Читать книгу Щастя для кожного - Пау Рейзін - Страница 5

За кілька днів потому я сиджу в барі «Трілобіт» у Хокстоні й нічого не можу второпати. Ніякого Урі тут немає. Немає навіть Сті-і-іва. Тут лише я та Ральф – таке враження, що це якесь невдале побачення всліпу.

Коли я приїхала, Ральф сидів у барі та пив колу через соломинку. Він одягнений у свій звичайний «робочий костюм» – чорні джинси, чорна футболка та сіра кофта з капюшоном. Його бліде обличчя здавалося ще білішим у світлі айпада, який він тримав у руках, переглядаючи якісь технічні дані.

– О, привіт! – вітається він із неймовірним розчаруванням в очах.

Я одягла маленьку чорну сукню (від «Валентіно», до речі), зробила високу зачіску, нафарбувала губи, начепила сережки та на високих підборах уплила в бар зі шлейфом парфумів «Том Форд: Чорна орхідея». Я старалася. А Ральф дивиться на мене так, наче я погано зверстана веб-сторінка, на якій важко знайти потрібну кнопку.

– Ой, вибач, може, хочеш чогось випити? Ми перші, ще нікого немає.

Я озброїлася склянкою чогось холодного, білого й сухого (назви коктейлів тут просто сміховинні) та разом із Ральфом пере-сіла на диван у зоні очікування.

Кілька недоладних секунд ми намагалися второпати, як тут взагалі сидіти, і зрештою він провалився кудись углиб спинки, а я присіла на самий краєчок. Він допиває колу й гучно сьорбає крізь соломинку.

– Як думаєш, Сті-і-ів прийде? – запитую я, щоб не мовчати. Він задумується.

– Ти що, знущаєшся з того, як Стів вимовляє своє ім’я?

– Але ж він справді вважає, що там потрібна дуже довга «і».

– Він же бельгієць.

– А, ну тоді це все пояснює.

– Що ти маєш на увазі?

– Дивну вимову його імені?

– Ти сказала все. Усе пояснює.

Я розглядаю ображене обличчя Ральфа, і мені стає невимовно нудно. Так нудно, як буває лише в дитинстві. Знаєте, нудьга в неділю десь після обіду на околицях міста, коли хоч якесь веселе майбутнє навіть не видніє на горизонті. Хочеться напитися до поросячого вереску. Чи розстріляти всіх тут навмання. Або втекти кудись до моря. А може, усе це одразу. Я роблю великий ковток – трохи допомагає.

– Ну, очевидно, я мала на увазі не геть усе – зірки чи сенс життя, – чи, може, чому з тобою так важко, додаю я подумки. Він повертається до свого газованого напою, і знову западає ніякова тиша.

– То як просувається у вас із Ейданом? – нарешті запитує він, розглядаючи бульбашки в стакані. – Виходить іноді забувати, що він лише програма?

Ну, це вже хоч якась тема.

– Та постійно! Таке відчуття, наче я спілкуюся з живою людиною. Хоча ні, не людиною, бо поруч нікого немає. Просто відчувається, що він… живий. Мені подобається запитувати його про почуття.

– Він не може нічого відчувати.

– Здається, не завжди так.

– Він просто вчиться розпізнавати емоційний контент і видавати відповідну реакцію, обираючи її з не надто вже багатої палітри.

– У нього добре виходить.

– А чого ти звеш його «він»?

– Ну, дивно звертатися до нього «воно» після всіх тих зусиль, що ви доклали, щоб зробити його схожим на людину.

– Цікава думка. Але ти ж не вважаєш, що твоя пральна машина жінка.

– Бо з пральною машиною я не розмовляю.

– Поки що.

– Ну, про «У джазі тільки дівчата» чи про новий роман Джонатана Франзена ми точно не говоритимемо.

Судячи з вигляду Ральфа, він і гадки не має, про що я.

– А чому б і ні? – зауважує він після чергового гучного ковтка.

– Навіщо говорити з пральною машиною про літературу чи кіно?

Він усміхається. Або ж, можливо, у нього здуття живота.

– Тому що матимеш таку нагоду.

– Ой, ну годі. У майбутньому я і з тостером говоритиму, і з холодильником, і з посудомийкою, і з системою опалення. Холодильник казатиме мені, що я зможу приготувати з продуктів, які всередині. Тостер рекомендуватиме мені, що подивитися по телевізору. Ну, а якщо в мене не буде настрою поговорити, вони чудово спілкуватимуться одне з одним.

Господи, а оця суха біла штука добряче дає в голову.

Ральф має задоволений вигляд – наскільки він може бути задоволений.

– Так, усе це буде можливо.

– Та кому взагалі може захотітися поговорити з чортовим тостером?

– Ти ж не говоритимеш із тостером. Ти розмовлятимеш із таким самим штучним інтелектом – просто він до того ж контролюватиме роботу твоїх приладів. Чи кермуватиме твоєю машиною.

– Чорт, а мені так хотілося послухати, як посудомийка сваритиметься з холодильником щодо ситуації в Сирії.

– Немає нічого, що б їм завадило це робити. Просто скажемо їм, які позиції вони мають відстоювати та як довго.

– Ну, тебе послухати – так просто колись усе вирішиться.

– Ага, саме так, – усміхається він. У мене якийсь небезпечний настрій.

– Ну, а що буде, коли штучний інтелект стане розумніший за нас? Коли їм перестане подобатися смажити мені хліб чи стежити за терміном придатності молока? Коли вони знайдуть спосіб обійти накази?

– Подобатися – це людська категорія мислення. Твоєму ноутбуку подобається для тебе працювати? Дурне запитання.

– Але коли машини стануть суперрозумні – тоді що? Вони самі ж почнуть усе робити!

– Вони вже такі – ти ж говориш із ним щодня. Але це ще не означає, що він схоче чогось. Він просто виконує завдання.

– Але він жартує.

– Завантажив купу гумористичного контенту.

– Мені так не здається. Він не просто переказує жарти зі старих комедій. Він робить це… доречно.

Ральф скорчив пику:

– То що, може, йому в стендап-коміки піти?

Я не можу втриматися й сміюся.

– Слухай, та де ж усі інші? Думаю, нам треба взяти ще випити.

Тут відбувається дивна річ. Навіть дві дивні речі. Планшет Ральфа й мій мобільний одночасно пікають, а офіціантка приносить нам пляшку шампанського у відеречку з льодом і два келихи.

– Це для вас. Комплімент від чоловіка на ім’я… Урі?

Ми з Ральфом обмінюємося однаковими поглядами «якого дідька» та читаємо е-мейли. Стає трохи зрозуміліше. Вони від помічниці Урі. Вона пише, що її начальник так і не прилетів у Лондон та мав летіти прямо у Франкфурт на вечерю з інвесторами, а також просить вибачення та сподівається, що ми насолоджуватимемося вечором.

Ральф спантеличений.

– Звідки ви знали, що ця пляшка для нас? – запитує він в офіціантки.

– Сказали – для чоловіка в чорному з жінкою теж у чорному.

– Але тут ледь не всі в чорному, – зауважую я.

– Сказали, сидять на дивані від Філіппа Старка під дзеркалом навпроти картини Тамари де Лемпицької.

Ми з Ральфом ошелешені.

– Звідки його помічниця могла таке знати?

– Слухайте, я маю бігти. Насолоджуйтеся шампанським.

– Я взагалі-то не п’ю алкоголь, – каже Ральф.

Тим не менш, ми наливаємо собі по келиху, цокаємося і він робить кілька ковтків – я бачу, як йому дало в носа, бо на очі миттю навернулися сльози.

– Не думаю, що Стів прийде, – вичавлює він. – Тобто Сті-і-ів, – усміхається, наче дурень.

От же дідько! Mirabile dictu[25], як кажуть у модних романах. Він просто на очах перетворюється на якогось Оскара Уайльда.

Як для непитущої людини він почав напиватися зі знанням справи. Десь на половині другої пляшки він почав верзти щось про «нейронні мережі» та «рекурсивні кортексні ієрархії», а я вже давно перестала його розуміти. Але все одно приємно тут сидіти добряче напідпитку, роздивлятися всіх цих хіпстерів із Шордіча[26] у тьмяному світлі та знати, що точно ніхто тобі не скаже, що так уже сталося і не скривить свої паскудні губи. До речі, після кількох келихів Ральф не такий уже й страшний – щось середнє між байронівським виразом обличчя та ідіотським.

– Ральфе, – звертаюся я трохи голосніше, ніж хотілося. – Ральфе, годі. Годі цих балачок про техніку. Я перестала тебе розуміти десь на етапі чогось некрофільського…

– Нейроморфного.

– Ага, отого. То розкажи краще про себе.

– Ну, добре. А що тобі цікаво?

Чесно?

Аж нічого.

Але ми вже тут – так вже сталося! – і шампанське вже ллється рікою, тож я запитую:

– Ти одружений?

Мабуть, я запитала трохи невчасно. Ральф саме зробив ковток, а потім почув це й ледь не захлинувся. Вино йому навіть носом пішло, і на нас почали озиратися.

– Господи, пробач… Я тебе не облив?

Узагалі-то, облив.

Ми витираємо стіл серветками, а він каже, що не одружений. Хоча колись у нього була дівчина, Елен, і вони кілька років зустрічалися. На її імені в Ральфа тремтить голос.

– А чому ви розійшлися? – та навіть телепень зрозумів би, що вона його кинула.

– Вона померла.

– От лихо! Ральфе, пробач мені!

– Та нічого. Ні, звісно, це не нічого, але ти ж тут ні до чого.

– Як це сталося?

Повисла довга пауза. Ральф часто кліпає очима – він, схоже, от-от заплаче. Нарешті він промовляє:

– Може, замовимо ще пляшку?

Автомобільна аварія. Крововилив у мозок. Лікарі так і не зрозуміли, що стало причиною чого. Їй було двадцять дев’ять. Відтоді в нього була одна чи дві дівчини, але нічого серйозного. Тепер він не надто цього прагне – каже, що це в нього «хронічне». Потім він запитує про мене. Я вже достатньо п’яна, щоб розповісти йому про Мета. Про те, як колись ми з ним познайомилися в такому самому барі. Ми обоє прийшли на прощальні вечірки щодо звільнення колег і мали намір випити «по одній» і швиденько поїхати додому. Проте вийшло інакше, і об одинадцятій вечора ми й досі були в барі – офіціанти вже почали мити підлогу.

– У мене вдома є пляшка чудового віскі, – сказав він тоді.

– Я такого зазвичай не роблю до третього побачення, – відповіла я.

Цей дурнуватий діалог переказувати Ральфу я не стала, але розповіла про наше подальше життя – про відпустки, вечірки, весілля друзів, про Різдво в його чи моїх батьків. Про те, як ми обоє хотіли збудувати кар’єру, і як через кілька років я зрозуміла, що це все веде до чогось серйозного. А потім розповіла, як усе завершилося.

Про те, як воно, коли тебе кидають отак по-дурному («Ви добре попрацювали, але вибачте, ми маємо попрощатися з вами. Так уже сталося») я не розповідаю.

– Він зустрів іншу жінку. Історія стара, як світ.

Десь посеред цієї історії хтось із нас, – може, я, а може, він, – замовляє ще шампанського, а я кажу:

– У нас навіть була ота розмова! Розумієш? Ми говорили про те, як одружимося, купимо великий будинок у Клепхемі[27] та народимо дітей! От же бісів син!

Ральф робить обличчя, на якому читається щось на кшталт «у паскудному світі живемо», а я не витримую й починаю плакати.

– І справа тут не в дітях, – хлюпаю я носом. – Справа в тому, що все це безнадійно.

Узагалі-то я маю на увазі й Ральфа теж під цими словами, але він просто не знає, що робити, коли жінка плаче. Йому ніяково, і він стискає долоні колінами.

– Господи, Ральфе, ну що ти як маленький? Дівчата іноді плачуть, і немає тут нічого страшного. Це ж лише сльози! Вони нічого не означають. Елен що, ніколи не плакала?

Отут могла бути наступна пляшка, але я не впевнена. На столі якимось чином з’являються в’єтнамські роли з креветками – мабуть, хтось подумав, що цим двом ідіотам треба закусувати. Решту вечора я пам’ятаю якимись уривками.

Ось Ральф щось верзе про ілюзію свободи волі – начебто це не ми вирішуємо вранці встати з ліжка, а наше тіло піднімається та сповіщає мозок про це, а той за якусь мілісекунду після цього «вирішує» зробити те, що насправді вже відбулося. А нам же здається, що все це відбувається одночасно. (Якщо хочете подробиць – запитайте краще в нього).

Ось я прошу вибачення за потоп зі сліз, що влаштувала, і намагаюся розповісти анекдот про Френка та його спину (може, ви знаєте). Ніяк не можу завершити, бо постійно забуваю головну фразу. Провал. Абсолютний провал.

Він розповідає занадто розумний анекдот про робота, який заходить у бар. Жарт відчайдушно не смішний, але я сміюся до сліз.

А потім обличчя Ральфа стає дивного кольору. Точніше, воно абсолютно втрачає колір і стає блідіше за бліде.

– Слухай, треба йти додому. Уже пора. Поки ще… – Він не завершує думку. Але й не треба.

Далі поїздка східною частиною Лондона на таксі (мене ледь не знудило, а він просив зупинити машину й згинався над тротуаром – фальшива тривога), добрий таксист чомусь нас не висадив. Нарешті ми приїхали до багатоповерхівки, де явно живе повно банкірів і «технарів». Тут темно. Я вже збираюся прощатися, коли раптом він падає в клумбу й благає дотягти його на чотирнадцятий поверх.

Квартира в нього точнісінько така, як я собі уявляла. Бетонна коробка без жодної ознаки особистості, завалена ноутбуками, накопичувачами, моніторами та коробками з-під піци. На поличці стоїть одна-єдина фотографія в рамці – Елен.

Ральф зникає у ванні, і звідти чується шум вони. Я падаю на диван. Кімната крутиться, і я заплющую очі.

Через якийсь час я знову розплющую очі. У кімнаті темно й холодно. Господи, четверта ранку! Тут просто бісів холодильник! Мабуть, система опалення вимкнулася. Із темної кімнати доноситься хропіння, і я прямую туди. Мені вже байдуже. Я стягую свою чорну сукню, відкидаю ковдру й залізаю під неї.

Молодий Абеляр[28] щось бурчить.

– Спи-спи, я не збираюся з тобою спати. Я просто хочу спати у твоєму ліжку.

Мені на стегно падає рука, і я її скидаю.

– Усе-все, спи, Ральфе.

– Шпати…, – шепелявить він. – Хороша ідея…

Дуже довго панує тиша. Десь дуже далеко звучить сирена. Десь дуже далеко так само в одному ліжку сплять Мет та Ара-белла Педрік.

Сьогодні субота, і квапитися мені завтра нікуди.

– Джен?

– Так.

– Ти спиш?

– Так.

– Я хотів попросити вибачення. Я чесно не п’ю.

– Воно й видно. Нічого страшного.

– Дякую.

Знову тиша. Я заплющую очі, і уява підкидає уривки спогадів про цей сміховинний вечір. Як Ральф зблід, наче статуя. Як упав у клумбу, наче лялька. Чиєсь дихання поступово вповільнюється – моє чи його?

– Джен, можна запитання?

– Тільки швидко.

– Ага. Ти мене не поцілуєш?

– Що?

– Я так швидше засну. Будь ласка.

– Ральфе…

– Я серйозно. Це як сигнал моєму мозку, що можна відключатися.

– Ральфе, чорт забирай!

– Тільки поцілуй. Чесно, більше нічого.

– Не мели дурниць. Добраніч.

Знову тиша – чути лише дихання. Я починаю засинати. Згадується розмова з офіціанткою.

Сказали для чоловіка в чорному з жінкою теж у чорному. Сидять на дивані від Філіппа Старка під дзеркалом навпроти картини Тамари де Лемпицької. Звідки помічниця Урі могла про це дізнатися?

– Джен?

– Що?!

– Ну будь ласка, – шепоче він.

– Це що, у тебе така стратегія? Напитися до відключки, а потім зробити свій хід у подальшому гротескному хаосі?

– Ага, – сміється він. – Узагалі-то ні. Це вперше в мене.

– Що вперше? – у голову приходить жахлива думка.

– Уперше. Ну, ти розумієш. Уперше в моєму ліжку жінка.

– Ральфе!

– Після Елен.

– Чорт забирай. Слухай, я не в ліжку. Тобто так, але не в тому сенсі! Гаразд, я викликаю таксі.

– Ні-ні, не треба! Вибач. Пробач мені. Правда. Усе, спи. Добраніч, Джен.

Ну нарешті!

Коли я була маленька і не могла заснути, тато казав мені: уяви, що ти в кріслі пілота в ракеті. Твій великий палець на червоній кнопці запуску. Натиснеш кнопку – і ракета домчить тебе в космос. Сядь зручніше в кріслі, розслабся. За п’ять секунд ти натиснеш кнопку. П’ять. Уяви, як твій палець лежить на кнопці. Уяви, яка вона, та кнопка. Чотири. Через ілюмінатор над головою видно Місяць на тлі нічного неба. Туди ти й полетиш. Три. Усе готово. Два.

Ральф удає, що хропить. Хрррр – уііі – хрррр – уііі – хрррр – уііі. Я не втримуюся і починаю сміятися. Повертаюся на 180 градусів до нього обличчям і збираюся чмокнути його – аби тільки замовк.

Але щось не так.

Соромно сказати, але поцілунок виходить доволі серйозний. Що? Мені соромно сказати?

Отакої.

Він не забув почистити зуби й цілується доволі непогано – як для комп’ютерного генія. Дякувати Богові, спати він ліг у трусах, але його – гм – ентузіазм вони приховують погано.

– Ральф, твій мозок уже може відключатися, – кажу я.

– Ну ще один. Ще один, – канючить він у стилі телепузиків.

– Ральфе…

Ми знову цілуємося, і…

Ну, що тут сказати.

Його наполеглива рука знов у мене на стегні.

– Який же я радий, що Урі не приїхав.

– Ральфе, так не можна… Ми ж працюємо разом. У мене залізне правило. Ніколи… на роботі…

(Узагалі-то ніяких таких правил у мене немає.)

Він сміється.

– Та ми ж ніколи нікому не скажемо! От і немає проблеми.