Читать книгу Маруся Богуславка - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 6

Старосвітська кров козацька

         В ветхих жилах врала:

Попадя поклони клала,

         Всіх святих благала:

Козакові помагати

         Турка воювати,

Кораблі його прокляті

         На пожар пускати.

«Ти ж, владичице небесна, —

         Слізно промовляла, —

Що на полі і на морі

         Нашим помагала!

Покривай твоїм покровом

         Байдаки козацькі,

Розбивай небесним громом

         Судна бусурманські,

А з них зброю, срібні кубки,

         Сукна, златоглави

Козакам подай у руки

         Для своєї слави!»

Старосвітська кров шляхетська

          В ветхих жилах врала,

І в попа противні думки

          З серця викликала.

Бо не з шаблі, з плуга жити

          Його предки вчили,

Рідну землю боронити

          Щоснаги, щосили.

За козацтво він частенько

           З жінкою сварився,

А погримавши, журився

           Та богам молився.

Від сладчайшого Ісуса

          До Кузьми святого

З-під його густого вуса

          Буркотіло слово.

Звав і він богів із неба

          Против азіатства,

Та цурався, мов Ереба,

          Бурліїв-козацтва.

На коханнє ж залицяннє,

          На слова Левкові

Дав із жінкою в розмові

          Присуд козакові:

«І не турбуй мене,

І не дратуй мене

Ти мріями своїми!

Сі безземельники —

Чорти-пекельники;

Пропадемо ми з ними.

З моря вертаються,

Знов пропиваються,

Знов ходять без сорочки.

Хай їх цураються,

З ними не знаються

Отецькі чесні дочки.

Бо за п'янюгами

Та волоцюгами

Орда сюди вганяє,

І не одно у нас

(Скажемо в добрий час)

Село від них палає».

«Я довідався, чого се,

        Козаки охочі

Пропивають у шинкарки

        Нащадки жіночі,

І дзижчать, мов злющі оси,

         І гудуть шершнями,

Будять нас посеред ночі

         Гуком та піснями.

Знай, моя голубко, лихо

         Та й велике сталось:

На Цоцорі безголов'є и

         Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний

         За Дністро й охочих, —

Обізвалась купа сивих

         Та підпарубочих;

А середні загукали,

          Мов базар жіноцький:

«Нехай знає-пам'ятає

          Ясний пан Жовковський

Як пани нам на Вільшанці

         Леєстри писали,

Козаків старих до плуга,

         До коси вертали».

«Як же, злющі, одібрали

         Із Цоцори вісті,

Миттю до коша зібрали

         Тисячу і двісті». —

«Які ж вісті, мій панотче»? —

        «Дикі, жено мила!

Розметала нас, мов клоччє,

          Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана

          Великорозумну,

Що всю Русь обороняла

          Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця

          У Стамбул страшного,

І висить вона в воротях

          У царя гнівного». —

«Ох, мій Боже»! – «Не лякайся:

          Се не все ще горе,

А ось лихо, що зібрались

          Козаки на море!

Будуть море пліндрувати,

          Пити да гуляти,

А нас кляті азіати

          У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,

          Здобич прославляти,

А ми – той Стамбул завзятий

           Бранцями сповняти!

Вирвавсь я із рук єхидних,

           В хижих єзуїтів,

Та й попавсь в криваві лапи

           Наших людоїдів.

Як ті душі погубляють,

           Так сі людське тіло,

Та ще й дякуй, мов за добре,

           За спасенне діло!

Подивись, он над ворітьми

           Значка-комишина:

Се заслужена попівська

           Плата-роківщина.

Повтикають комишини,

           Ратища по дворах

Та й шукають на горілку

          Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься.

           Хто не йде на море,

Приймай мовчки від гультяйства

           І наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божі!

          Де ж шукати правди?

Всюди кривда, лжа, тіснота,

          Всюди повно зради».

І оглянув піп, зітхнувши,

          Божники з богами:

Мріють мовчки чудотворці

          Попід рушниками.

«Знаєш що, моя Палазю?

          Тяжко нам тут жити,

Харцизякам, мов болячці,

          Без пуття годити.

Є Москва, народ заможний,

           Кажуть, і правдивий.

Править нею цар побожний

            І благочестивий.

Haші предки проти хана

           Їй допомагали,

Козаки ж царю з ляхами

           Тяжко допікали.

Чув я, в Києві говівши,

           Дехто з України

До Москви втікати хоче

           При лихій годині.

Бо докучили вже нашим

           Ниці єзуїти,

А до гурту їх пристали

           Ще й вовки-уніти.

Хоч і топлять запорожці

           Клятих супостатів,

Та аби в них по коморах

           Скрині жакувати.

Хочуть наші займанщини

           У царя просити,

Щоб козацтва й жидовини

           В села не впустити.

Позбуваймо всю скотину

           І стару хатину,

Та втікаймо, покіль цілі,

          У царську країну,

Бо я бачу, не бувати

           Правді тут між. нами,

Покіль буде панувати

           Жидова з ляхами.

А козацтво, хоч з ордою

            Б'ється і воює,

Її оком позирає,

             Її серцем чує.

Як дознавсь я про Цоцору,

            Сон мені приснився:

Що Дніпро під зимню пору

            Широко розлився.

Ох, розлився не водою,

             Кров'ю він людською,

І козацтво наше плавле

             По крові з ордою.

О святії чудотворці!

              Умоліте Бога,

Щоб ся кров не покропила

              Нашого порога».