Читать книгу Маруся Богуславка - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 2

Музо, правди староруської вовік жива богине,

Серця чистого і розуму свободного святине!

Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства,

Відцурались візантійського і римського попівства.

Занедбали й ті перекази, ті споминки криваві,

Що діди вважали за вінець своєї честі й слави.

Ми пуття собі в козацькому завзятті не шукаєм,

Щастя й долі в єзуїтському лукавстві не вбачаєм.

Дай же нам, богине, тільки щирій правді поклонятись

І в ім'я твоє святе дітьми терпимості озватись.

Нехай інший хто в казки письмацькі давні поринає,

Хитромовну їх імлу, мов чисту правду, прославляє.

Ми про давні давна без гніву й лукавства спогадаймо,

Про безладдє наших бідолашних предків заспіваймо.

Заспіваймо ж перш усього про попа, попів окрасу,

Дивовижу свого темного розбійницького часу:

Як він чесно духом бодрим проти кривди подвизався,

Хоч наслідним суєвірством понад іншими й не знявся.

Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,

А на прізвище, по спомину й переказу, Державець

Бо його шляхетні предки за велику мали славу,

Що з давен давнезних заслужили в короля державу.

І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,

Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.

Був Державець русин з огняною щирою душею:

Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею.

Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину,

Заволікся пішки на козацьку вольну Україну.

Не злякавсь шляхів татарських і пустинь тих українських,

Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських.

Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати,

Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати,

З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти,

Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати.

Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник,

Підступної проповіді польсько-римської противник.

Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава,

Де козак не знав і не питав, чия воно держава.

Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,

Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.

Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,

Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.

Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,

Та хвалити Бога і Святу Покрову що було затишно.