Читать книгу Маруся Богуславка - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 7

Не вернувсь Левко з човнами

        На лиман із моря,

А вже люде дознавали

        На Вкраїні горя.

Вже кругом палають села,

         Гонять скот, отари.

Людський плач і голосіннє —

         Під самії хмари.

Кинувсь піп з дяком у церкву,

         Слізно Бога просять,

А піддячі не співають,

          Голосно голосять.

Зачинивсь Господь на небі

          З усіма святими:

Мабуть, люде прогнівили

          Вчинками лихими.

Налетіла з Криму буря

          На село щасливе:

Гумна палять, хати граблять,

          Ясирять, що живе.

І по-нашому говорять,

          Хвалячи Аллаха,

Що ясир сей їм дарує

          Лицар-сіромаха.

«Не схотів, – мовляють, – з панством

           Вийти на Цоцору,

А метнувся на купецтво

           Проти договору.

І Аллах, защитник правди,

           Покарав невірних:

Оддав їх нові осади

           В руки правовірних.

І Аллах, гонитель зради,

           Подав з неба голос:

Попалив огнем осади

           Ще й на нивах колос.

І Аллах, помститель кривди,

           Простер з неба руку,

І пійшли гуртом єхиди

           У ясирну муку.

Через лютих людоморів

           І благих карає:

На Цонорі, мов на морі,

           Хляби одверзає.

Позирнувши в ті безодні,

           Сліпнуть ваші очі,

Обіймає і хоробрих

           Пополох жіночий.

І Зулуш, кому в лицарстві

           Рівного немає,

Головою наше царство,

           Порту прославляє».