Читать книгу Маруся Богуславка - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 15

Невмируща іскра жизні

        Жевріє помалу

В тілі, що тяжким досталось

        Мукам на поталу.

По переказу, з давнезних

        Аравійських давен

Ліками рід Кантемирів

        Широко був славен.

З купелю саджали в купіль,

         Як малу дитину,

Полумертву, невладущу,

         Нетямну людину.

І помалу, поволеньки

        Стала володати

І руками, і ногами

        Безталанна мати.

І вернувсь до неї розум,

        Скрушений бідою,

І мов зо сну розмовляла

        Голосно з собою:

«Се вже на тому я світі,

        Та ні рай, ні пекло.

Мов у пеклі, темнувато;

        Мов у раї, тепло.

Тепло й тихо, тільки чути

        Щось у кобзу грає

І до струн живих неначе

        Голос промовляє.

Се, мабуть, тайник-печера,

        Що йде під землею,

Де сховались наші предки,

        Та й живуть сім'єю.

Надо мною склеп неначе.

        Звідки ж вітер дише

І стіною земляною,

        Мов рядном, колише?

Коло мене щось мов ходить.

        Чи тінь, чи людина?

Може, се моя Маруся,

         Кругла сиротина?

Може, вмерла, як і мати,

         Від журби тяжкої.

І впросилась доглядати

         Неньки неживої.

Бо не чути, як ступає

         По землі се видмо,

І його людське обличчє

         Ледве-ледве видно.

Ні печалі, ні зітхання.

         Бачу, се ж бо й правда:

Бо немов і я журюся,

         Немов трохи й рада». —

«Рада, нене, що вернулась

         Божа іскра в тіло.

Над тобою совершилось

         Благодатне діло». —

Сі слова промовив стиха

         Дуже дивний голос.

В бідолашної бабусі

         Зів'яв білий волос.

«Чи се й ти вже під землею,

          Синку мій, королю,

Що один дух був з моєю

          Бідною дочкою?» —

«Ні, паньматко, – відказав їй, —

         Ще ти між живими,

Хоч тобі людьми чужими,

         Може, ще й страшними.

Відчепи, Заїро, полу,

         Хай засяє сонце,

І до нас, як Боже око,

         Зазирне в віконце».

І розлився по намету

         Світ благословенний,

Що ціну йому зложити

         Тільки в ямі темній.

Килимами вся долівка

         Вислана багато,

І блищить ординська хата,

         Мов царська палата.

Пишна зброя, кубки, таці,

         Намиста сіяють;

Сутозолоті жупани

         З сонцем в жмурки грають.

Да не дивиться небога,

        Чим орда пишалась,

Через що за Сян дорога

         Золотою звалась.

І знялась на лікоть з ложа

         На м'якій долівці,

І вліпила в Кантемира

         Злякані зірниці.

«Які Левко? – насилу шепче, —

         Обріс бородою?.

Обвив голову габою?.

          Знається з ордою?» —

«Ой, Заїро! Не гаразд ми,

         Не гаразд вчинили,

Що яркого світу сонця

         Зразу напустили». —

«Не втікай же бо, Левусю!

         Дай хоч подивлюся.

Може, знаєш, де шукати.

         Де моя Маруся».

І за полу Кантемира

         Безталанна ловить,

І тремтить, і за дрібними

         Слова не промовить.

«Що тобі здалось, голубко?

         З нами чиста сила!

Не лякайсь-бо, сіра утко,

         Гоголице біла! —

До старенької Заїра

         Стиха промовляє

Голоском лагідним, любим,

          Мов сопілка грає. —

Се мій муж, мій рай цвітущий,

          Радощі й утіхи:

На войні він лев жерущий,

          Дома – голуб тихий». —

«Як! Левко твій муж? Чи справді?

          І протерла очі,

Чи се вдень їй увижалось,

          Чи посеред ночі? —

Ти ж до неї залицявся,

          Орле мій, королю!

І покинув? І спізнався?.

          І живеш з ордою?» —

«Паньматусю!» —

          «Ні, Заїро,

Сон мій був пророчий.

          Дивні речі, невимовні

Бачать людські очі». —

«Нене! Говори порядно,

           Хто ти, і кого ти

Звеш Левком так недоладно,

           Тремтячи з турботи?

Він кохавсь, як ти мовляла,

           Десь там із дочкою,

І якась пригода сталась

           З ними і з тобою?» —

«Дак се не Левко? Се мрія?

           Ні! Його се голос:

То гримить, то наче віє

            Вітерець між колос.

Він гримів про воюваннє,

            Віяв про коханнє,

Про щасливе пануваннє

             І розкошуваннє.

Серед хвиль морських ревучих,

            Галасу та крику

Чуло голос той все військо,

            Мов трубу велику.

І за те старшим обрали

            Над всіми човнами,

Над старими старшинами,

            Над отаманами.

І, як сокіл в чистім полі

            Голуби ганяє,

Так він на турецькі в морі

           Судна налітає.

Налітає – турка боре,

         Здобич здобуває

І про наше люте горе,

         Про біду не знає».

Сумно Кантемир споглянув:

        «Так, се він, Заїро!

Тепер всю пригоду знаю

         Вашу, бідна віро.

Ти Марусі Богуславки,

          Мабуть, мати рідна?»

Затремтіла, се почувши,

          Мов листочок, бідна.

«Не питай, звідкіль се знаю,

         А скажи, де взявся

Сей козак, і де жив, поки

         З вами запізнався?» —

«Де його зродила мати,

         В нас про се не знають,

А що батько був завзятий,

         Добре пам'ятають.

Був татарського він роду,

         Кочубеєм звався;

Та невірного народу

         Здавна відцурався.

І водив козацтво наше

         Під орду в улуси,

І в крові купавсь, мовляли,

         По самії вуси.

І з'охотивсь він під старість

         Богу роботати,

У чернечій рясі душу

         Від гріхів спасати.

А із Січі вислав сина

         На свою господу,

І вподобався він дуже

         Нашому народу,

Бо навчив його човнами

         По морю гуляти,

Вразькі судна пліндрувати,

        Слави здобувати». —

«Так, се він! Бо Кочубеєм

        Звав чавуш гетьмана,

Що Редшид його човнами

        Звеселив Османа».

І Кривавий Міч обличчєм

        В землю похилився

І, до килима припавши,

        Тяжко зажурився.

«Нене! – каже. – Знаю певно,

        Де твоя Маруся,

Та що плакать будеш ревно,

        Виректи боюся.

А побачити побачиш:

        Ось тобі порука —

Моя жінка, люба любка,

         Тихая голубка». —

«Справді я її побачу?» —

         «Так, як Бог на небі,

І живе вона не в пеклі,

          Не в страшнім Еребі».

Повалилась йому в ноги

          Мучениця мати

І, солодкими облившись,

          Стала промовляти:

«Чоловіче! Чи ти турчин,

          Чи хто ти, не знаю.

До твоїх ніг руки хирні