Читать книгу Маруся Богуславка - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 14

Коло своєї на колесах хати

Кривавий їхав Міч з людьми близькими,

І поруч нього жінка. Два бахмати,

Гривасті ступаки, ішли під ними.

Бунчук червоний віяв-розвивався

Над головою в нього: стяг понурий!

І голосом потужним заливався

Кобзар іззаду, рокотав і в струни,

Та до пісень його гетьман не дослухався.

«Моя Заїро! Ти моя єдина,

Так як душа у тілі, серце в грудях.

Нехай паруються, мов та скотина,

Перелюбком: гидка гидота в людях!

Той, хто нам дав Коран, сього не вводив

(Жінок між нас поганський вік намножив).

Ніколи він із рук не переходив

У другі руки на святому ложі:

Бо проповідував закони чисті Божі».

Так Міч Кривавий мовив до дружини,

Що золотим волоссєм і очима

Являла тип найкращий України.

Той кроткий тип, що серце херувима

Заніс до нас із Тігра до Євфрата, —

Не той, що у жалю ваги не знає,

Що, мов козацька кров лиха, завзята

В любові вре, в ненависті палає

І цілий Божий світ ні за що не вважає.

«Ти божество моїм очам являєш, —

Рече Заїра, між людьми людина, —

Бо блискавками на войні метаєш,

А. дома, мов до матері дитина,

До мене голову на лоно хилиш,

Палкому серцю жаждеш прохолоди,

Всім таборянам добродійства чиниш

І нагороджуєш походні шкоди

І всі кривавої войни труда й пригоди». —

«О, де ж би я знайшов спочивок любий

Після літання дикими полями,

Приятелів і слуг безцінних згуби

Та боротьби за жизнь із ворогами?

В саду в «сестри», що, мов стебло, кадила,

Що, мов лелія, вознеслась із праха,

І раєм нам земну юдоль зробила,

По благості до нас, людців. Аллаха, —

В твоїм саду, моя любов і сестро мила!.

Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим

Звелів твойму слузі іменуватись,

Щоб на землі твоєї правди й слави

Войною та ясиром допевнятись;

І, мов той гуррикан ширококрилий,

Я мчусь, куди мій дух повеліває.

Дає мені твоє натхненне сили

Губить лихе, що правду зневажає.

Не мій. Аллахів міч, невірних погубляє.»

І чистий сніг-завивала схилився

Над чорною, як ворон, бородою;

І вид його ясний затуманився

Якоюсь погаданкою тяжкою.

«О нене! – стиха, мов мала дитина,

Промовив Кантемир. – Про що ти,

Свята, пречиста, ангельська людино.

Погибла від козацької голоти?

Невже ж се за гріхи твого палкого сина?

Ніхто не рятував тебе від смерти,

Як я з мечем кривавим на джавурів,

Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти

З лиця землі невірних гайдабурів.

Тепер знов образ твій мені з'явився

У тім обличчі, як печаль, гіркому.

Про що?. Невже ж за тебе не помстився

Твій син плачущий на цім кодлі злому,

На ворозі сьому, в завзятості страшному?

А ти, про що ж і ти з'явився, брате,

Мені вві сні вже воїном дорослим?.

Ти кажеш, се у тебе друга мати?

Вона тобі сосудом богоносним

Зробилась. Дивне в тебе слово!

Побачимось, речеш, і Бога в серці

Я покажу тобі мого святого.

Ним я живу, ним серце в мене б'єтся…

О, сне! Ти показав мені мене самого.

Невже ж ти жив, мій брате, іскро світу,

Що з матернього серця засвітилась,

І се було угодно Магомету,

Щоб жінка та, мов тінь, мені явилась,

Та тінь свята, що і в юдолі смерти

Свого синка, зітхаючи, шукає?

О, не даваймо їй, Заїро, вмерти!

Нехай розкаже нам про все, що знає,

Яких близьких людей там на Вкраїні має». —

«Як посадили, брате, в сонну воду

Сю справді тінь живої ще людини,

Вона пробовкнула щось про пригоду,

Про втрату бідолашної дитини;

Та сон-вода все горе потушила,

Тепер старенька любо спочиває.

У довгім сні воскресне жизні сила,

Прокинеться від сну аж над Дунаєм:

Тоді про все життє в гіркої розпитаєм». —

«Мій сон мені, сеструню, не доснився…

Я кинувсь братнє видмо обіймати,

Дивлюсь – чавуш до мене нахилився

Від беклербека посланець крилатий:

«Хвала Аллахові! На Чорнім морі,

Коло Кілії славної, джавурів

Побито, і Редшид-баша в Босфорі

До падишахових блискучих мурів

Галерами пригнав з човнами гайдабурів».

Заїро, спогадай тепер про Бушу

Про договор святий і ляцьку зраду.

Я на Цоцорі голову Зулушу

Відтяв моїм мечем за їх неправду.

Редшид же повтинав тепер їм руки,

Що Лехистан зрадливий боронили.

О, завдамо ж лихим невірам муки,

Покрушимо одним походом сили,

Що правовірну кров із року в рік точили.

Зовуть мене Османовим пророком.

Так, сам пророк на те мене поставив,

Щоб гидував перелюбним пороком

І учня на святий закон наставив.

І дасть йому Аллах орлові крила,

Щоб знявся він над усіма царями,

Щоб ідольство борола наша сила,

Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами

І перед ним тремтів козак і лях-невіра!

Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,

Щоб і громи тебе не заглушали.

Нехай покинуть мовчазнії труни

Всі, що з Мечем Кривавим воювали,

І славою святою засіяють,

Мов над степами путеводні зорі,

І духа нам під хмари підіймають,

Як гуррикан страшний тифона в морі,

І трепетом серця недовіркам сповняють!

Гей, підведіть до мене бойового!

Повчу я молодих орлят літання.

Не вдержу в грудях серця огняного,

Не вдержу в серці полом'я-палання!»

І на баскому скоком опинився,

Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.

Заржавши, огир над землею звився,

Огонь жерущий, аквілон крилатий, —

І блискавкам його в степу не перегнати.

Заграли в труби, загули в тимпани,

Кобзар потужним голосом залився,

І струни ніби громом рокотали:

То пінявий Босфор у скелі бився,

Душа в старих мов крила розпускала,

За Кантемиром по полю носилась.

Велично навкруги Заїра позирала,

Її обличчє сяєвом окрилось,

І сльози капали, і серце веселилось.