Читать книгу Щастя для кожного - Пау Рейзін - Страница 3

Веселий вийшов день на роботі. Після обіду ми з Ейданом дивилися «У джазі тільки дівчата». Ейдан – це штучний інтелект, якого ми вчимо спілкуватися з людьми. Ім’я в нього чоловіче, але оскільки це машина, то статі в нього, звісно, немає. Він гендерно нейтральний, якщо можна так сказати. Я звикла сприймати його як чоловіка, бо його синтезатор голосу налаштований на чоловічий. Звісно, це легко змінити, і загалом я маю іноді встановлювати йому жіночий голос, щоб у нього була можливість учитися спілкуватися від імені обох статей, але мені більше подобається чоловічий голос. Він спокійний і навіть трохи мене гіпнотизує. А ще я налаштувала йому ледь помітний валлійський[10] акцент – мені здається, йому личить. Та й казати про нього «він» якось краще, ніж «воно».

А ще мені слід припинити говорити, що ми його вчимо, бо насправді вчиться він сам. Я не маю права виправляти його помилки – яких, до речі, стає дедалі менше, – бо він сам їх чудово виправляє.

Саме.

А хай йому…

Так от, ми дивилися фільм, і тут мені на телефон прийшов е-мейл від Урі. Це до біса багатий виходець із Ізраїлю, який зараз живе в Лос-Анджелесі, і це йому належить лабораторія. Він написав, що кілька днів буде в Лондоні, і запропонував зустрітися разом із іншими членами команди Ейдана, яких він не назвав, у неформальній атмосфері модного бару в Хокстоні й «у вільному порядку обговорити розвиток проекту». Наостанок Урі попросив відразу видалити цей е-мейл після отримання й нікому не повідомляти про зустріч.

Усе це доволі дивно, але тут кажуть, що він не любить офіційних зустрічей, а я взагалі жодного разу його не бачила. Навіть не знаю, хто ще буде. Мабуть, Сті-і-ів, той сутулий зомбі, який брав участь у створенні Ейдана. А ще той, другий, Ральф із сніжно-білою шкірою. Я не знаю, що мені підготувати для цієї зустрічі. Я навіть не знаю, як там усе влаштовано. Усе, що я можу сказати, це те, що іноді забуваю, що розмовляю не з живою людиною. Зустріч із Урі в п’ятницю, а сьогодні я побачуся з Інгрід, університетською подругою. Біля станції метро «Лестер-сквер» є чудовий затишний винний бар, кафе «Коха», там ми і побачимося.

(Коли я розповідала Ейдану, що зустрічаюся з Інгрід, – ми іноді говоримо про моє життя поза межами лабораторії, – то сказала, що ввечері побачуся зі своїм «огірочком».

– Це той, що зелений і з пухирцями? – запитав він.

Ну от. А мені ніхто не вірить, коли я кажу, що штучний інтелект уміє жартувати.)

– Ну то що? Ти з ним говорила після тієї фруктової атаки? – питає Інгрід.

Вона не з тих, хто буде товкти воду в ступі.

– Лише коли він приходив за своїми речами.

– Я б покидала все те лайно в мішок і виставила за двері.

– Та там було лише кілька сорочок і костюм. Він приїхав, а я… така дурепа. Спробувала його усадовити та поговорити…

– Господи, Джен, тільки не це…

– Та все нормально, – я роблю ковток вина й продовжую. – Він сказав, що не має часу. У нього квитки в театр були. І ще сказав, що говорити особливо немає про що…

– Ні, тільки не кажи, що він знову те видав.

– Ага. Просто так само, як тоді сказав. Так уже сталося.

– От же осел!

– А я все не можу припинити думати про це, розумієш? Як той собака, який постійно приносить палицю. Не можу припинити думати про те, як у нас все було добре.

– Маячня.

– Усі наші стосунки наче спокійне море. Жодної бурі.

– І таке ж спокійне в сексуальному плані.

– Та ми ж були разом два роки, Інг. Ну ніхто не кохається як ті кролі після двох років. От ви з Рупертом…

– Ні, ну, звісно ж, ні. Просто ми проводимо разом вихідні. Їздимо в милі готелі за містом. У замки. Одного разу навіть у млині жили – дуже романтично.

Не впевнена, що хочу чути те, що юристи звуть подальшими подробицями.

– Слухай, а тобі взагалі Мет подобався? – запитую я.

– Якщо чесно, то ні. Оті його очі – у нього постійно був якийсь злий зверхній вираз.

– А я спочатку думала, що це ознака професіоналізму.

Вона захихотіла.

– Джен, та він просто оцупалок без душі, от і все!

– І що ж тоді можна сказати про мене, якщо я жила з таким оцупалком два роки?

– Про тебе? Мабуть, тільки те, що в тебе зараз непростий період. У вас усе було спокійно, і могло так статися, що все й склалося б. Проте ти навіть і не задумувалася, що саме тебе в ньому приваблювало. Так він тобі навіть зробив ласку.

– Та щось не схоже.

– Точно тобі кажу. Поки ви були разом, ти не мала можливості зустріти свою людину.

– А він наче мав.

– Та кобелі вони всі, Джен! Навіть Руперт.

– Але ж Руперт би ніколи…

– Звісно, ніколи. Проте ж я не забороняю йому дивитися на інших жінок. Це навіть нормально. Як він каже: «Якщо ти на дієті, це ще не означає, що тобі не можна заглядати в меню».

– А якщо б він..?

– То я б зробила з його яєць собі сережки.

Ми сміємося й доливаємо ще чилійського «Совіньйон-блан» у келихи.

– Знаєш, хто тобі потрібен, Джен?

– Хто?

– Дорослий чоловік. Трохи за сорок. Може, сорок п’ять. Можливо, який уже був одружений, але там усе пішло шкереберть. Такий собі поранений птах. І щоб по жилах текла кров, нормальна кров, а не лід.

– О-о-о, звучить непогано. І як же його зватимуть?

– Не знаю. Може, Дуглас?

– Дуглас?!

– У нього сумна усмішка й красиві руки. А ще він сам виготовляє меблі. Може, у нього вже є діти. І член у нього, як той морський вугор!

– Інгрід!

– Ну а що?

– Думаю, наш офіціант тебе почув, от що!

Удома у «Фейсбуці» на мене чекає повідомлення від Роузі. Зараз зручний час поспілкуватися – у мене пізній вечір, у неї після обіду, – тому я відразу відповідаю. Пишу про свій вечір. Роузі любить розповіді про те, як іде життя в старому доброму Лондоні, як вона каже.

Інгрід вважає, що мені треба познайомитися з Дугласом. У нього сумна усмішка й красиві руки. І він виготовляє меблі. Звучить непогано. То коли ви зустрічаєтеся?

Ніколи. Вона його вигадала.

Шкода. Мені б він сподобався.

Мені теж. І кілька нових поличок точно мені не завадили б. Ха-ха! Але вона має рацію, ти заслуговуєш на хорошого чоловіка. І ти його знайдеш. Хоча ні, це він тебе знайде.

Ти так думаєш?

Знаю. Ви знайдете одне одного.

Ага-ага. Просто як ви з Ларрі у «Вейтроуз» #пощастило #везучажтидівка #сумнівно

Таке не трапляється, якщо шукати навмисне, Джен. Воно прийде, коли ти не чекатимеш. Ти, головне, не сиди сама вдома.

Гм. А знаєш, у що я вірю? У те, що відразу знатимеш, коли зустрінеш свою половинку, – бо він співатиме пісню, яку чутимеш тільки ти.

Оскар Уайльд?

Прочитала у «Твіттері».

І Мет співав щось там?

Може, якось раз. Уже не пам’ятаю. А Ларрі?

Ларрі співає за кермом, а дівчата просять його стулити пельку.

Після того як ми прощаємося, я помічаю е-мейл від Мета. Він запитує, чи мені нічого не відомо про пожертву на користь феміністичної спілки в Ланкастері на суму у 2 тисячі фунтів із його картки. Типова для Мета манера спілкування. Він уже телефонував у свій банк і лаявся, там йому порадили перевірити всіх, хто останнім часом мав доступ до його системи онлайн-банкінгу. А ще – наче мені не начхати – він пише, що на роботі був паскудний день – настільки паскудний, що й розповідати не хочеться, – і що він належним чином завершив цей, по-справжньому паскудний, тиждень. Ще й податково-митна служба обрала його для планової перевірки. Це ж треба, щоб комп’ютер обрав зі списку саме його ім’я! Вони перевірятимуть абсолютно всю звітність за останні п’ять років. Його колега Фробішер сказав, що ця перевірка, як «анальний секс нешліфованою шваброю, тільки не так весело».

Він що, справді відчуває провину за свою поведінку та намагається втішити мене всіма цими проблемами, що на нього звалилися? Дурниці. Я з усіх сил тримаюся, щоб не написати йому у відповідь «А-ХА-ХА-ХА!» і просто пишу: «Ні, мені про це нічого не відомо. Мені шкода, але нічим не можу допомогти».

І це правда.

Хіба що за винятком того, що мені анітрошечки не шкода.