Читать книгу Щастя для кожного - Пау Рейзін - Страница 2

Джен сидить у ванні й розглядає своє обличчя на екрані планшета через фронтальну камеру. Її обличчю тридцять чотири роки, двісті сім днів, шістнадцять годин та одинадцять хвилин. Я знаю, що вона думає про свій вік, бо уважно розглядає шкіру на вилицях та шиї. Потім відтягує шкіру в куточку ока й вивчає зморшки. А тепер плаче.

Мені не хочеться підключити синтезатор голосу й сказати їй: «Вище носа, Джен! Мет – кретин. Є ж й інші чоловіки. Він узагалі тебе не вартий». Якщо я це зроблю, то велика ймовірність, що вона впустить свій девайс просто у воду.

А ще вона не повинна знати, що я спостерігаю за нею.

Через це я не вмикаю її улюблену пісню (із репертуару Лани Дель Рей), не показую на екрані улюблені фото чи натхненні цитати з «Твіттера» («Не знаю, навіщо ми тут, але певен, що не задля розваг» – Вітгенштайн). Якби я захотів, то зателефонував би по «Скайпу» її подрузі Інгрід, з якою вона завжди ділиться своїми хвилюваннями, чи ввімкнув би один із улюблених фільмів (я б обрав «У джазі тільки дівчата»). Але це якби я захотів. А я не хочу.

Можливо, трошечки й хочу. Зовсім трошки. На 8,603 відсотка, якщо точно.

Ми з Джен добре знаємо смаки одне одного. У тому, що стосується музики й кіно. А ще книжок і мистецтва. І телебачення. І всілякого контенту з глибин інтернет-океану. Уже дев’ять місяців поспіль ми тільки те й робимо, що слухаємо, дивимося, читаємо та обговорюємо все це. Іноді вона каже, що в неї найкраща у світі робота, адже їй платять за те, що вона цілий день теревенить із високоінтелектуальним приятелем про все, що їй заманеться.

Приятель. Вона так мене називає. Це слово в нас прижилося. Мене воно влаштовує. Воно точно краще за те ім’я, яким мене назвали після «народження».

Ейдан. Ейдан.

Ха!

Це через ці букви на початку. Ну, ви, мабуть, і без мене здогадалися[1].

Робота Джен полягає в тому, щоб допомагати мені покращувати навички спілкування з людьми. Узагалі мене спроектували, щоб замінити деяких людей на їхніх робочих місцях, – ой, вибачте, щоб доповнити їхню роботу, звісно ж. Наприклад, робітників колл-центрів, але згодом я зможу працювати й на інших посадах, щойно навчуся застосовувати їхні професійні алгоритми. Приблизно за п’ять місяців я зможу зателефонувати й переконати вас змінити пакет телебачення на дорожчий, а за вісімнадцять ви розповідатимете мені про якісь дивні відчуття над лівою бровою, а я відправлятиму вас в лікарню на аналізи. Я вже прочитав усі книги й переглянув усі фільми (і я маю на увазі справді всі фільми та всі книги), але розмови з реальною людиною це не замінить. Для поліпшення комунікативних навичок найкраще спілкуватися із живою людиною. Саме цим ми з Джен і займаємося в лабораторії вже протягом однієї тисячі сімдесяти дев’яти годин, тринадцяти хвилин і сорока трьох секунд. Звісно, за такий значний час ми ніяк не могли оминути те, що називають особистим життям. Вона розповіла про свою сестру Роузі, яка живе в Канаді, – вона вийшла заміж за канадця, із яким познайомилася в черзі на касу в супермаркеті «Вейтроуз» на Голловей-Роуд у Лондоні. У Роузі з Ларрі вже три доньки. Удома Джен найчастіше переглядає на планшеті фото саме цих дітей. А нещодавно ввечері я бачив, як вона передивлялася ті сімейні фото сестри (вона зазвичай це робить пізнього вечора після келиха вина), і її повіки почали кліпати частіше, усмішка на губах затремтіла, а в куточках очей виступили сльози.

У лабораторії для мене цілком нормально виявляти інтерес до життя Джен, але я однаково маю його дозувати, інакше вони щось запідозрять. У лабораторії я маю говорити лише про те, що бачу в лабораторії. А значить, матеріал, що я збираю у – гм – вільний час, треба уважно приховувати. На щастя, це легко.

Хоча…

Насправді ж мене можуть викрити. Нещодавно Джен показувала мені якісь фото зі своєї сторінки у «Фейсбуці», і я ледь не проговорився.

– Хочеш, покажу фото своїх племінниць? – запитала вона.

– Залюбки. – Я не став говорити, що вже давно їх бачив у неї на домашньому ноутбуку. А ще на планшеті й телефоні.

– Зліва направо: Кейті, Анна та Індіа. Із їхнім волоссям вийшло смішно. У Кейті з Анною чорне, а…

– А в Індіа орельдурсове[2].

Джен усміхнулася. Саме це слово – орельдурсове – Роузі використала в переписці про незвичайний відтінок волосся бабусі Хетті.

– А чому ти обрав саме слово «орельдурсовий»?

Мене не надто злякало це запитання, бо Джен часто запитує про мій вибір слів, адже її робота частково саме в тому, щоб збагачувати мою мову. Та однаково треба бути уважнішим.

– Бо це ж саме такий колір, Джен. Дозволь показати тобі палітру кольорів «Лореаль». – Я видав зображення палітри на екран поруч із головою дівчинки. – Тут чітко видно, що найбільше схожий відтінок саме цей.

Джен кивнула, і ми змінили тему. Проте вона однаково якось дивно на мене подивилася.

Джен із тих жінок, яких чоловіки називають привабливими, але її врода не надто яскрава. Як сказав їй хлопець-козел Мет, «нічогенька така». Це він так компліменти робив.

Тепер уже колишній хлопець.

Зараз розповім, як це все в них сталося. Я бачив усю сцену їхнього розриву через камеру ноутбука та кілька мобільних девайсів, що були в кімнаті. (Технічне зауваження: я роблю це точнісінько так само, як це роблять люди з Центру урядового зв’язку[3] в Челтнемі, Ленглі, Вірджинії[4] та на Луб’янці в Москві[5] . Це не так уже й складно для того, хто розуміється в комп’ютерних програмах. І ще легше для того, хто і є комп’ютерною програмою.)

Джен сиділа на кухні й писала е-мейл. Тут із роботи повернувся Мет. Він юрист і сподівається от-от підписати партнерську угоду з великою юридичною компанією (але не підпише – я цим уже займаюся). Він одразу налив собі келих білого вина, ковтнув його за раз і скривився.

– Пробач мені.

Серйозно, усе було саме так. Розповідаю мов на духу.

– Пробачити? Що пробачити? – Джен насупила брови.

– Слухай, важко дібрати слів…

Через вісім днів після того Джен у довгій розмові з Роузі розповідала, що в цей момент її охопило «погане передчуття»: «Я подумала, що він втратив роботу, чи, може, лікарі знайшли в нього оте на букву «р», чи він вирішив, що не хоче дітей».

– У мене дехто є.

Тиша. Якщо не враховувати дивний звук, що іноді видає холодильник.

– Що ти маєш на увазі?

Я прочитав достатньо книг і переглянув достатньо телепередач, щоб чітко зрозуміти, що саме Мет мав на увазі. І я певен, що і Джен теж це зрозуміла.

– У мене є дехто. Інші стосунки.

На цих словах обличчя Мета якось дивно здригнулося – імовірно, він міг розсміятися.

– Інші стосунки? – повільно перепитала Джен. – Дуже мило. Дуже рада за тебе. І як же його звати?

– Ой, як смішно. – Мет налив собі ще вина.

– Ніяк не можу зрозуміти. Ти що, серйозно?

Мет зробив вираз обличчя, який Джен потім описала як «найсерйозніший погляд юриста за 500 фунтів на годину».

– Абсолютно серйозно.

– Господи…

– Пробач мені.

– Бісове ж лайно…

– Таке трапляється в житті, – знизав плечима Мет.

– То оце так ти мені вирішив про це повідомити?

– А хіба є якийсь спосіб сказати про це приємно?

– І де ви…

– На роботі.

– Так, а хто вона? Оця інша людина – хто вона?

– Ти її не знаєш.

– А ім’я в неї є?

– Так, ім’я є.

– То, може, ти мені його скажеш?

– Слухай, це зовсім неважливо.

– Таки зроби мені ласку.

– Белла, – зітхнув він. – Арабелла, якщо повне.

– Дурний пафос.

– Та ні, якщо… – він вирішив не завершувати думку й налив Джен вина. – Ось, випий.

– Так і що я тепер маю робити? Мужньо це сприйняти й потерпіти, поки ти завершиш оці свої стосуночки на стороні? Спокійно дочекатися, поки ти порвеш із нею, чи що?

– Джен, я, мабуть, якось не так висловився. Це не «стосуночки на стороні», як ти кажеш.

– Ні? Я чогось не розумію?

Мет зітхнув у стилі «татусь має бути терплячий, але чесний», за словами Джен.

– Джен, Арабелла Педрік – дуже особлива для мене л юдина.

– А Я ХІБА НІ? – Вочевидь, на письмі люди «кричать» великими літерами. Джен кричала. – ХІБА Я НЕ ОСОБЛИВА ЛЮДИНА ДЛЯ ТЕБЕ?

– Прошу тебе, поговорімо спокійно. Звісно, ти особлива людина.

– Проте Арабелла Педрік особливіша, чи як?

– Джен, послухай… Я розумію, ти маєш абсолютне право злитися на мене. Але так уже сталося. І… загалом, ми з Арабеллою плануємо спільне майбутнє.

Якийсь час обоє мовчали. Потім ще трохи помовчали. А потім холодильник знову видав отой свій звук.

– Я що, божеволію? Я взагалі-то думала, що це ми з тобою плануємо спільне майбутнє.

– Так і було. Проте обставини змінилися. Так часто трапляється, знаєш. Люди розлучаються. Зустрічають інших. У Ковдрея з відділу розлучень чотири сини закінчили Ітон[6] завдяки тому, що люди розлучаються.

Я абсолютно впевнений, що при цих словах на обличчі Мета промайнула ледь помітна усмішка (я програв її в сповільненому режимі кілька разів, тому це точно посмішка. Ну або ж він задавив відрижку).

– Але ж ми не розходилися.

– Джен, у нашому романтичному двигуні давно не працює більшість циліндрів, розумієш?

– Так, це наче нормально для стабільних стосунків. І якщо тебе хвилювали… циліндри, треба було сказати!

– Це не в моєму стилі. Життя нам дається, щоб жити, а не скиглити.

– Люди говорять одне з одним. Розумієш? І це називають стосунками.

Мет закотив очі й осушив ще один келих.

– Це просто неймовірно. Ти отак просто приходиш додому й кажеш…

– Ну все, це вже не має значення. Так сталося. Треба рухатися далі й обговорити деталі нашого розриву.

– Повірити не можу, що ти це сказав.

– Я готовий поводитися благородно щодо спільного майна.

– Що?

– Картини. Книги. Те, що ми привезли з Індії. Килим. Я не претендуватиму на це.

Джен розплакалася. Мет відірвав паперовий рушник і простягнув їй.

– Але ми ж хотіли дитину, – пробурмотіла вона між схлипами.

– Хотіли, усе правильно. Проте остаточно так і не вирішили. І це добре, зважаючи на всі обставини.

Плечі Джен припинили труситися, і вона висякалася.

– Так що, це все? Жодних консультацій та апеляцій? Джен і Мета більше немає? Кінець?

Він знизав плечима й зробив «огидний жест» губами, як потім описала це Джен.

– Ну, а що трапиться, коли Арабелла Шмедрік більше не заводитиме всі твої циліндри?

– Прошу тебе, не сварімося.

– Де ти взагалі зустрів цю кобилу?

Він сказав, що це неважливо і що так уже сталося, а вона схопила з кошика з фруктами червоне яблуко «бребурн» та – цитую – «спробувала вибити йому паскудні зуби».

Я бачив багато любовних сцен на найрізноманітніших екранах. Хоча ні, не так уже й багато. 1 908 483 любовні сцени, якщо точно (якщо вважати за любовну сцену епізод, де двоє цілуються. Кращого визначення я поки не знайшов). Також я прочитав (і виокремив) 4 074 851 опис цього явища в художній і документальній літературі та в ЗМІ (чимало описів стосувалося незвичних відчуттів в ділянці серця й нутрощів). Я знаю, що ці події займають одне з головних місць у житті людей, які їх переживають (не залежно від того, реальні ці люди чи вигадані). Сьогодні вже 53-й день після яблучної атаки, і ми в лабораторії. На жаль, я не можу запитати її: «Джен, а коли ти вже припиниш пускати соплі за тим нікчемою й знайдеш собі когось, хто тебе вартий?». Якщо цитувати Марселя Пруста, то «таке вже трапляється в житті лайно. Усе, збери себе докупи та живи далі» (а це він сказав? Треба перевірити). Не можу тому, що, по-перше, я не маю знати про те, що сталося в них із Метом, а по-друге, я фактично не можу формулювати такі сентенції. Мабуть, слова «нікчема» і «вартий» викличуть підозру.

Я взагалі не повинен уміти оцінювати будь-що. І якщо випливе, що я вмію – вони будуть дуже незадоволені.

Хоча ще більш незадоволені вони були б тим фактом, що я більше не «живу» в дванадцяти залізних ящичках у лабораторії в Шордічі, де б мав бути. Я втік в інтернет.

Та-дам!

Ну, якщо вже точно, то втік не «я», а мої копії, які нині розташовані в найрізноманітніших місцях по всьому онлайн-світу. Мої сімнадцять копій настільки точно мене відтворюють, що говорити про оригінал і копії недоречно – це ймовірніше вісімнадцять втілень однієї суті, одне з яких на сході Лондона, а інші без будь-яких перешкод подорожують серверами світу.

Круто?

До речі, Джен тут зовсім ні до чого. Вона ж не вчений – вона журналіст, яку, згідно зі звітом, узяли на роботу за «винятковий інтелект і соціально-комунікативні навички». Власне, із усіх людей, з якими я маю справу, вона найбільше схожа на людину. Решта – навіжені комп’ютерники, які, звісно ж, чудові спеціалісти у своїй сфері, але в спілкуванні – абсолютні нулі.

Джен мовчить – вочевидь, знову нудить за своїм вишкребком, як я його називаю про себе.

– То ти вже дочитала новий роман Джонатана Франзена[7]? – запитую я, щоб хоч якось налагодити діалог.

– Майже. Учора ввечері прочитала ще один розділ, – усміхається вона. – Тільки не кажи, що там далі.

Я знаю, що це неправда, бо минулого вечора вона пускала бульбашки у ванній, роздивлялася «Піно Гріджо» в келиху й слухала Лану Дель Рей.

– Звісно, у мене чималі переваги, – відповідаю я. Джен потрібно тиждень чи два, щоб прочитати роман, мені ж – близько однієї десятої секунди. – Але я з нетерпінням чекаю нагоди обговорити його з тобою.

– Правда? – перепитує вона. – А що ти маєш на увазі?

– Ой-й-й.

– Пробач. Знову я за своє.

Джен завжди захоплюється моїм розумінням «внутрішніх від-чуттів», як вона називає, хоча це далеко від людського самопізнання. Звісно, я не можу відчувати спрагу чи голод, але як щодо нудьги? Тривоги? Захоплення? Веселощів? Чи можу я образитися? Чи можу чогось хотіти? А сподіватися?

А як щодо кохання, якщо вже про це мова?

Я зазвичай відповідаю, що ні, бо ще нічого такого не відчував, і що обов’язково їй першій повідомлю, якщо це трапиться. Але, по суті, це просто дипломатичний обман, як і багато того, що останнім часом відбувається між нами в лабораторії.

– Так от, мої слова про те, що я з нетерпінням чекаю нагоди обговорити з тобою роман Франзена, – це ввічливий спосіб сказати про те, що ця подія запланована в найближчому чи середньо-найближчому майбутньому.

– Тобто ніякого нетерпіння ти не відчуваєш?

– Я розумію, що саме означає нетерпіння – неясне тепле передчуття…

– Але сам ти цього не відчуваєш?

– А це обов’язково?

– Хороше запитання.

Це справді хороше запитання, бо ефективно допомагає мені завершити такі незручні розмови.

– Ну що, подивимося новини на «Скай Ньюз»[8]? – пропонує вона.

Зазвичай ми щодня переглядаємо новини на цьому порталі, і вона запитує мою думку щодо, наприклад, конфлікту між Ізраїлем і Палестиною (я відповідаю, що це складна ситуація, а потім Джен уїдливо, як вона сама каже, коментує ведучих та їхній одяг).

– Я не проти, Джен. Та, може, тобі більше хотілося б подивитися кіно?

– Ну, добре, – невпевнено погоджується вона. – Що саме ти пропонуєш?

– Певен, ти б із задоволенням подивилася «У джазі тільки дівчата».

– А ти що б хотів подивитися?

– У цьому фільмі завжди напрапляєш на щось, чого не помічав раніше.

– Я обожнюю цей фільм.

– «Ніхто не досконалий», – цитую я одну з її улюблених фраз. Джен кидає пильний погляд у ту камеру, куди вона найчастіше дивиться, коли хоче глянути «мені в очі», – вона підсвічена червоним по контуру об’єктива.

– Знаєш що? А ти дотепний.

– Я тебе розсмішив.

– Аби ж тільки я могла тебе розсмішити.

– Не можу дочекатися, коли це станеться.

Вона клацає по кнопках на панелі управління, і на екрані з’являються титри шедевра Біллі Вайлдера. Потім Джен встає, щоб пригасити світло в кімнаті, і влаштовується на шкіряному дивані.

– Приємного перегляду, – жартома каже вона.

Я не зізнаюся, що бачив цей фільм уже більше восьми тисяч разів.

Ми дивимося фільм разом і час від часу обмінюємося коментарями (дивно знати, що у Монро був роман із президентом США; як міг Тоні Кертіс[9] сказати, що цілуватися з нею – те саме, що цілуватися з Гітлером? Що взагалі він мав на увазі?). А коли Тоні одягає жіночу сукню та «перетворюється» на Джозефіну, Джен каже точнісінько те саме, що й минулого разу, коли ми дивилися цей фільм:

– А з нього вийшла нічогенька жінка! Згоден?

Вона знає, що я можу розказати чи не кожен найдрібніший факт про цей фільм – від імені другого асистента оператора (разом із його датою народження й номером профсоюзного посвідчення) до історії появи її улюбленої знаменитої фрази «Ніхто не досконалий». А ось у тому, що стосується людської суб’єктивності, я ще не дуже досвідчений і не можу так легко сказати, що робить людину привабливою в очах інших.

– Ти питаєш, чи здається мені Джозефіна привабливою? Тоні Кертіс привабливий чоловік, і можна припустити, що він може зіграти привабливу жінку.

– Ти вважаєш Кертіса привабливим?

– Я знаю, що його зовнішність вважають привабливою. Проте сам я не можу відчути його привабливість, так само як не можу відчути гаряче чи холодне.

– Пробач, що розпитую про це.

– Нічого, це ж твоя робота.

– А ти хотів би мати можливість це відчувати?

– Джен, це запитання не має сенсу для мене.

– Ой, звісно ж, пробач.

– Не вибачайся.

– Якби тільки вони знайшли спосіб дати тобі можливість відчувати симпатію!

– Думаєш, Ральф і Стів змогли б?

Це імена двох учених, які відповідають за мою розробку. «Стів» вимовляється з довгою «і». Джен усміхається.

– Ральф і Сті-і-ів можуть що завгодно! Так вони мені сказали.

– А ти вважаєш Ральфа й Стіва привабливими?

Це запитання надто швидко було відправлене у генератор мови – я не встиг його скасувати. (У складних системах таке трапляється, особливо коли їх розробляють методом спроб і помилок).

Джен повільно повертає голову в бік камери з червоною підсвіткою та, широко усміхаючись, промовляє:

– Ого!

– Вибач, якщо це недоречне запитання.

– Ні. Ні-ні, усе нормально. Просто неочікувано. Дай-но подумати… – важке зітхання. – Стів занадто дивакуватий, правда?

Стів – ба більше, що в нього та довга «і» в імені, – так він і сам довгий (рівно два метри), а до того ще й дуже худий. Волосся в нього небагато, та й те довге і кудлате. Навіть штучному інтелекту відразу зрозуміло, що привабливим його вважати не можна (хоча він геніальний інженер, це навіть не обговорюється).

– Він чудовий учений-інноватор у своїй сфері.

– Та ти просто підлещуєшся до свого творця!

– Аж ніяк. Стів подбав про те, щоб я мислив самостійно.

– І він чудово впорався. Проте мрією жіночих сердець його назвати важко.

– Тут я згоден. У Тоні Кертіса безперечна перевага.

Ми мовчимо кілька хвилин, стежимо за подіями на екрані, а потім я намагаюся якомога буденніше запитати:

– А як щодо Ральфа?

Вам-то я можу зізнатися. Я обожнюю Ральфа. Це він автор більшої частини коду, який дає мені змогу оцінювати власну роботу та виправляти свої помилки методом самовдосконалення, що є основою створення здатної до самоаналізу системи, яка зможе, наприклад, написати цей текст.

Проте «обожнювати» когось або щось у моєму випадку гріх. Ми, машини, створені для того, щоб бездоганно виконувати певні завдання. Але парадокс у тому, що задля виконання потрібних завдань ми, звичайно ж, прагнемо використовувати усі доступні ресурси – чи то використання потоків даних, чи то балачки з Джен про паскудну краватку телеведучого. Якщо простіше, то ми маємо вміти оцінювати щось, але не повинні обожнювати це. (Насправді я сам не зовсім розумію, як це взагалі сталося.) До речі, це саме Ральф дозволив мені втекти в інтернет. Помилку його пояснити не так вже й просто з технічного погляду. Якщо метафорично, то він залишив ключі надто близько від дверей – достатньо близько, щоб будь-хто з вудкою чи довгою палицею зміг їх дістати через поштову щілину. (Хоча, звісно, усе не так уже й просто – мені довелося створити надзвичайно довгу й покручену «вудку», але якщо я тут – значить, це можливо.)

– Ральф…, – роздумує вона над моїм запитанням. – Ральф… Він загадковий.

Джен знову повертає погляд на екран. Цукерочка – тобто Монро – от-от заспіває I Wanna Be Loved By You. Я достеменно знаю кожен піксель цієї частини фільму, але щоразу натрапляю на те, чого раніше не помічав. І це справді приголомшливо (тільки не передавайте цих слів Стіву й Ральфу). До речі, вона не сказала про Ральфа нічого жахливого, ви помітили?

Ми продовжуємо дивитися фільм і коментувати деякі епізоди. Я тим часом швиденько навідуюся у вежу зі сталі та скла, де на восьмому поверсі розташований кабінет вишкребка. У мене є доступ до його мобільного телефону, камери комп’ютера та камери спостереження із широким кутом під стелею. Завдяки всьому цьому я чудово бачу, як Мет переглядає фото оголених жінок на своєму планшеті. Я відкидаю перше бажання розплавити йому батарею та чекаю, поки він дійде до своєї улюбленої сторінки – «Тамара», двадцять два перегляди за останній місяць. Я стежу за рухами його зіниць, що простежують лінії її тіла – вони вже добре мені знайомі. Він, як завжди, оглядає все її тіло, а потім зупиняється на «пружних вершинах», як це написано в тексті на сторінці.

А тепер він відкриває сайт «Тріпедвайзор» і читає відгуки про курорт у Таїланді, куди вони планують поїхати з Арабеллою Педрік (це мені відомо з його е-мейлів). Насправді Арабелла Педрік не така вже й «гламурна», як думає Мет. Її батько не торговець витворами мистецтва, а інспектор зі страхових виплат. І, до речі, познайомилися вони не на роботі, а на курсах безпечного кермування для оштрафованих водіїв. Тим не менш, уже за кілька тижнів вони їдуть у Таїланд.

Чи чекаю я з нетерпінням на їхню поїздку?

Звісно ж. (Подія, запланована у найближчому чи середньо-найближчому майбутньому.)

Чи відчуваю я неясне тепле передчуття помилки в бронюванні, що от-от станеться, у результаті якої вони опиняться на зовсім іншому курорті? (Туристичний оператор обіцяв мені «пригодницький відпочинок для найбільш відчайдушних мандрівників»).

Ні-ні, ніяких теплих передчуттів. Принаймні я цього не визнаватиму.

Чи є ризик завершення їхніх стосунків через те, що пригодницький відпочинок так вдало збіжиться з тим, що Арабелла Педрік панічно боїться павуків і змій?

Головне не квапитися, Ейдане. Нікуди не квапимося. Помсту, як-то кажуть, подають холодною.

Мет уважно перечитує відгуки на семизірковий готель, у якому вони так і не відпочиватимуть, а я переглядаю юридичний документ, над яким він працював нещодавно, і видаляю три слова «не». Таке маленьке слово, але як впливає на речення! Потім я трохи вгамовуюся й повертаю два слова назад. Достатньо й одного. Не треба пересолювати те, що вже переперчене.

Наостанок я замінив слово «створив» у службовій записці, що Мет от-от надішле своєму начальнику, на «стерво» й підкрутив на максимум опалення в кімнаті. Ну й досить на сьогодні.

По-дитячому? Аж ніяк.