже свого мав, а рукавиці взяв дідові – там такі, що кіт, бувало, як змерзне, то залізе в рукавицю – тільки хвіст стирчить…

Отак одягнувшись, малий біг під вікно до сусіди або до дядька – через вулицю і там співав своєї «Телички».

Ми ж, старші, нам уже років по дванадцять було – все село обійшли з колядою. Підійдемо до хати, станемо під вікном – нас було п'ятеро – та всі разом, в один голос:

– Благословіть колядувати!

– Колядуйте!

– А кому?

– Господареві!

А що той господар Михайлом чи Іваном зветься, ми вже знаємо, співаємо так, як треба:

Рідко коли сам господар, а частіше господиня вийде з хати, винесе по кренделю чи по копійці – радіємо! Мовляв, заробили.

Йдемо далі… А то зима: снігу по коліна, мороз – аж носа пече. А проте не чуємо нічого – це ж бо коляда! Один тільки раз на рік буває.

Йдемо і зустріли інших колядників. Питаємо їх:

– Хлопці, де кращі бублики дають?

– Що там бублики, – кажуть, – ви йдіть до Семена Пупоня. Панич з міста приїхав – гроші дає!

Ми біжимо – навпростець, через городи, а там снігу намело – не перелізеш…

У Семена, ми вже знали, треба співати:

Він любив цю колядку…

Була в нашому селі вдова – бідна така… Хата – копиця сіна; як великий сніг, то й вікон не знати. Ми її теж не минали, бо казали у нас: «Гріх обминути бідного!» Хоч знали, що нічого не винесе, але співали, – співали їй «вдовиної»:

Отак, було, співаємо колядки, аж поки вже геть-геть смеркне».

З звіздою…

Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки – ці вже ходять із «звіздою» та дзвоником.

«Звізду» роблять з дерев'яної обичайки та тоненьких дощечок – шалівок. Рівно ж не п'ять і не шість, а сім. Звізда декорується кольоровим папером, стрічками. В середині – образок «Народження Христа» і свічка.

Ватага колядників – п'ять осіб: береза, звіздоноша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші.

Такі колядники колядують у хаті перед образами. Спочатку підходять до вікна; і береза гукає:

– Пане господарю, благословіть Христа славити!

Інколи, як де ведеться, такого благословення випрошують усі – хором:

– Просимо! – відзивається з хати господар, відчиняючи двері. Хлопці заходять до хати, скидають шапки, стають перед образами і під «дзеленькання» дзвоника співають:

За таку колядку господар дає, бувало, цілого калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей. Вип'ють по чарці, закусять – довго не сидять, та й постають у пошані перед господарем. Береза віншує:

«За цим віншуємо вас, чесний та величний наш пане Данило, усім добром; усім гараздом, що собі у Господа Бога жадаєте та думкою думаєте, щоб так воно і сталося! Поможи вам, Боже, ці свята мирно одпровадити та других у радості й веселості щасливо діждати, а нам, колядникам, ласкаві будьте не за зле мати, що у ваш чесний та величний двір повернули. Поверни до вас, Господи Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік! Сим вас віншуємо, а самі усім чесним та ґречним низько кляняємося. Здорові будьте, в гаразді оставайтеся!»

Всі колядники низько вклоняються господареві, господині, дітям, навіть наймитові, якщо він є. Отак поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.

Дівоча коляда

Увечорі, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата носять не в руках, а прив'язують до довгої тички, щоб здалека було видко: дівоча ватага йде!..

Дівчата до хати не заходять: співають на дворі, під вікном. «Оце постаємо кружка під хатою, а всередині – наша «береза» з ліхтарем – голосиста дівка, Наталкою звалася, було, як заведе:

А ми, дівчата, підхопимо:

Наколядуємо, бувало, і горіхів, і цукерків, грошей на стрічки. Ідемо вулицею, а люди гукають: «Дівчата, до нас ідіть!»…

Отак згадує свою «дівочу коляду» вже старенька Ликера Степанівна, що доживає свій вік тут, на еміграції…

Прийшли'м до тебе раз у рік в гостину…

На Західній Україні колядують і старші люди – найчастіше чоловіки, що належать до церковного братства. Братчики, зібравшись, ідуть до панотця. Всі вони – а їх буває чоловік десять або й більше – зайшовши до хати, стають перед образами і співають:

Панотець запрошує гостей до столу, частує оковитою, дякує за привітання. Колядники не засиджуються довго у панотця; вони виходять з-за столу, стають обличчям до образів і співають:

Від панотця колядники йдуть до хати своїх братчиків, вітаючи їх з народженням Христа.

Легінська колядка

Уже від «Святого Миколая» група леґінів – гуцульських парубків, готується до коляди. Готуватися треба поважно, бо ж колядницька ватага – двадцять осіб! Вибирають «березу», «виборця» – скарбника, «коня» – міхоношу, скрипника, трембітаря, кількох добрих плясунів. Всі інші, що не мають «функції», – звичайні колядники.

Старі «ґазди» разом з панотцем виробляють програму, бо ж колядницька ватага стоїть під протекторатом церкви. Коляда починається обходом навколо церкви і колядою в панотця.

Колядницький похід дуже цікавий: попереду йдуть парами плясуни з «бартками» (сокирами) на плечах. До «барток» підв'язані дзвоники, що під час танку дзвонять у такт плясунам. Таким «плясом» колядники і підходять до кожної хати, де колядують, – і відходять.

Якщо «ґазда» хоче, щоб колядницька ватага йому «дім звеселила», він виходить на поріг з калачем у руках, а «ґаздиня» – з повісмом льону. До них підходить «виборець» і підносить їм дерев'яний різьблений хрест, щоб цілували. Поцілувавши, ґаздиня перев'язує хрест повісмом, а ґазда дає «виборцеві» калач і кидає гроші до скриньки.

Після цієї церемонії вся ватага заходить до хати. У хаті колядників частують горілкою чи пивом – що ґазда має. Під час частунку колядники «розвеселяють дім» – співають, оповідають веселі пригоди, танцюють з ґаздинею чи ґаздовою дочкою…

Отак побавившись, ватага приступає до справжньої церемонії коляди: сідає за стіл і колядує по черзі: господареві, господині, синові, дочці та всьому «живому і мертвому достатку» – худобі, хаті, плугові, рогачам. Кінчається коляда віншуванням. Всі встають з-за столу, стають перед ґаздою і ґаздинею, береза виходить наперед і каже:

«Віншуємо вас, аби у вашій загороді було стільки овечок, скільки у сім домі дрібних кришок. Віншуємо вам многая літа з цими святками, з цим Новим Роком та Святим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров'я!» Вся ватага колядників підхоплює хором:

– Дай, Боже!

– А в домі склінно!

– Дай, Боже!

– У кіннику коні!

– Дай, Боже!

– У кошарі вівці!

– Дай, Боже!

– У пасіці бджоли!

– Дай, Боже!

По віншуванні один із плясунів, підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, обходить по черзі всіх членів родини. Танцюючи, він співає в супроводі всього хору:

За цей «пляс» колядник дістає в шапку або в дзвінок гріш від кожного, до кого танцював і приспівував.

Після цього всі колядники тричі вклоняються ґазді та ґаздині і, танцюючи від столу назад плечима, виходять із хати. За ними виходять ґазда з ґаздинею. На подвір'ї ватага стає колом, оточуючи ґазду, ґаздиню і свого скрипаля. Скрипаль грає, а колядники йдуть «різної» – хороводять то в один, то в другий бік, приспівуючи:

За це ґазда частує колядників горілкою. Нарешті, ватага зупиняється, випускає з кола ґазду з ґаздинею, ще п'є по келішку оковитої і, пританцьовуючи, виходить на вулицю.

Аби бджоли були веселі…

Якщо ґазда має пасіку, він веде колядників на те місце, де вліті будуть стояти вулики. Прийшовши, колядники стають колом, падають на коліна, на снігу перед собою роблять хрест топірцем, потім складають топірці лезами до середини, а держаком до себе, на топірці купою складають шапки: «бо то – як рій бджіл!»

Ґаздиня насипає в їхні шапки потрохи пшениці, – вона принесла її з собою в запасці. Коли вже пшениця насипана, колядники стають на ноги, беруться за руки і крутяться «за сонцем», – «щоб рої не втікали». При цьому всі співають хором яку-небудь веселу пісеньку, – «аби бджоли були веселі».

Відспівавши, ватага знову падає на коліна і на згарцьованому снігу ще раз робить хрест топірцями. Після цього знову стають на ноги, кожен бере свою шапку і висипає з неї пшеницю ґаздині в запаску, виголошуючи побажання: «Дай, Боже, аби ся пасіка була така велика, як святки були величні» або: «Дай, Боже, щоб бджоли роїлися та меди лилися».

Весною ґаздиня чи ґазда, виставляючи пасіку «на пащу», посипає вулики тією пшеницею і промовляє:

«Абисьте були величні, як сі свята були величні, коли я сю пшеницю збирала. Аби на вас так нічого не нападало, як на сі свята на нас нічого не нападало…»

Як бачимо, гуцули ще й досі зберегли у своїх колядницьких звичаях чимало стародавніх, можливо ще навіть дохристиянських релігійних ритуалів. Відчуваються тут і залишки традиції стародавніх скоморохів. Це неабияка заслуга гуцулів – дуже цікавої частини нашого народу.