Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 51

Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.

Дихав на повні груди.

Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.

Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум'янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.

Скільки око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.

І по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторканні білаші.

Та що воно таке – француз не знав.

Подумав: чи не гуси пасуться?

А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?

Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.

Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.

А як він цвів, про те не розповісти й поетові!

Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.

І Пилип-з-Конопель, під'їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.

Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини. Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному нагадуючи його рідну оселю – і всюди, всюди, – аж ніби холодно ставало від білого цвіту! – скрізь квітувала калина… Починався повільний спуск до тої райської чаші, котру й звали Калиновою Долиною, де лежав город Мирослав, куди так поспішали наші подорожні.

Пилип-з-Конопель, задумавшись, замішувався краєвидом, що заходами трудящої людини ставав дедалі все пишніший, неймовірніший, – це було з'явище з-поміж отих щедрот животвору, в існування яких (шапку перед ними знявши) трудно буває й повірити, хоч і постають вони перед нами вочевидячки, виграють і міняться всіма барвами та блисками, дихають усіма пахощами вологої землі, співають і дзвенять, щебечуть і цвірінькають, прославляючи рідну землю й себе.

І, впиваючись світовою красою цієї препишної й не завше йому зрозумілої (як і де Бопланові, дядечкові його) України, молодий француз про щось таке думав і думав…

А про що ж?

Про катран оцей? Про квітники Парижа? Чи про базари квітів в Амстердамі?

Чи про Кармелу, що слід її з Голландії привів його сюди?

Про що ж він так задумався, цей молодий руанець, огорнений чарами українського ранку?

Та про неї ж таки…

Як вона його зустріне в Мирославі?

Чи пізнає ж? Посміхнеться, може? Чи зрадіє?

Чи здобудеться тільки на холодне й чемне словечко подяки?

І він чомусь подумав про Мамая.

Він шкодував, цей молодий шукач пригод і правди, шукач світової краси, шукач слідів Кармели Подолянки, він шкодував, що з ним немає зараз того чудного й таємничого Козака, щоб саме з ним про все поговорити.