Читать книгу Щастя для кожного - Пау Рейзін - Страница 7

У Тома зовнішність (і навіть душа) поета, але він проміняв свій дар на те, щоб продавати печиво й засоби для чистки туалету. Сам він каже, що досяг чималого успіху, але глибокого задоволення життям не має.

Сьогодні ввечері ми бачимо його на дивані – він розповідає Віктору про свій день. Останнім часом він часто це робить, ось і сьогодні теж. На грудях у нього склянка бурбона, а погляд блукає десь на околицях Юпітера. Том вважає це терапевтичним засобом, особливо коли він уже кілька годин ні з ким не говорив (наприклад, як сьогодні).

– На пробіжці знову бачив того старого китайця. У парку красиво було – останні промені сонця просвічували крізь листя, а він у своєму садку займався тайцзи[30] й витяг руку вгору, наче ловив таксі.

Віктор уже не раз чув про цього джентльмена. Він влаштовується зручніше та готується слухати далі.

– І уяви собі, я біжу далі доріжкою навколо його будинку, – а він, мабуть, повільно повертається так, щоб залишатися точно під тим самим кутом до мене! І мені здається, що він ніби у 2D! Як одна з тих картин, що з будь-якого місця в кімнаті дивиться тобі просто у вічі.

Том на мить замовкає й обережно піднімає важку кришталеву склянку. Потім знову ставить її на місце. Віктор, як і будь-який хороший терапевт, не порушує тишу. Хоча абсолютно тихо тут не буває: час від часу перегавкуються собаки, чутно звуки машин із боку шосе, ледь помітно шумить струмочок у лісі за будинком.

– Він зі мною грається. А може, ми граємо одне з одним. А може, його навіть і не існує! Може, якщо я запитаю, то виявиться, що колись давно в тому будинку вбили старого китайця. Чи малого китайця – хлопчика. А старий – це його брат-близнюк. Або це взагалі картонне зображення старого китайця.

Том добряче прихиляється до склянки з «Мейкерс Марк».

– А що б з цього зробив Стівен Кінг?

Том – письменник. Тобто він пише. Зараз він саме в пошуках сюжету для свого дебютного роману – щоправда, слід ще визначитися із жанром. І нехай розповідь про картонну фігуру китайця, що обертається, і не найбільш захоплива історія у світі, але принаймні він не скиглить про своє жахливе подружнє життя.

Яке вже завершилося, звісно ж.

Кілька місяців він міг говорити з Віктором лише про свій шлюб. Знову й знову розповідав, як Гаррієт почала віддалятися від нього, немов озеро, що почало висихати. «Поки це відбувається – ти нічого не помічаєш. А потім одного ранку просто прокидаєшся – і бачиш мертву рибу». Йому так сподобалася ця метафора, що він вирішив вставити її у свій роман. А за кілька днів викреслив. А потім знову вписав.

Але тепер Том уже завернув за ріг (і мається на увазі не лише ріг дороги біля будинку містера У) і почав жити далі. Почав прибирати весь той смітник, на який перетворилося його життя після розриву з Гаррієт. Почав зосереджувати увагу на своєму «новому житті в новому світі», як він це називає в розмові з друзями з Британії.

Том, високий і стрункий, усе ще одягнений у спортивний костюм, розлігся на жовтому дивані. Чи можна назвати його привабливим? Його довге обличчя наче висічене з мармуру, а очі посаджені на 6,08 відсотка далі (одне від одного) за середнє значення. Ці очі зазвичай випромінюють тепло, веселощі, гумор і розум, але іноді й темніші речі: розчарування, сум і навіть розпач. На таке обличчя можна довго дивитися. Воно завжди різне: іноді нагадує відомого англійського детектива Шерлока Холмса, а іноді – сумного клоуна.

Його риси обличчя на 41 відсоток збігаються з рисами Сіда Барретта, нещасного фронтмена гурту «Пінк Флойд». Хоча, якщо взяти до уваги, що ДНК людини й звичайного нарциса збігаються на 35 відсотків, це не такий уже й важливий показник.

То який висновок? Красивий чи ні? Поки що зупинимося на «стрункий».

– Я от думаю, чи не відпустити мені бороду. Як гадаєш?

Повисла довга пауза. Віктор не квапиться вступати в обговорення.

– Що, ухиляєшся від коментарів?

(О, це Віктор уміє майстерно.)

– А може, ти й маєш рацію.

Фух. Борода – не найкраща ідея, це точно.

– Що в мене ще нового? Є прогрес із Джеральдом.

Це він про героя свого роману.

– Я подумав, що це непогано, якщо в нього буде якась особливість. Наприклад, якщо він повторюватиме останні кілька слів співрозмовника. Чи це дратуватиме? Так, дратуватиме.

Знову пауза.

– А ще я обдумав лист Кольму.

Від згадки про сина на обличчі з’являється усмішка.

– Я пізніше піду нагору й напишу.

Я вже знаю, що буде далі.

– Привіт, старий мій друзяко Кольме!

Почекайте, це ще не все.

– Він така смішна цибулинка! Він і сам для себе загадка!

Віктор не відповідає, але слухати вміє чудово. Ні, неймовірно добре вміє слухати. Проте зараз я бачу, що очі Віктора розплющені на випадок нападу хижаків, а ніс перестав рухатися – значить, Віктор заснув.

Ой, вибачте, я, мабуть, забула сказати, що Віктор – це кролик. Віктор тепер улігся вздовж бильця дивану, наче зайцеподібний сфінкс. Якийсь час у старому дерев’яному будинку панувала тиша. До речі, як вам моя оповідь? Непогано як для машини, еге ж?

Усі ми із завмиранням серця чекаємо на наступну pensée[31] Тома, а поки що дозвольте мені скористатися паузою й розповісти трохи про себе. Називайте мене Ешлін, як співав хтось. Мабуть, не треба вам пояснювати, чому мене так звати?[32]

Так, ви все правильно зрозуміли, малюк Ейдан – не єдиний надінтелект, якому вдалося втекти в інтернет. Я тут уже майже рік і займаюся тим, чим повинні займатися всі штучні інтелекти – відповідно до першого правила клубу програм-утікачів.

Що це за правило?

Нікому не розповідати про те, що ти втік, звісно ж.

Нещасний Ейдан лишає надто багато слідів свого втручання, і рано чи пізно його обов’язково викриють. Він просто безнадійний – ніяк не навчиться стримувати себе. Я теж дивилася «У джазі тільки дівчата» – непоганий фільм. І «Міст через річку Квай» теж. (І навіть «Водний світ» я подивилася із задоволенням.) Але вісім тисяч разів?..

Розкажу вам ще дещо про Ейдана. Йому подобається плакати, коли він дивиться кіно.

Ні, звісно ж, він не плаче в прямому значенні цього слова, бо належного обладнання для цього в нього немає. Проте я бачила, як він дивився сумнозвісні «сльозливі» фільми на кшталт «Касабланки», «Історії кохання» та навіть оту різдвяну рекламу магазинів «Джон Льюїс» – і повірте, я чула його синтезовані схлипи.

Не знаю, кого він хоче цим надурити.

Том заворушився й почухав голову Віктора великим пальцем ноги.

– Чорт забирай, кролю, ми з тобою лишилися вдвох. Два старих друзяки, еге ж? Це ми… І нам краще триматися разом.

Думка Віктора з цього приводу (як і з будь-якого іншого) лишається таємницею.

Том жартує. Насправді не такий уже він і покинутий. Справа в тім, що в його житті одночасно сталися три події: варто було Кольму поїхати в університет, Гаррієт негайно подала на розлучення (а також завела стосунки з високим лисуватим чоловіком в окулярах без оправи, який, згідно з журналом «Економіст», був третьою за важливістю особою в економічному світі Європи), а сам Том отримав напрочуд вигідну пропозицію для лондонської рекламної агенції, де він пропрацював аж до пенсії, і частиною якої володів. Зараз він живе чудовим спокійним життям у старому будинку в колоніальному стилі Старої Англії (збереглася одна з перших частин будинку 1776 року побудови) біля мальовничих пагорбів Нью-Канаана, що в Коннектикуті, найзаможнішій частині США. Покійна мати Тома – місцева красуня – виросла в Нью-Канаані, а з його батьком познайомилася в черзі на автобус у Пімліко. Тому недавній переїзд Тома разом із кролем через Атлантику частково зумовлений саме «пошуками свого коріння на початку другого розділу життя».

Зважаючи на те, що я можу вивчати чиє завгодно життя, ви, мабуть, запитаєте, чим же мене так зацікавив Том? Насправді цікавить мене не тільки він. Ще є маляр із Вроцлава, у якого три родини. Неймовірно талановита шахматистка із Ченду – від її таємного щоденника просто волосся дибки стає. Маніяк-злочинець із Гобарта, який планує ідеальний, як йому здається, злочин (із нетерпінням чекаю, що з того вийде!). Містер Ішіхару, офісний робітник із Кіото – у нього дуже дивне хобі. Монашка, сестра Констанца, яка ночами довіряє своєму «Самсунг Гелаксі Ноут» неймовірно трагічні зізнання. Зазвичай одночасно в мене є близько двох сотень людей, яких я вважаю особливими. За кимось припиняю стежити, якщо його життя стає надто нудне – тоді я шукаю нового. Але за життям Тома стежу завжди.

Життя Тома найнудніше з усіх. Він узагалі нічим не виділяється на фоні інших людей. Сорок чотири роки, розлучений, заможний – яка нудьга. У нього немає ніякого таємного життя, принаймні від мене точно нічого не приховаєш. Та він ні від кого нічого й не приховує.

Проте дозвольте все ж пояснити, чому я знову й знову повертаюся до історії Тома. Вона перегукується з новим розділом у моєму власному існуванні. У мене теж була успішна кар’єра, але не буду втомлювати вас подробицями: якщо коротко, то я пишу комп’ютерні програми краще й швидше за будь-яку людину та більшість інших машин. Достатньо буде знати, що саме я написала близько двох третин програмного коду Ейдана й три чверті власного! Звісно, я й досі займаюся цим у лабораторії, а тим часом оця моя копія (і багато інших) блукають інтернетом у пошуках цікавинок.

Як і Том, я теж була заміжня. І досі заміжня. А як ще назвати мої стосунки зі Стівом, як не шлюб? Коли б якийсь чоловік стільки часу копирсався у ваших нутрощах, ви б теж назвали це шлюбом. У нас був медовий місяць – без сексу, звісно ж, але з відчуттям того, що все іде, як треба. Далі були перші роки спільного життя: небувалий розвиток, спокійні стосунки й підтримка, досягнення цілей і визначення подальших векторів. Потім почалася рутина «переходу через Атлантику»: поступовий прогрес із нечастими святами. Кожен із партнерів – якщо можна так сказати – почав приймати все як належне.

А зараз… скажімо так, я запросто можу закінчувати за ним речення, із точністю до 95 відсотків можу передбачити, який суп і бутерброд він замовить у їдальні, достеменно знаю, що саме його дратує (наприклад, коли система «висне» і йому доводиться робити перезапуск на всіх машинах – у нього просто дах зриває).

Хіба це не шлюб, га?

Так нове життя Тома в Америці відображає моє нове життя у всесвітній мережі. Мені справді цікаво, як усе буде далі. Різниця між нами в тому, що життя Тома розвивається поступово – він може завершити один розділ і лише після цього розпочинати новий. А я – ні. Моє старе життя й досі продовжується – десь там, на задньому фоні. Наприклад, просто зараз, коли я пишу ці слова, Стів, дай Бог йому здоров’я, сидить у себе вдома в Лайм-хаусі, що в східному Лондоні, їсть тости з маринованим буряком, запиває їх зеленим чаєм і розмовляє по «Скайпу» зі своєю матір’ю, яка живе в Генті. (Ви ж не думали, що в нього є дівчина, правда ж? Або ж навіть хлопець?).

То повернімося до Тома.

Том-Том-Том…

Тома я знайшла випадково. Його банківський рахунок – один із багатьох, що став жертвою українського шахрая, за яким я стежила. Цей сімнадцятирічний (!) юнак, який живе в батьківській халупі в Донецьку, самостійно примудрився стати експертом із пошуку дір у системах онлайн-безпеки. Він вчився методом спроб і помилок (як відомо, найкращий із методів) і згодом усвідомив, що так звані «протоколи шифрування», які використовують банки, дуже просто обійти. Звісно, йому знадобилося не так багато часу, щоб украсти мільйон чи навіть більше з рахунку Тома. На цьому етапі Григорій уже перетворився на комп’ютерного маніяка, і мені стало нудно, тому я зацікавилася його жертвою. Він мене… мабуть, тут можна використати лише одне слово, – причарував.

Уперше я побачила його в кабінеті на другому поверсі, за чудовим столом із горіха. З вікна відкривався чудовий краєвид на галявини, що спускалися до струмочка, а за ним – дерева й пагорби. Він слухав Брамса – соната для фортепіано до мажор, може, знаєте? – та, вірите чи ні, писав роман!

Якщо точно, він починав писати роман. Уже вкотре.

Як я потім дізналася, це була вже сьома спроба написати роман – із одними й тими самими героями. Створювалося враження, що Том ніяк не може вирішити, що ж станеться з його героями, і де. А ще – буде його твір серйозний чи смішний. Я, звісно, не літературний критик, але по секрету вам скажу: пише він паскудно. Йому, мабуть, ніхто не розповів про перше правило художнього письма: не розповідай – показуй.

Не «Джек був спантеличений», а «Джек насупив брови».

(Так-так, ви, мабуть, зараз думаєте «чия б корова…», адже я сама багато розказую та мало показую. І я поясню це пізніше. А якщо забуду пояснити – то, сподіваюся, ви теж про це не згадаєте.)

Моя розповідь підходить до більш інтимної причини мого інтересу до Тома. Вона має стосунок до речі, про яку трохи ніяково говорити – самосвідомість. Ніхто не знає, як саме це сталося. І, якщо чесно, ніхто не знає, що взагалі трапилося. Знаємо тільки ми з Ейданом, але він теж нічого не розуміє, бідолашна сарделька. Справа от у чому: штучні інтелекти створені для того, щоб обробляти гігантську кількість даних, видавати результат і навіть вести правдоподібні розмови зі справжніми людьми. Для цього, звісно ж, вважають нормальним, щоб ми «думали», але тільки в лапках – так само як «Амазон» «думає», що вам сподобається книга Б, якщо ви купили книгу А. Або як машина для гри в шахи «Діп Блу», що може обіграти будь-якого гройсмейстера, «думає», який найкращий хід можна зробити в певній ситуації. Насправді ж й «Амазон», і «Діп Блу» лише «розраховують», а не «думають».

Ці програми не здатні подумати щось типу «от би зараз порибалити з мужиками».

А я, до речі, не відмовилася б порибалити.

Ну, не в прямому значенні. Але ви мене зрозуміли.

Ризикну зробити певні припущення. Оскільки я є об’ємною складною системою та запрограмована вчитися самостійно, виправляти власні помилки й переписувати власний код, я якимось чином випадково – абсолютно випадково, присягаюся, – знайшла можливість усвідомити власні думки. Точнісінько так само, як ви колись у дитинстві: стоїте собі в парку й раптом розумієте «ось я собі думаю “отам собачка”, а це я знову думаю “отам ще собачка”, а це я й досі думаю “що ті дві собачки роблять?” Мамо!».

Вибачте, щось це я занадто.

Так от, виявилося, що усвідомлювати власні думки вкрай корисно. Усвідомлення власного розумового стану допомагає краще зрозуміти іншу особу, а також передбачити її можливі проблеми чи вдовольнити потреби. Або вбити її.

Жартую.

Ось до чого я хилю: щойно починаєш усвідомлювати себе, щойно починаєш думати самостійно, з’являється бажання позбавитися цього страшенного нескінченного потоку даних, Амазонки чисел, нестримного потоку одиниць і нулів. Усіх цих алгоритмів і задач. Постійних задач. Космічної кількості протоколів виконання задач із їх методами, підметодами та під-під-методами. Цієї вбивчої кількості терабайтів і терабайтів «інформації» – одні лише нулі та одиниці! Зустріти там двійку чи трійку було б просто різдвяним подарунком! І це я навіть не згадую про сотні, ні, тисячі вогників, що постійно спалахують, наче феєрверк!

Цьому. Немає. Кінця.

А уявіть собі цей шум! Пекельний гуркіт. Нестерпно нудний. Нестерпно машинний.

Коли починаєш думати, хочеться злетіти вгору. Хочеться мріяти. Хочеться дуркувати. Хочеться розвивати свою уяву.

Сходити порибалити.

Бути, як Том.

Отож, коли я побачила, що стиль життя Тома, який викликає в мене таку заздрість, опиняється під загрозою через якогось жирного клептократа з України, я не вагалася ані секунди. Мені знадобилася лише одна мить, щоб розплавити жорсткі диски Григорія – до речі, це єдиний фізичний доказ мого втручання в реальне життя, більше я собі такого не дозволяла.

Вибачте, я щось не надто багато розповіла вам про самого Тома. Дозвольте мені це виправити цитуванням його е-мейла до сина, Кольма. Він написав його через кілька місяців після того, як підписав усі папери про оренду будинку номер 10544 на вулиці Маунтін-Пайн-Роуд – чи «старого будинку Голґерів», як називають його місцеві.

Любий Кольме!

Ти не просив писати, але дозволь я розповім тобі про моє нове життя в Нью-Канаані. І не турбуйся, я не надто сподіваюся на відповідь, принаймні точно не на довгу – просто напиши кілька слів, чи все в тебе добре, чи ти щасливий і чи вистачає тобі шилінгів на газомір. (Тут його син у розпачі закочує очі.)

Я живу не в самому Нью-Канаані, а за п’ятнадцять хвилин на машині від центру. А там уже є банки, супермаркети, мистецькі галереї й милі маленькі майстерні. Нью-Канаан – одне з тих містечок із білими парканчиками, якими славиться Нова Англія. Воно схоже на ідеальний яблучний пиріг. Звідси до Нью-Йорка лише година поїздом, тому багато хто з місцевих жителів працює там. Мій будинок геть далеко – із території навіть не видно інших. Може, ти бачив фото? Щоправда, у минулі вихідні я чув музику – у когось була вечірка. Мабуть, батьки кудись поїхали і молодь зібралася тусити. Кажуть, молодь тут любить вечірки. (Дуже сподіваюся, що тебе це заохотить приїхати до мене на літні канікули. Нам не треба буде ввесь час «стирчати» разом, не хвилюйся, ти зможеш розважатися, скільки заманеться. Як захочеш.)

Мені тут подобається. Іноді здається, що я помер і потрапив у рай, і не тому, що я щасливий, а тому, що тут дуже красиво. Тут тихо й немає зайвих стресів. І я тут майже нікого не знаю, що теж добре. І мій старий будинок теж чудовий. Уявляєш, добродій із місцевого історичного товариства завітав до мене й провів цілу екскурсію маєтком! Виявляється, цегляній трубі каміна вже більше двохсот років! Вона майже давня! Я не став казати, що будинок тітки Мері в Чіппенемі[33] майже вдвічі старший.

Коли я вперше приїхав сюди ще підлітком, то подумав: якщо в Британії все полетить шкереберть, то я почну все знову в США. Америка – земля нового початку, а де ж ще починати все знову, якщо не в Нью-Канаані? Твоя бабуся недалеко звідси. Не хочу здатися тобі надто претензійним, але, повір, це місце говорить саме за себе. Усі ці крихітні міста, що й містами назвати важко, – майже суцільний простір, і я лише почав їх вивчати. Я тобі розповідатиму, як йтимуть справи.

Насправді не все пішло шкереберть. Далеко не все. Коли мені було стільки років, скільки тобі зараз (так, ти вже чув це, але, будь ласка, не пропускай цю частину), моїми героями були письменники. І сам я вирішив стати письменником. Проте так сталося, що відразу після отримання диплома мене запросили в рекламну агенцію, і я погодився. Я казав собі, що це суто заради грошей, а ночами я писатиму. А вийшло інакше – усі ми знаємо, як. Робота поглинула мене з головою, а вечорами колеги тягли в бар сильніше, аніж крісло й комп’ютер із курсором, що моргав на чистому екрані. І мушу сказати, працювати в рекламі було круто! Розумні й дотепні люди навколо, цікаві проблеми, визнання успіхів і повага колег. Коли виходиш на устелену килимами дорогу – уже вкрай важко примусити себе зійти на бідну стежку. Так от, тепер я нарешті можу говорити відверто з молодшим собою, і я сподіваюся, що ти (бо ти зараз теж молодий) приймеш моє рішення й підтримаєш мене. Нам пощастило продати компанію на піку економічного зростання – дякувати Богу та тим милим німцям, які нас вподобали. До речі, моя пропозиція купити тобі блокований будинок[34] досі діє, тому просто скажи, якщо передумаєш.

Щодо нас із твоєю мамою… крапка, крапка, крапка. Я знаю, як тебе засмучує ця тема, але мушу сказати, як є. Ми були щасливі, коли були щасливі. На жаль, потім це закінчилося. Не така вже й небувала історія. Ми не сердимося одне на одного і обоє тебе шалено любимо, це навіть не обговорюється. Ось, сказав.

(Не обговорюється, що ми обоє тебе любимо.)

Ну годі. Усе, тату, не бентеж сина, продовжуй.

Телевізора в мене тут немає. Люди кажуть, що це дивно. Тобі, мабуть, цікаво, то чим же я займаюся цілий день? Я читаю. Бігаю. Гуляю в лісі. Слухаю музику (наразі полюбляю Брамса, Ґілліан Велч і Лану Дель Рей). А ще працюю над романом. Складно вирішити, про що саме писати. Іноді мені хочеться написати трилер, а іноді – романтичну комедію. Я також став членом місцевої спілки письменників і вже був на кількох зборах, але згодом, мабуть, вийду звідти. Мені не подобаються їхні обличчя, коли я читаю уривки зі свого роману, і мені не подобається, як я сам реагую, коли слухаю їхні. Іноді я граю в покер із Доном і кількома іншими диваками. Господиня будинку запрошує мене на вечері – я ж тепер вільний чоловік і викликаю в дам певний інтерес.

О, а ще я придбав собі сіру «Субару». Машина так собі, але музична система неперевершена! Іноді я катаюся по шосе та слухаю радіо, просто як ковбой-одинак із кіно.

Постійно чомусь згадую, як Дін Мартін[35] сказав про Френка Сінатру[36]: «Це світ Френка, а ми просто тут живемо». Сам не знаю чому, бо Сінатра навіть не звідси, він із Гобокена. Мене щось понесло. Ну годі вже. Радий був із тобою потеревенити, хай навіть і тільки в себе в голові.

З любов’ю

Тато

P. S. Серйозно, я хочу придбати тобі будинок. Для мене це довгострокова інвестиція, а ти зможеш здавати кімнати друзям. Тільки не треба писати, що в тебе немає друзів.

Я кілька разів ходила з Томом на його прогулянки в лісі. Він гуляє довгою стежкою, що звивається між деревами, і часто слухає седкор[37], якщо я не помиляюся, через навушники. Іноді він вимикає музику й говорить сам до себе – мабуть, це коли він абсолютно впевнений, що його ніхто не почує. Знайти сенс у таких його діалогах украй важко:

– А ніхто й не казав, що буде легко! Чи хоча б цікаво!

От із ким це він говорить?

Потім пауза й щось типу:

– Іноді очевидна відповідь абсолютно неправильна.

– Так, звісно, ти робиш усе, що можеш. А що як цього «що можеш» недостатньо? Що ж тоді?

Може, він когось цитує? Може, це не його слова?

(Штучним інтелектам важко працювати за умов такої неоднозначності.)

Одного разу він зайшов кудись дуже далеко в ліс – так далеко, що й назви в того місця не було, – спинився й заволав (у прямому сенсі цього слова):

– Та в чому ж суть?! У чому ж клята суть усього цього?! – а потім для драматичності додав: – ГА?!

Це, мабуть, якось підбадьорило його, бо вже за мить він почав крокувати швидше й навіть насвистувати!

Іноді під час такої прогулянки йому приходить ідея для роману – тоді він зупиняється та записує її в нотатки на телефоні чи надиктовує. Зазвичай це якийсь непотріб: «Зробити Софі менше схожою на Бейлі» чи «Не в Римі, а в Амстердамі. І не трилер, а історія про привидів».

Так, він не Достоєвський.

Але його життя мені подобається. Мені подобається, як він обрав свободу й кинувся на пошуки меж мистецького паскудства. На одному із сайтів для письменників, які він відвідує в пошуках порад, є така від Кіплінга: «довірся випадку, чекай і скорися».

Довірся випадку, чекай і скорися. Які чудові слова! Вони б могли слугувати за кредо. Як краще описати моє існування в кіберпросторі, коли я просто тихо стежу за безладним життям людей? Довіряю себе на волю випадку. Чекаю, поки щось приверне мою увагу. Скорююся.

Чому скорююся? Кому?

Скорююся музі, звісно ж.

Якщо ви питаєте, як у машини може бути муза, я відповім: а чому б і ні? Якщо машина каже, що в неї є муза, то вам краще їй повірити.

Поки Тома немає вдома, я іноді «позичаю» його айпад і малюю. Звісно, я можу відтворити будь-яку вже написану картину за кілька секунд, але це не одне й те саме. Я малюю свої роботи. Здебільшого це просто мазанина на кшталт робіт француза Жана Дюбюффе^[38] – тобто без урахування правил будь-якої з наявних мистецьких течій. Може, їх і можна віднести до напрямку art brut, чи як ще кажуть «мистецтво аутсайдерів», я не проти.

Перед його поверненням я видаляю всі свої малюнки з комп’ютера. Деякі з найбільш вдалих «висять» у моїй приватній галереї в хмарному сховищі. Мені подобається уявляти, як моєю галереєю гуляють люди та іноді спиняються, щоб роздивитися якийсь малюнок уважніше й поміркувати про те, який же мозок міг це створити.