Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 45

– Вогонь! – волав Михайлик.

А вогонь, вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще.

Степ оживав.

– Вогонь! – ахнув і Пилип-з-Конопель.

– Війна-таки… знову! – зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного синка її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни осоружні матерям.

Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.

Полум'я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню.

Хвигура палала, і на тому вартова служба біля неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.

І Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.

Заходились кульбачити й своїх Мамай з товаришами.

Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.

Михайлик помагав їй.

А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:

– Хто з ким воює?

– Самозваний гетьман Гордій Пихатий, – відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум'я хвигури він здавався рудим, аж червоним. – Воює гетьман Однокрил.

– Але з ким?

– З нами. З ним і з ним. І з нею, з ковалевою матінкою. З тобою, хлопче. З Україною.

– Порушив-таки присягу, – сердито буркнула Явдоха.

– Яку присягу? – запитав Пилип.

– Переяславську, – сказав Михайлик.

– Порушив, сучого сина стерво! – І Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни, ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?

Щось дотепне й кумедне – на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти – в травах, забризканих кров'ю?

Хай і так…

Саме так.

Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: «Земляк мій часом, – мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…»

І оцей сміх крізь сльози – в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт, і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: і веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт – навіть у горі, – і саме це на протязі століть ставало в житті України чи не головною прикметою її національного характеру? Тож і тепер нам не буде, може, великого гріха показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…

– Еге ж, – задумливо говорив Мамай французові, – кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.

– З яким же військом? – питав Пилип.

– З найманим, парубче.

– Хто ж там у нього?

– Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…

– Хто тільки добре платить… – додав француз, який уже і тоді чудово знав, що таке німецька вояччина.

Вони хутенько впоралися з кіньми.

Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки.

Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав:

– Ти – небіж де Боплана?

– Син його сестри.

– Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три.

– А через два – помер.

Знявши свій шлик, Козак перехрестився, а щоб хто не вздрів супроти полум'я хвигури вологих його очей, Мамай хутенько підтягнув попругу і скочив на Добряна.

Кинулись на коней і всі інші.

Мамай сказав:

– Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа.

– А де ж? – поспитала Явдоха.

– У гетьманському війську.

– Надовго?

– На одну ніч. Потім…

– А там вас не вб'ють? – стурбувався Михайлик, бо не хотілося розлучатися з Козаком.

– А ти – куди ж? – посміхнувся Мамай.

– Ми – з мамою, – мовив Михайлик.

– Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, – кивнула матінка. – До міста Мирослава.

– А ти? – спитав Козак француза.

– Супроти гетьмана, – сказав Пилип. – На Січ.

– До Січі, товариство, вам уже не добутись, – заперечив Мамай. – Схоплять однокрилівці.

Француз якось там по-своєму вилаявся.

І спитав:

– Куди ж нам їхати?

– До Мирослава. Всі разом рушайте туди.

– А що там?

– Ті, хто не зрадив народу. – І додав задля самого тільки Сганареля: – Там дівчина, що ти її шукаєш.

– Рушили! – хутко сказав Пилип. І поспитав у Козака Мамая: – Побачимось? У Мирославі?

– Будем живі, побачимось, – і Мамай з коня вклонився: – Прощавайте, панове товариство!

І всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись.

Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав:

– Вам, ненько, в дорозі бути за отамана.

– Я ж – тільки стара жінка, голубе.

– Ви – мати. А мати ж на війні… – і попросив: – Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю.

– Гаразд, – відповіла Явдоха.

– Найкраща путь проз річку Вовчі Води.

– Знаю. Прощавай! – І, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала: – Рушаймо!

Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня.

Довкола від полум'я на смоляних бочках видніло, як удень.

Але Козак Мамай у ніч шубовснув, як у море.

І раптом зник.