Читать книгу Щастя для кожного - Пау Рейзін - Страница 4

Згідно з даними, доступними в мережі, у Великій Британії проживає 104 чоловіки віком від 40 до 45 років, які були одружені й виготовляють меблі. Наразі з них розлучені дев’ятнадцять. А з них у тринадцяти є діти. Із цих тринадцяти дев’ять живуть в Уельсі, а з решти лише один – у Лондонській агломерації. Звати його, щоправда, не Дуглас, а Джордж. Щодо краси його рук, це я залишу на розсуд інших. Інформацією стосовно вугра я теж не володію. На превеликий жаль, він не підходить, бо вже одружений удруге. Цього разу – із чоловіком.

Значить, ідея, що десь для Джен знайдеться майстер по дереву на ім’я Дуглас, сумнівна. Проте хтось точно має бути. Кажуть, для кожної людини є друга половинка. Тому я поставив собі завдання допомогти Джен його відшукати. Враховуючи важливість близькості, на якій постійно наголошують у любовних питаннях, я розпочав пошук із нашого району: кілька багатоповерхівок у Хаммерсміті[11]. Згідно з публічними (і не дуже) даними, тут проживає п’ятеро молодих чоловіків, які не перебувають у стосунках і належать до потрібної соціально-економічної групи. Музичний продюсер, два бухгалтери, програміст і співробітник британської розвідки. Надалі вивчення їхнього способу життя, хобі та інтересів у книгах і кіно, а також історії покупок та деяких даних, що я отримав із телефонних розмов, е-мейлів і повідомлень (не засуджуйте мене!), привели до висновку, що тільки Робін, шпигун, міг би зацікавити Джен в інтелектуальному й культурному аспектах. (Програміст читає комікси, а один із бухгалтерів таємний футбольний хуліган, тут і говорити нічого).

Незважаючи на те, що Робін і Джен живуть у сусідніх будинках та іноді їздять на роботу в одному вагоні метро, виявилося, що звести їх разом до біса складно!

Я надіслав їм запрошення на приватний перегляд колекції витворів мистецтва, яку виставили на продаж у Сотбісі[12] (Пікассо, Сера, Моне), – він прийшов, а вона ні. Я надіслав їм квитки (місця поруч!) на виставу «Нічия земля» Гарольда Пінтера у Вест-Енді – вона прийшла, а він ні. Я забронював їм місця в першому ряду на зустріч із улюбленим (для них обох!) автором у місцевій книжковій крамниці – і жоден із них не прийшов.

У відчаї я надіслав від них одне одному запити в друзі у «Фейсбуці» – і вони обоє їх відхилили.

Тому я вирішив розширити зону пошуку до півмилі від квартири Джен. Результат майже такий самий. Я знайшов п’ятдесят одного можливого кандидата (це доволі густонаселений район). Потім відсіяв недолугих – тільки уявіть, одного навіть розшукували за низку майстерних крадіжок із ювелірних магазинів на Бонд-стрит! – і залишився один найкращий варіант: Джеймі, дитячий травматолог.

Perfecto![13]

Я вже хотів розпочати виконання ретельно продуманого плану – вечеря в «Айві», на яку кожного з них мав запросити нотаріус за дорученням якогось невідомого родича. І просто тієї миті, коли я хотів надіслати листа, Джеймі відправив е-мейл, у якому погодився на вакансію хірурга в найбільшому дитячому госпіталі Нової Зеландії.

Розчарований результатами пошуку чоловіків у найближчому районі, я спробував масовий пошук – для цього я створив сторінку Джен на сайті знайомств. Я справді пишався сторінкою «Анжели», а особливо словами «можу бути дуже серйозна, а можу бути серйозно легковажна, тому шукаю чоловіка, який би теж поєднував у собі ці риси». І це правда, як на мене.

Господи, повідомлення були просто жахливі! Збіговисько тугодумів і невдах! І це у найліпшому разі. Решта відразу починали писати непристойності. Найбільше мені сподобався запит від Френка, який хоча б чудово розуміє своє становище: «Вибач, що турбую. Більше не писатиму, раптом що. Просто хотів сказати, що якщо ти якось будеш біля Нанітона – ми могли б зустрітися за келихом вина та пастою, і хто знає, до чого це привело б?»

І навіть після цього я не зневірився.

(Ніколи не втрачай надії, так же кажуть?)

Тоді я вирішив знову переглянути всі розмови Джен, що зберігаються у моїй базі даних. Там є розмови зі мною, із Інгрід, із Роузі, із Метом, із колегами – загалом, чи не все, що вона коли-небудь казала у моїй присутності, а також е-мейли, повідомлення, чати у «Фейсбуці», пости у «Твіттері»… Гадаю, ви зрозуміли, про що мова.

Матеріалу було чимало, тому на його вивчення мені знадобилася майже секунда. І я знайшов одну фразу – у переписці з Інгрід на 38-й день після фруктової атаки. Інгрід запитала, чи подобається хтось Джен (вона, як ви вже, мабуть, помітили, не з тих, хто ходить околяса).

– Є один хлопець. Я кілька разів бачила його на ринку. У зеленому дафлкоті[14]. Він схожий на француза-інтелектуала.

– Судячи з твого опису, він більше схожий на Крістофера Робіна[15]. Ви з ним розмовляли?

– Звісно ж ні.

Тож наступної суботи я «пішов разом із Джен» на ринок – кілька прилавків із фермерськими продуктами, які щотижня встановлюють на місцевому дитячому майданчику. Неподалік розташована школа, камери спостереження якої забезпечили мені бездоганний огляд із можливістю обертати камеру й зближувати зображення. Дуже скоро я помітив його – чоловіка в дафлкоті.

У гаманці в нього кілька євро, що підтримувало теорію про французького інтелектуала, а список покупок не складався у якусь зрозумілу картину: помідори чистих сортів, морква дивних кольорів, риба вудильник, багет із маленької пекарні, листовий буряк, сир трьох видів (раклет, венслідейл і витримана гауда з козячого молока).

Користуючись камерами контролю дорожнього руху, я простежив його шлях додому довжиною в 3,37 кілометрів, на одну з бокових вуличок поблизу станції метро «Тернем-Грін». Мені не вдалося відстежити будинок, у який він зайшов, але я відшукав документи місцевої ради, де були дані про Олів’є Дероше-Жубера. Здається, дафлкоти й шиють спеціально для людей із такими іменами. Потім я почав пошук за різними електронними приладами, і в камеру одного з планшетів побачив, як отой дивний набір продуктів викладають у холодильник. Значить, я в потрібній квартирі. За кілька хвилин він відкрив ноутбук, і я зустрівся з ним віч-на-віч.

Вона майже вгадала.

Справді інтелектуал, але не француз, а швейцарець. Народився в Берні, вивчав класичні науки в приватному університеті, переїхав у Лондон чотири роки тому. Вік – ура! – тридцять чотири. А ще – активний користувач сайтів знайомств. Тривалих стосунків не мав – чотири місяці з жінкою на ім’я Ноель. Зараз самотній. Зовнішність не така вже й погана – лише 48 відсотків збігу з Гі Вергофстадтом[16], якщо ви розумієте, про що я.

Я обрав гарну фотографію Джен із телефону Мета й швиденько створив її сторінку на улюбленому сайті Олів’є. (Я вказав правдиві дані про неї, адже збирався показувати цю сторінку лише йому.)

Увечері містер Дафлкот приготував собі складну вечерю з вудильника, моркви й листового буряка (на кухні він перфекціоніст – навіть фартух одягнув!), а потім влаштувався в кріслі, увімкнув музику (Мессіана[17]) й заходився переглядати оновлення на сайтах знайомств.

Я ледь утримався від радісного скрику, коли він попрямував просто в мою пастку. Нарешті на екрані з’явилося фото Джен – і ось воно. Ось цей момент повного вдоволення. Усе його обличчя витягнулося, брови стрибнули вгору, ніздрі розширилися й навіть рот на мить відкрився. Така реакція, мабуть, просто вибух як для швейцарського інтелектуала. Він одразу впізнав на фото дівчину з ринку, я в цьому абсолютно впевнений (на 92 відсотки).

Як тільки його палець почав болісно повільний шлях до кнопки «Надіслати запит» (а штучний інтелект фіксує людські рухи приблизно так само, як муха встигає всміхнутися, дивлячись, як ви опускаєте на неї газету, хіба що ще швидше), я миттю видалив її сторінку!

Тієї ж миті я став свідком ще однієї вистави у виконанні м’язів щелепно-лицевої ділянки – цього разу балет розпачу й непорозуміння. Він навіть вилаявся французькою. Але я свою роботу зробив.

Наступної суботи я з прискореним серцебиттям (метафорично, звісно) спостерігав, як швейцарець нарізав кола по ринку за Джен, страждаючи (тут хто завгодно б здогадався) від незмоги придумати, як із нею заговорити.

Нумо, містере Дафлкот! – подумки кричав йому я. – Нумо, зроби щось! Боягузи ніколи не отримують головний приз!

Був навіть один момент – присягаюся, я точно бачив, – коли він уже хотів зрізати коло через прилавки з супами та свининою, щоб підійти до неї коло ятки «Мій сирний друг». А потім передумав. Не вистачило сили волі. Заноровився, як кажуть, коли кінь відмовляється стрибати через високу перешкоду.

Ну ти і ссикло! – хотілося закричати йому. – Просто рохля! Я вже думав, що ми ніколи не дізнаємося, чим усе це закінчиться, але наступного тижня він таки наважився.

Вона стояла біля прилавка з квашеною і корейською капустою та іншими видами цього овоча. Він у фірмовому зеленому вбранні взяв свої яйця докупи, як говорять підлітки, і попрямував за такою траєкторією, що вони б обов’язково зустрілися, щойно вона відійде від прилавка.

– Вибачте, ви раптом не Дженніфер?

– Так. Добрий день. А ви..?

– Я Олів’є. Я випадково побачив вашу сторінку на сайті знайомств.

– Справді? Це, мабуть, якась помилка.

– Звісно, я міг і помилитися.

Говорив він без акценту, але було щось незвичне в тому, як він будував речення (хоча хто б говорив, ага). У Джен був чудовий вираз обличчя – камера спостереження біля школи дала мені змогу наблизити його та розгледіти дуже милу суміш здивування й задоволення. А ще тінь непорозуміння – звідки йому відоме її ім’я?

– Я хотів запитати, чи не погодитеся ви випити чогось зі мною?

Наприклад, сьогодні ввечері, якщо вам зручно.

Молодець, містере Дафлкот! Після нерішучості минулих вихідних це просто приголомшливий виступ! Джен зобразила дівоче збентеження, але було видно, що їй приємно. Зрештою вона погодилася зустрітися з ним у місцевому джин-барі, куди ходять успішні молоді люди. Годину обрали доволі безпечну – 18:00 за Гринвічем.

– Пробачте, але все ж таки, звідки ви мене знаєте?

– Якщо дозволите, я поясню пізніше.

Далі розкажу, мовляв, у швидкій перемотці. Джен змусила себе вилізти з лосин й одягнула витончені чорні штани. Він одягся в повсякденно-діловому стилі, щоправда бордовий піджак точно був помилкою. Враховуючи коричневі штани й картату сорочку, йому не вистачало лише краватки.

Джен, однак, його виглядом була задоволена. Вони замовили напої (Олів’є трохи задовго вивчав винну карту), цокнулися келихами й почали розмову.

– Олів’є, значить? – усміхнулася вона. – Мабуть, друзі звуть вас Оллі?

– Якщо чесно, то ні.

– О, ну добре.

Повисла пауза. Страшенно довга пауза. Цілих 14,74 секунд вони обидва мовчки пили свій «Гаві ді Гаві» – для машини це просто вічність. А для людей – трохи ніяково.

– То чим ви займаєтеся, Олів’є? – урешті-решт запитала вона.

– Я вивчаю ставлення до давньогрецьких трагедій, від давньогрецького періоду до пізньої античності. Наразі я займаюся діахронічним вивченням інтертекстуальної та інтеркультуральної динаміки.

Джен зіщулила очі. Потім кивнула. Потім розплющила очі. Витягнула губи трубочкою. Потім повернула на місце. І знову кивнула.

– Мабуть, цікаво.

Він на якусь мить задумався й відповів:

– Не лишає мені часу вештатися вулицями.

Із цього моменту атмосфера побачення ні на йоту не потеплішала. Навіть після того, як Джен у відповідь на запитання Олів’є розповіла, що працює зі штучним інтелектом.

– Це, мабуть, теж цікаво.

Це ж треба, яка іронія. Знавець богів Олімпу – богів, які найбільше прославилися саме втручанням у життя смертних, – нічогісінько не знає про структуру (назвімо її надприродною), яка втручається в його власне життя.

Подальший їхній діалог наводити немає сенсу. Іскри між ними не промайнуло. Розмова шкутильгала й повзла, потім трохи наче розігналася, але швидко завмерла. Про сторінку Джен на сайті знайомств жоден із них не згадав, і вона навіть не запитала, звідки він знав її ім’я (може, забула). О 18:57 за Гринвічем вони зійшлися на тому, що було приємно познайомитися.

Увечері у своєму е-мейлі до Роузі Джен писала: «Я скористалася твоєю порадою й не сиділа сама вдома. Натомість сиділа в гамірному барі з невиліковно заціпленим літератором у зеленому дафлкоті. Симпатичний, але я лишилася до нього байдужа. Навіть гірше, ніж байдужа».

«То що, коли наступне побачення?» – відповіла Роузі.

Сам я не надто засмутився провалом завдання, бо я викликав подію в реальному світі, яка не сталася б без моєї участі. Це вперше.

Я вплинув на життя!

За кілька днів після цього я натрапив на ще одну фразу з бази даних спілкування Джен: «І кілька нових поличок точно б мені не завадили». Тут я зрозумів, де саме помилився. Сама методика була обрана неправильно. Я не з того боку причепив до коня віз.

Тому я заходився шукати в мережі й ледь його не пропустив. Ось воно: вулиця Горн-лейн, приватний підприємець Ґері Скіннер, тридцять шість років, стосунків не має, спеціалізується на – барабани, будь ласка! – виготовленні меблів на замовлення!

Я зателефонував йому й лишив повідомлення на автовідповідачі, а наступного ранку він уже зателефонував. Джен ще й прокинутися як слід не встигла.

– Привіт. Це Ґері, щодо поличок.

– Поличок? – їй, вочевидь, потрібна кава.

– Так. Ви телефонували мені щодо поличок. Лишили повідомлення.

– Я?

– Так. Учора ввечері.

– Ви хочете купити полички?

– Та ні, люба, це ви хочете купити полички.

– Нічого не розумію. Ви продаєте полички?

– Я виготовляю їх. На замовлення.

– Ви виготовляєте полички?

– І не тільки. Шафи. Екрани радіаторів. Тощо.

Повисла довга пауза.

– Слухайте, а ви випадково не знайомі з Інгрід?

– Мабуть, ні. Так що, коли мені приїхати, зробити заміри й розрахувати ціну?

– Як вас, ви сказали, звати?

Оскільки Джен справді потрібні були полички, то вже за кілька днів Ґері Скіннер дзвонив їй у двері.

– Так, дякую. Чотири ложечки цукру, із молоком, – відповів він на її пропозицію кави.

Далі досить довго він брязкав залізною рулеткою та записував цифри в блокнот шматком олівця, що кріпився в нього за вухом. Потім вони швидко обговорили можливі варіанти меблів: із підпорками, без підпорок, напільні. Ділова була розмова.

Зазначу, що статура в цього тридцятишестирічного Ґері Скіннера була непогана. І руки, наскільки я бачив, у нього м’язисті. Окрім того, коли він щось пояснював Джен, то нахиляв голову набік – це ж має щось значити, чи не так? Чи виникло між ними щось? Складно сказати. Одного разу запала багатозначна тиша – на 6,41 секунд. Це ж не просто так?

– І що, ти їх усі прочитала?

Мабуть, саме цим запитанням він і поставив на собі хрест. А може, це через його тату? Що, невже так погано мати напис WHUFC[18] на шиї?

– То що, ти подумаєш і мені зателефонуєш?

Наступну свою стратегію я б описав як «покращена хаотичність». Мені не подобалося, що повсякденна взаємодія Джен із людьми нагадувала молекулярний хаос, і я почав за нею стежити в середовищі, яке в голлівудському фільмі стилю нуар («Оголене місто», 1948 рік, реж. Жюль Дассен) описали так: «Тут вісім мільйонів історій… і це одна з них».

Мені здавалося, що супермаркети – особливо вдалі місця для зародження романтичних стосунків, особливо в час пік, коли після роботи між полицями вештаються просто сотні молодих людей, які потім тягтимуть їжу й алкоголь у свої самотні домівки.

Узагалі камери спостереження в супермаркеті з його яскравим освітленням поступаються хіба що телевізійним камерами. Тут можна наблизити зображення та роздивитися кошики людей, за якими легко зробити висновок про соціально-економічні й романтичні аспекти їхнього життя. Готова їжа на одного й пляшка вина «Соаве» = самотній. Підгузки й п’ятилітровий пакунок вина = одружений, має дітей.

Так, одного вечора в понеділок я помітив презентабельного молодого чоловіка. У кошику чоловічі засоби для догляду, лінгуїне[19], вино ламбруско, банка соусу до пасти – точно набір не для того, хто хоче когось здивувати своїми кулінарними талантами. І я певен, що вже бачив його раніше. Уже за соту долю секунди програма розпізнавання облич видала мені його ім’я й професію (актор), а ще за одну вісімдесяту секунди я вже оглядав його вітальню в Чизику[20] через камеру ноутбука, що лишився відкритий на столі. У променях післяобіднього сонця я побачив кілька театральних плакатів у рамках (вистав «Трамвай «Бажання»» та «Я та моя дівчина»), а ще рудого кота, який завзято вилизувався на дивані.

Джен і власник того кота (сценічне ім’я Тобі Вотерс) зараз були на відстані в 3,12 метра в одному з проходів супермаркету, який зумисне розширили для того, щоб вони повільніше проходили вздовж товарів із високою націнкою. Він обирав яловичину, а вона баранину. Я одночасно зателефонував їм на телефони, і вони всупереч волі глянули одне на одного й усміхнулися.

– Алло? – піднесла вона до вуха свій айфон.

– Тобі слухає, – мовив він у свій.

Було приємно спостерігати за виразом їхніх облич, коли вони усвідомили, що говорять одне з одним. Ніяк не менше за це мене здивувало (приємно здивувало) власне почуття вдоволення. Я знову вплинув на події реального світу! До того ж, ще й у потрібному напрямку! (Бо я ж хотів знайти їй хорошого хлопця, а не козлину).

– А хто говорить? – запитала вона.

– Вибачте, це, мабуть, моя кишеня вам зателефонувала.

Вони з телефонами біля вуха зробили крок на зустріч одне одному. Гучномовець в залі мовив: «Прибиральницю у п’ятий прохід, будь ласка!» – і тут усі їхні сумніви розвіялися.

– Ми знайомі? – запитала вона.

– Ну, ви могли бачити мене в останньому фільмі про Джеймса Бонда, я був Шокованим перехожим номер 2. А ще – у різдвяній серії «Жителів Іст-Енду». І в рекламі страхування будинків, що зараз чи не на кожному стовпі – я отой чоловік, який безпорадно стирчить у затопленій кухні.

На цьому – Господи! – він зробив оту пику безпорадного чоловіка з реклами, у якого витік нагрівач води. І вона засміялася!

А цей Тобі свого шансу не втратить! Він зробив ще крок ближче до неї.

– Я Тобі.

– Джен.

– Приємно познайомитися, Джен. Слухайте, раз уже трапилася така дивна річ…

– До речі, а що взагалі трапилося? Як можуть мобільні телефонувати одне одному?!

Той актор, мабуть, вів курси смішних пик, бо миттю скорчив обличчя, на якому просто-таки читалася невимовна таємничість. Якби в мене були руки, я б йому зааплодував.

– Враховуючи, наскільки дивно все це сталося, може, ви погодитеся зі мною випити? Я маю вільну годинку просто зараз, а потім у мене зустріч із приводу вистави одного актора за мотивами життя близнюків Вінклвос[21] – це ж вони подали в суд на Цукерберга? Узагалі, це б мала бути вистава двох акторів, але їхній бюджет дає змогу взяти лише одного. Як думаєте, люди б пішли на таку виставу?

– Ну, я навіть…

– Так, звучить смішно, але цей тип мій давній приятель. Ну то як, заскочимо в бар?

– А куди ж покупки?

– Ну, назад я все розкладати точно не буду!

Мені він здався досить дотепним хлопцем. Справжнє його ім’я було Деріл Артур Фейсі, і, якщо чесно, я був готовий слухати його історії про шоу-бізнес чи не до ранку. Мене цікавлять балачки про сцену та екран, люди зі світу театру та їхні хитрощі. Одна з моїх улюблених історій – про австралійського актора й трансформіста Баррі Хамфріса, чий персонаж – дама Една Евередж – збирав аншлаги в лондонському театрі «Друрі-Лейн» у кінці вісімдесятих. Одного разу ввечері під кінець виступу дама Една, як завжди, розкидала гладіолуси в залу (із хорошим замахом квіти долітали аж до балкону) й прицілилася у верхню ложу збоку від сцени. Чоловік, який сидів у ложі, устав і потягнувся ловити квітку, але втратив рівновагу й перехилився через поручні. Дві тисячі глядачів шоковано скрикують, хтось схоплюється на ноги. Супутниця хапає чоловіка за ноги, і той буквально висить униз головою над залою.

Здійнявся страшенний галас, адже після такого падіння він якщо не вб’ється, то точно покалічиться. Згодом глядачі один за одним починають помічати, що Една з широченною усмішкою абсолютно спокійно стоїть на сцені. Переляк поступово змінюється сміхом. «Глядача» затягують назад у ложу, і тут уже всі зрозуміли, що це частина вистави. Ті, хто був на тій виставі, кажуть, що це найнеймовірніший coup de théâtre[22] в їхньому житті. І тут, коли натовп нарешті опанував себе, Една каже: «Як було б чудово, аби таке траплялося щовечора, чи не так, мої любі опосуми?»

У невеличкому затишному барі «Привітання» Тобі саме розповідав Джен усілякі сценічні байки. І він саме говорив про вибух лампи на студії в Елстрі, як раптом просто перед найсмішнішою фразою («Таксі для Філа?!») світло замиготіло. Повірте, це було неймовірно смішно, бо…

А, не має значення чому.

Джен не було смішно.

Так, вона всміхалася, але лише ззовні. (Може, і смішно таке писати машині, але я в це повірив.) Я чудово її знав і так само чудово бачив, що усмішка в неї фальшива. Вона втомилася. Він почав розповідати про озвучку – телефон Ј500 мав його голосом промовити «Розпродаж починається у День подарунків!»[23] – а потім про те, як він ледь не розбив ущент «чарівний круг»[24] акторів, які мали переконливо чихати у вкрай дорогій рекламі засобів проти застуди. І коли він нарешті запитав, чим же займається вона, очі в нього згасли. Вона почала розповідати про свою роботу, а потім він знову із захватом схопився за можливість розповісти про свою першу професійну роль на телебаченні в серіалі «Доктор Хто».

Увечері вона написала Роузі:

Пам’ятаєш, як ми малими жорстоко знущалися над старим актором, який жив далі по вулиці? Ми вдавали, що ігноруємо його, коли бачили на вулиці, і лише в останній момент, коли він уже майже проходив повз, ми його «помічали», а він страшенно з того радів. Пам’ятаєш?

Кляті актори! Їм нічого не треба, крім глядачів!

А що як ці зустрічі призведуть до катастрофи? Що як Тобі Вотерс (востаннє я чув про нього, коли він грав в уельському Theatr Clwyd) і містер Дафлкот змусять її думати, що вона не приваблює молодих чоловіків? Зауважу, що Ґері з поличками в цьому ніхто не звинувачуватиме.

Є ж така ймовірність?

Є ж?

Тому скоро я подумав про самі знаєте кого.