Читать книгу Щастя для кожного - Пау Рейзін - Страница 10

Я розповів Ехо про своє колишнє життя й роботу в рекламі. Про те, як багато років мені все подобалося, як багато заробляв та як зрозумів, що правду кажуть: бізнес – це багато розумних людей, які роблять дурниці. Розповів, як потім раптово, майже одночасно, сталися три події: я розлучився, продав компанію, а син поїхав навчатися.

– Дорослий уже! Він, мабуть, народився, коли ти був страшенно молодий.

– Мені було двадцять шість. Ми не планували… Але я відчував, що треба радісно приймати його появу в моєму житті, розумієш?

У неї стало серйозне обличчя, а я продовжив розповідати про своє раннє батьківство та про те, як раптом руйнування сім’ї змішалося зі страшенною удачею.

– Тож тепер ми лишилися удвох із кролем.

– У тебе є кролик?! – її очі розширилися.

– Віктор. Виявилося, що це дівчинка, але ім’я вже причепилося, тому так і лишили.

– Та ти, мабуть, жартуєш!

– Ну, ми спробували змінити ім’я на Вікторія, але якось не пішло. Тож я іноді звертаюся до кроля як до хлопчика, а іноді як до дівчинки.

– У мене теж є кролик! Кролик! Це ж треба, який збіг!

– І не кажи. В одній кімнаті у двох людей є кролики.

– Як дивно!

– А як звати твого?

– Мерлін.

– Ого!

Якусь мить ми мовчимо й обдумуємо це несподіване відкриття. Ця розмова про кролів набагато краща тієї, що була в мене з Маршею.

– Ми, мабуть, любителі кроликів, – вона пальцями робить собі на голові кролячі вушка, потім морщить ніс і кілька разів ним смикає. Дивно бачити, як таке робить доросла людина. На завершення цієї вистави вона показує кролячі зуби – дуже мило, але занадто вже дивно.

– Насправді Віктор – кролик мого сина. Я думав, коли Кольм поїде з дому, вона вже давно той…, – я глибоко вдихаю, – піде з цього світу…

– Але бабуся Віктор помирати не збиралася й заволоділа твоїм серцем?

– Мабуть, що так. Вона ж стала членом родини – дурним пухнастим членом родини.

– Маємо дбати про дурних пухнастих друзів, еге ж? – вона вимовляє «маймо».

– Розкажи про Мерліна.

– Бачив зоомагазин поблизу Мерріт-парквей[44]? Мабуть, ні. А я якось випадково туди забігла – дуже хотілося в туалет. І побачила його. Він сидів у клітці – і заговорив до мене. Це білий нідерландський карликовий кролик – дорога порода. І він трохи чарівний.

– Тому ти й назвала його Мерлін?

– Присягаюся тобі, він так мені й сказав: «Думала, попісяти сюди зайшла? Ні-ні. Мені судилося поїхати звідси з тобою». Не вголос, звісно.

– Добре, що не вголос.

– У мене раніше не було кролів. Я купила його – за тридцять баксів, – а ще сіна та гранул. Він увесь час абсолютно спокійно сидів, – наче все так і мало бути. Узагалі, гадаю, що, справді, так і мало бути.

– Ти тримаєш його в клітці?

– Ні.

– То він… е-е-е? Паскудить усюди?

– У нього є спеціальний лоток, де він робить усі свої справи. Він охайніший за мене. Тобі треба з ним познайомитися.

– Я б залюбки.

– Ми з ним снідаємо разом. У нас сімейна атмосфера.

– Можу уявити.

– Я їм вафлі, наприклад, а Мерлін – свої гранули.

Вона кидає на мене особливий погляд, наче щось надумала.

– А в тебе є ще якісь плани на вечір? – питає вона.

У мене шлунок підскакує, і я мовчки хитаю головою.

– То, може, поїхали до мене? Познайомлю вас із Мерліном. У мене, мабуть, якийсь непевний вираз обличчя, бо вона додає:

– Він добре відчуває людей. І віщує майбутнє.

Ну, сміливіше. Лише дурень відмовиться від такого запрошення.

Не зовсім це вже й трейлер, це швидше те, що називають «мобільним будинком», хоча на мобільний він і не схожий. Це дерев’яне бунгало, що стоїть на цеглинах серед сотень, а може, й тисяч таких самих. Мобільний він може бути лише тоді, якщо викликати спеціальну машину, яка візьме його на платформу й кудись перевезе.

Мерлін, як і говорили, виявився білим кролем, але без натяку на якісь надзвичайні здібності. Він сидить на журнальному столику й чистить вуха – не схоже, щоб він краще за будь-кого іншого знав, що станеться наступного тижня. Проте він справді чудовий кролик, про що я й скажу його господині. Ми вмощуємося на старий диван і вона закидає ноги на столик, де Мерлін займається своїм туалетом. У руках у нас чашки з міцним напоєм – бурбоном «Джим Бім».

Настільну лампу закриває легенький шарф, і ароматичні свічки доповнюють атмосферу. Востаннє у такій кімнаті я був у років дев’ятнадцять: тоді я дуже сподівався, що мої стосунки з одногрупницею Амандою Вістон вийдуть на якийсь новий етап. Їй подобалися романи Томаса Гарді, музика Ван Моррісона та фірмовий джин «Сайнсберіз». (Чув, що вона народила двійнят, живе в Кеттерінзі й працює на якійсь важливій посаді у відділі обслуговування клієнтів у водоохоронних органах «Северн-Трента».)

Ехо розповідає мені, де вона працювала. Як виявилося, місць було чимало.

– Яку тільки паскудну роботу я не виконувала. Назви будь-що – і я, імовірніше, це робила.

– Продавець у магазині?

– Не перелічити, скільки разів.

– Ресторан?

– Від посудомийки до кухаря на швидких стравах.

– Коваль?

– Приходила влаштовуватися. Мене запитали, чи підкувала я хоч одного коня у своєму житті, і я відповіла, що ні, але якось послала свиню під три чорти.

Мабуть, бурбон у неї добрячий, бо нам обом цей жарт здається неймовірно смішним – навіть Мерлін відволікся від своєї справи, щоб переконатися, що з нами все гаразд.

– І це я ще не вмію жартувати, – каже вона, витираючи сльозу.

– Той твій фокус із картами був непоганим жартом.

– А, ну може.

Якийсь час ми мовчимо. Мерлін нарешті завершив наводити марафет і влігся в позі смаженої курки, як ми з Кольмом це називали: сховав під себе лапи й настовбурчив шерсть. (Хоча якби він і справді був куркою, то в нього всередині була б цибуля.)

– Я ніяк не зрозумію, – питаю я, – що ти тут робиш?

– Якщо чесно, я й сама не розумію.

– Але чому саме Коннектикут?

– Ну, тут красиво й усе таке. А ще, – вона безнадійно махає рукою, – я вляпалася в скажене лайно. Але ти, мабуть, і сам здогадався?

Здогадався?

Та мабуть, що так.

– То, може, поговоримо про цю скаженість? Або про лайно? Вона зітхає.

– Знаєш, Томе, є люди, які збирають, наприклад, марки. Ну а я збираю проблеми. Не хочу про це говорити. Краще іншим разом.

– Добре. То, може, продовжимо твою тему про марки?

– Та вона й не моя. Це я десь по телевізору почула.

– А якщо без жартів. Ти тут у безпеці? Усе нормально?

– Так, звісно! У мене чудові сусіди. Ну, а про всяк випадок, – вона нахиляється й витягує з-під дивана велику бляшанку з-під кави. Усередині лежить зелений мішечок, а в ньому – пістолет. – Це «Сіг». Титанове покриття, вставки з рожевого дерева. Милий, правда?

Вона кладе його мені на долоню. Пістолет короткий і дещо квадратний, набагато важчий, ніж здається. Титан виблискує різними кольорами, і мене охоплює жах від того, як легко ця іграшка плюється смертю. Я не можу його тримати. По спині бігають мурахи.

– Я вперше тримаю зброю, – пояснюю я.

– Я виросла зі зброєю в руках. Це ще маленький.

– А тобі доводилося..?

– Стріляти? Звісно. У тирі. До речі, я непогано стріляю.

Вона кладе пістолет у бляшанку та ховає її під диваном.

– Томе, ти якось дивно на мене дивишся.

– Правда? Вибач.

Ці мені американці зі своїм потягом до зброї… Звісно, я дивно на тебе дивлюся, – бо це і є дивно.

– Ну, годі про мої проблеми. Краще поговорімо про тебе. До речі, ти подобаєшся Мерлінові.

А про мене – наскільки я знаю поведінку кролів – Мерлін просто спить і не виявляє жодних почуттів ні до кого. Мабуть, треба допивати свій бурбон і йти додому. Вона мила, але надто вже дивна. І надто побита життям. Скажена, як сказав Дон.

І цей пістолет мене хвилює. І не лише через вислів Чехова, що я прочитав на одному зі своїх улюблених літературних сайтів. Суть така: якщо ти показав у першому розділі пістолет, у третьому розділі маєш його використати.

А з іншого боку – подивіться тільки на ці ноги, що виглядають з-під спідниці. І виглядають, до речі, дедалі більше.

Вона знову нахиляє пляшку над моєю чашкою:

– Ще трохи?

Я збираюся відмовитися й сказати, що мені вже пора, що завтра повно справ, але зустрічаю її погляд. Я вже бачив такий погляд, і я чудово знаю, що він означає. (Якби тоді на мене так подивилася Аманда Вістон, може, і життя пішло б інакше.)

Саме цієї миті мій телефон трьома писками повідомляє мене про розряджену батарею.