Читать книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Ільченко - Страница 62

І пан генеральний суддя щиро взявся до діла.

Проголосивши всі, які належало, врочисті слова, пан суддя почав допитувати свідків.

– Пане Скубенку! – покликав він, звернувшись до підскарбія.

Підскарбій вийшов трохи наперед.

Поцілував Євангеліє, присягаючи.

А генеральний суддя спитав:

– Ти чув, Скубенку, як оцей паливода і байдебура, котрого звуть Мамаєм, та лаяв презацного володаря обох берегів Дніпра – від Сану аж до Дін, владного гетьмана Київського, Мирославського, Переяславського, Чернігівського, Волинського, Львівського, Полтавського, Пирятинського, Бердичівського, Вінницького та інших черкаських земель, гетьмана Війська Запорозького Низового, – тож чи ти чув, пане підскарбій, як оцей галабурдник і харциз лаяв ясновельможного пана гетьмана? Чув?

– Чув, пане суддя, – почухав потилицю підскарбій.

– Послідніми словами лаяв?

– Послідніми, пане суддя.

– А ти, Жупане? – спитав суддя, прийнявши присягу в ставного хорунжого. – Ти чув, як Мамай нашого гетьмана ганив, обмовляв чи неславив, кобенив чи паскудив? Ти чув?

– Чув, пане генеральний суддя.

– А ти, Сноходо? – спитав суддя в завше п'яненького і завше сонного лейстрового сотника, що куняв собі в куточку, притулившись до мокрого муру. – І що ж ти чув?

– Він шпетив і шкилював пана гетьмана, – заговорив, прокидаючись, Снохода, – називав ясновельможного котолупом, гицлем, однокрилим гусаком, ворогом отчизни, потаємним католиком і похлібцею лядським!

– Е-е, ні! – заперечив Мамай, регочучи. – Коли б же тільки так я взивав його, то мене, може, й не варто було б вішати! Але ж я називав пана гетьмана… – І Козак Мамай висипав на гетьманців цілу торбу таких словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. – А ще я казав про тебе, пане гетьмане… – І наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:

– Питалем не тебе!

– І ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти – кривоприсяжець, Однокриле…

– Цить!

– Щоб добрі люди лишались вірними Москві!..

– Я тепер – дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами – вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!

– Ні, – спокійно заперечив Мамай. – Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.

– Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія.

І звелів генеральному судді:

– Кінчайте суд!

І все скінчилось хутко.

І вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.

Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.

І православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.

Та й сказав той попик:

– Кайся в гріхах, раб божий!

– Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!

– Аж он вона чекає на майдані, твоя смерть.

– То – не моя.

– Послухай, сину…

І панотець заходився великого грішника всовіщати.

А всі уважно слухали. І всі вже плакали, бо звикли плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.

Не плакав там лише Мамай.

– Чому ж ти не плачеш? – спитав попик.

– Я – з іншої парахвії, панотче.

– А-а… – мовив душевний пастир і співчутливо додав: – Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть – лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці – все одно. І всі ж ми – смертні: навіть королі, царі й гетьмани!

– Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! – з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. – Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від Бога коли-небудь погетьманувати ще й на шибениці?! Га?

Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.

– Пощади не просиш? – спитав Однокрил.

Мамай знизав плечима.

– Помреш без покаяння? – спитав попик.

– А я й не думаю вмирати.

– Доведеться, – кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.

– А я втечу, – сказав, кепкуючи, Мамай.

Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою щіткою.

– Утечеш?

– Утечу.

– Коли ж?

– А зараз.

– Так ти надієшся на свою чортячу силу?

– Трішки.

– А чи не підтоптався ти, Козаче? Ні?

– Я замолоду був такий дужий, як і зараз.

– Ти певен?

– А чого ж! Хоч би й оці мури в хурдизі, – кивнув, продовжуючи шкрябати шильцем по стіні, Козак Мамай. – Я й замолоду розвалити їх не здужав би, ці мури. Не здужаю й тепер. Сила однакова!

– І все-таки втечеш? – глузуючи з приреченого на страту, спитав пан гетьман. – Але як же? Як?

– А ось так!

І Козак Мамай скочив охляп на свого шпаркого воронька Добряна-Білогривця.

Вдарив кінь некованим копитом, аж іскри засліпили очі всім, хто був на ту хвилину в цюпі.

Молоденький хорунжий устиг схопити Мамая за ногу.

Але гривань уже рвонувся, і чобіт лишився в руках у хорунжого.

А запорожця не стало.

Не стало й щойно домальованого коня.

Тільки старий і стоптаний червоний чобіт лишився в руках у гетьманського посіпаки.

Тільки чобіт червоний.

Та ще долі – калинова квітка.

– Проклятий чаклун! – тихо сказав Однокрил і, схопивши чоботище, брязнув ним об землю.

А на ранок той самий чобіт, з гетьмана-зрадника глузуючи, хтось нишком повісив на новій шибениці – замість Козака Мамая, химородника, чаклуна й чарівника.