Читать книгу Щастя для кожного - Пау Рейзін - Страница 8

Вона знову на ринку. Чи зможу я вдавати, що справді прийшов сюди по руколу, яка подовжує життя? (Що це взагалі таке? Треба в Дона запитати.) Вона стоїть за своїм прилавком і продає прикраси. Молода – трохи за тридцять. На зап’ястку татуювання метелика. Гаряча штучка.

– Звісно, я знаю Ехо, – буденно відповів Дон, коли я запитав про неї.

– Вона приваблива, правда?

– Ну, якщо тобі подобається життя в трейлері.

Як виявилося, вона справді живе в трейлері. Я знаю її ім’я, бо вона теж належить до спілки письменників. Нас тут лише шестеро – до смішного мало, як подумати, скільки людей мають доступ до комп’ютера й хоч раз чули від когось «а ти б міг написати непогану книгу!». Минулої зустрічі спілки вона дала мені свою візитівку – «Ехо Саммер. Майстер-ювелір».

Але це я щось відхилився. Я не шукаю собі пари. Якийсь недоладний зв’язок – це останнє, що мені потрібно.

– Доброго дня!

Вона всміхається так, що я цю усмішку в кишені штанів відчуваю, як каже Чандлер[39].

– Шукаєте комусь подарунок?

Прикраси в неї жахливі. Це монетки, шматочки розплавленого пластику, пір’я. Єдине місце, куди б можна було одягнути такі прикраси – психічна лікарня. Таке зазвичай діти років семи роблять у школі.

– Та поки роздивляюся.

– Так-так, дивіться.

Я вдаю, ніби уважно вивчаю її прилавок.

– Ви це продаєте? Тобто оце?.. Е-е-е… тобто ви?.. Е, а ще щось є? Ви робите ще щось? Якось того… Працюєте десь?

– Ви вважаєте, що це все мотлох?

– Ні-ні, звісно ж ні.

– Та нічого. Це справді мотлох. Це лише один із етапів.

Її блакитні очі відображаються в моїх, а усмішка добирає ще кількох позначок на шкалі в бік максимального значення. І тут вона робить абсолютно жахливу річ – дістає цигарку й підпалює її.

– Ви курите?!

– Ага. Так, курю. І з чаркою мене можна побачити.

– Та хто ж тепер курить?

– Мабуть, я десь на закрайках суспільства.

Вона що, жарти тут зі мною жартує?

– Може, хочете скласти мені компанію? – Вона простягає мені пачку «Марлборо», і зовсім не легкі.

– У курінні точно ні, дякую.

Господи, я що, фліртую з нею? Мабуть, що так. У голові крутиться. І тут виникає геніальна ідея!

– Ехо, а ви приймаєте замовлення? – Дивно вимовляти її ім’я. – Я б замовив щось для сина. Йому вісімнадцять і він така собі кумедна цибулинка. Я б подарував йому щось таке, що його здивує. Розумієте?

– Ага. Розумію. Про мене якось так само батьки казали.

– Може, вийде щось? Якийсь браслет для хлопця?

(Він наче і не носить нічого такого. Але ж не обов’язково йому справді це дарувати.)

– Розкажіть про нього.

– Про Кольма?

– Цікаве ім’я.

– Традиційне для родини його матері. Ми з нею розлучені.

– Шкода.

– Та нічого.

Я намагаюся зобразити на обличчі щось схоже на чоловічу рішучість. На стрижень, що протистоїть невимовній печалі. Ну, щось таке.

Згадую, коли востаннє бачив свого сина. Як же його описати? Поношені джинси. Порепані черевики-дезерти. Брудна футболка. Сережки в хрящі вуха – на вигляд боляче, але я сподіваюся, що це несправжні проколи.

– Стиль у нього… мабуть, еклектика.

Вона обдумує мій термін.

– Як щодо Деві Крокетта[40] в дуеті з Браяном Іно[41] ? Шкіряна смужка з предметами: вовна, перо, кілька намистин, крихітні раковини і, можливо, кілька напівдорогоцінних каменів.

– Звучить непогано!

(Прости Господи.)

– Круто, із натяком на химерність.

– Я б сказав, що Кольм – сама химерність із натяком на крутість.

Вона сміється й нахиляє голову набік. У мене в животі щось перевертається.

– Не хочете якось випити зі мною пива?

У горлі застрягає слина, і мене накриває напад кашлю.

– Якщо не проти, звичайно, – додаю я, упоравшись із кашлем.

– Так, я б із задоволенням. Правда.

– Знаєте бар «У Воллі»? У них там чудове «Брудне мартіні».

– Звучить непогано, але я все ж таки краще випила б пива. Ні, я не буду.

Точно не буду.

Дон вдає байдужість, коли я кажу, що в мене побачення з Ехо, але гадаю, що його це вразило. Ми «ланчуємо», як тут кажуть, у кафе «Обід в Ела» в Нью-Канаані. Дон каже, що тут найсмачніші бургери в штаті, а йому можна вірити в таких питаннях.

Маю розповісти трохи більше про Дона. Знаєте, як кажуть про друзів? Друзі – це не обов’язково ті, кого ти найбільше любиш, а просто ті, хто зустрівся тобі перший.

Так от Дон зустрівся мені перший.

Коли я переїхав на Маунтін-Пайн-Роуд, перший, хто мені зателефонував, був Дон. Він прийшов у гості з рослиною в горщику та пляшкою «Джим Бім». Він трохи схожий на пристаркуватого рок-гітариста, хоча вік його визначити важко – десь від сорока до шістдесяти. Темне волосся трохи задовге, щоб вважатися модною стрижкою, шкіра на щоках побита віспою, карі очі виблискують. Загалом Дон має вигляд типового гульвіси, хоча насправді він давно одружений із Клаудією, вродливим адвокатом, яка щоранку сідає на потяг до Мангеттена та до вечора лишає Дона на самоті «розвивати свої художні здібності», як він це називає. Коли я запитав, які саме здібності він розвиває, Дон розсміявся: «Та байдики б’ю загалом. Проте це теж неабияке мистецтво!».

Дон досить вправно грає в покер і колись він ледь не став професійним гравцем – в останню мить передумав і вирішив продовжувати насолоджуватися грою. За столом його обличчя стає до страшного непроникне. З Клаудією він познайомився на залізничному вокзалі, просто як у кіно. Він тоді працював трейдером на біржі сировини («Господи, найнудніша робота у світі», зізнавався він).

Дон кладе свій бургер на тарілку й витирає кетчуп із підборіддя. – А ти не запитував, чому її звати Ехо? Це, мабуть, із індіанських традицій. Хоробрий малий хлопчина підходить до тата, Великого Вождя, і запитує, чому його так назвали. А він каже: «Коли твоя мама народила твого брата, я вийшов із вігвама й побачив, як на тлі сонця пропливає хмарка. Ось чому його звати Сонячна Хмара. Коли наступного року народилася твоя сестра, я вийшов із вігвама й побачив, як біжить вода в річці, – ось чому її звати Швидка Річка. А чому ти запитуєш, Собаче Лайно?

Дон серйозно ставиться до жартів і ненавидить, коли щось заважає розповісти йому анекдот як належить (а таке буває нечасто). Жарти та карти – ось що для нього найголовніше. А ще смачні бургери та друзі.

– То що, ти плануєш до неї залицятися?

Дон озвучив те, про що я постійно думав, відтоді як запросив її «випити пива».

– А думаєш, варто? Якщо чесно, я й сам не знаю.

– Їй, мабуть, личили б старі блакитні джинси, як гадаєш?

– Та звісно ж, – ковтаю я.

– А її верхня губа… Коли Ехо всміхається – вона так натягується. А це її світле волосся…

– Та годі вже. Так, тут і говорити немає про що, вона справді дуже мені подобається.

– Але ти думаєш, що з нею буде чимало проблем?

– Так і є.

– І ти, вочевидь, маєш рацію.

– А якби ти був неодружений, то залицявся б до неї?

У Дона стає таке обличчя, коли ніколи не вгадаєш, чи в нього пара тузів на руках чи двійка з вісімкою.

– Аби я був неодружений, я б обох нас залив «Джимом» аж по горло й подивився б, що з того буде. Колись ми так і робили.

– Ну, дякую. Це допомогло.

(Це анітрохи не допомогло.)

Якийсь час ми мовчки їмо. Дон додає ще кетчупу та гірчиці на свій бургер, як художник, який змішує палітру.

За вікном тече життя Нью-Канаана: потужні німецькі машини та добре одягнені люди. Літні чоловіки у випрасуваних джинсах, жінки середнього віку з модними зачісками та (дуже рідко) пенсіонери на кшталт Дона й мене.

– Розкажи, що ти про неї знаєш, – запитую я якось надто офіційно, тому додаю: – Своїми словами. Тільки нічого не приховуй.

Він відсуває свою дієтичну колу вбік.

– Тобі траплялося читати автобіографію Берта Рейнольдса[42]? Мені теж ні, але я читав ревю. Так от, якось до старого Берта – хоча тоді він ще був молодим Бертом, – на вечірці підійшла молода актриса. Напрочуд приваблива, – Дон зображує чималеньке декольте. – Підійшла й шепоче йому просто на вухо: «Я хочу від тебе дитину». Берт думає лише про те, що він у житті не бачив більш вродливої жінки. Вони починають зустрічатися, і згодом Берт усвідомлює, що та не надто йому й подобається, бо вона використовує надто багато макіяжу. Він думає: а що як вона не та єдина? Навіщо тоді ми разом? І так продовжується чотири роки. А знаєш, що сталося далі? Я просто божеволію з цього. Вони одружилися! Берт так і пише у своїй книзі: «Про що я думав?». А потім пише – і це ще божевільніше! – «мабуть, я зовсім не думав».

Дон відхиляється на спинку стільця з тріумфальним виразом обличчя – коли викладає на стіл фул-хаус. Королі на дев’ятках.

– Вибач, а який висновок я мав зробити з твоєї історії?

– Думаю, усе очевидно.

– Якщо чесно, я боюся зобов’язань. Я гадки не маю, чим усе це закінчиться й постійно про це думаю. Можливо, я завдам їй болю, а може, – вона мені. А можливо, усім буде боляче.

– Ось вона, прекрасна істина.

– А з іншого боку, ми ж лише вип’ємо разом.

– Не можна просто так випити з жінкою.

– Навіть якщо це твоя мати?

– Мати – не жінка.

Отут він має рацію.

– Але мене тягне до неї. Як думаєш, вона пришелепкувата?

– Велика ймовірність, що так.

– І ці її жахливі прикраси…

– У житті не бачив нічого жахливішого.

– А дуже погано бажати жінку, чию роботу зневажаєш?

– Запитай себе «а що б зробив Берт?»

– І зроби навпаки?

– Слухай, я б ще сирного пирога з’їв. Ти як?

Я довго працював у сфері реклами, тому просто доброю їжею, напоями, розмовами й фліртом мене не візьмеш. Однак вечеря в моїх сусідів із Маунтін-Пайн-Роуд, Зака й Лорен, минула… м’яко кажучи, непросто.

Господарі крім мене запросили ще дві пари, а також Маршу Белламі, яка теж входить у нашу спілку письменників. Їй сорок два, розлучена, завжди із бездоганною зачіскою. На зборах спілки вона читає страшенно депресивні уривки зі свого роману про життя двох понурих сестер, які живуть на Лонг-Айленді. Вочевидь, увесь її роман є не інакше як товстелезна збірка нещастя. Її тексти, як і зовнішність, просто ідеальні, але визначеність в усьому, що вона робить, мене лякає.

Проте я ж можу трохи пожартувати?

Здається, що цю вечерю взагалі влаштували, тільки щоб звести нас із Маршею чи, може, щоб одружені пари могли з нас поглузувати, бо ж я якось чув, що в глибокому сні подружнього життя виявляється жага до кривавих видів спорту. (Дона та Клаудію, які б могли хоч трохи звеселити тутешню атмосферу, не запросили. Мабуть, Лорен не подобається фривольна поведінка Дона. І дарма, бо Дон вважає, що якщо щось варте серйозного ставлення, то воно варте і хорошого жарту.)

Так от, усе тут страшенно «доросле» та страшенно вишукане. Біла накрохмалена скатертина. Вогники свічок, що відбиваються на сріблі та кришталі. Дороге вино. Смачнюча їжа (курка із чимось ще). Успішні дорослі люди за сорок: чоловіки в дизайнерських піджаках, жінки в елегантних сукнях, із ароматом парфумів і в прикрасах (і на жодній ані браслета з пір’ям, ані намиста з мушлями).

Марша, як на мене, надто вже тендітна, але, мабуть, цього й варто було очікувати. Вона дуже вродлива й нагадує мені якусь голлівудську зірку тридцятих – ніяк не можу згадати, кого саме. На її витонченому обличчі грає ледь помітна усмішка. Зачіска в неї просто шик. Зуби виблискують білизною. Загалом, у нас анічогісінько спільного. Не спалахує ніякої іскри. Ну й слава Богу. Виявляється, я вже почав детально пояснювати, як опинився в Нью-Канаані.

– Дуже хоробре рішення, – каже Марша. – Тут усі сфокусовані на кар’єрі, – вона робить паузу й задумливо розгладжує серветку на колінах. – То як просувається ваш роман? Ви вже вирішили, про що він буде, якщо це не таємниця?

На наших зборах вона помітила, що в мене є чотири головних герої – Софі, Бейлі, Росс та Геральд, – які б уже давно пішли від мене через відсутність сюжету, якби я тільки краще їх прописав.

– Усе марно. Навіть не знаю, чи зможу я колись його написати. Ця відповідь розчарувала її. Справжній письменник точно б щось швиденько вигадав. Натомість я починаю говорити про Віктора. Мабуть, вона не вловила жарт, коли я сказав, що мій будинок завеликий для нас двох, і насупилася.

– У Віктора якісь… особливі потреби?

– Що?

– Ви наче казали, що за ним, окрім вас, нікому було доглянути.

– Так, після того, як син поїхав навчатися. Та, якщо чесно, я й раніше виконував майже всю роботу.

– Щось я не розумію. Ви ж казали, що він терапевт?

– Швидше в нього є терапевтичні вміння. Я багато говорю з ним, і в нього неупереджене ставлення до мене.

(Це взагалі-то теж мав бути жарт.)

– Після того, як ми з Ларсом розлучилися, – а тоді ще тато помер, а у мами знайшли рак, – я теж ходила до терапевта. Але, якщо чесно, він ніколи нічого мені не радив, а натомість усе витягав із мене. «Як до цього ставитеся?», «А як гадаєте, вам треба було це сприйняти?». Мені б тоді, мабуть, і упередженість не завадила.

От дідько. Як же змінити тему? Я пробую похитати головою:

– Важкий у вас був період.

– То що, то він живе з вами? У вашому будинку?

– Віктор? Ага.

– Ну, це, мабуть, нормально, враховуючи, що він не професійний терапевт. Він вам, мабуть, щось на кшталт радника? Чи наставника?

Господи, Маршо, та він просто кріль! Але це вже зайшло надто далеко.

– Він, мабуть, старий?

Не треба було їм запрошувати мене на ці дорослі вечірки.

Хтось розумніший перевів би розмову в якесь безпечніше русло. Чи, може, перекинув би келих із вином, щоб якось це припинити. А я ж просто сиджу тут, наче кріль на дорозі у світлі фар (Віктор би зрозумів).

А шість років – це багато для кроля?

– Так, немолодий.

– Але мудрий.

Я не знаю, скільки ще це витримаю.

– Він досить спокійно до всього ставиться. Іноді здається, що в нього в голові абсолютно порожньо.

– Чудово.

– І це справді неабиякий дар. Він багато чого мене навчив.

– Так, іноді корисно просто помовчати.

– Маршо, пробачте, я миттю…

Я поспіхом забираюся з кімнати, поки не вмер від сорому.

Мабуть, усе ж таки доведеться піти зі спілки письменників. За кілька днів після тієї вечері я в міській бібліотеці зустрічаю Маршу, і вона кидає на мене здивований погляд. Мабуть, їй хтось пояснив, що за «терапевт» живе зі мною. Але насправді я хочу залишити спілку тому, що вона анітрохи не допомагає мені визначитися з планами щодо роману. У будь-якому разі, я швидко втрачаю інтерес до свого квартету пласких героїв і все більше починаю цікавитися своїми колегами на літературному полі.

Як я вже казав, нас тут шестеро.

Найяскравішим природним талантом наділений Джаред. Це юнак під двадцять років із готичною зовнішністю. Він пише гнітючу чорно-гумористичну космічну оперу/розмову з родиною, і деякі уривки просто геніальні. Дехто зі спілки вже пропонував йому обрати менший жанр оповіді, щоб трохи полегшити життя нещасному читачеві, але Джаред нікого й не примушує. Хтозна, може, колись у майбутньому я читатиму його твори десь в інтернеті? Ну, або його заберуть у психлікарню. Одного разу я випадково назвав його Кольмом – було дуже ніяково.

Ден Лікер – жилавий пенсіонер із Уолл-стрит, – пише трилер про падіння світової фінансової системи, яке спричинили хакери-відступники. Він хоче, щоб в екранізації його роману весь світ врятував Том Круз.

Усі речення. У його романі. Дуже.

Короткі.

Мені подобається.

І Ден мені подобається. І мені подобається, коли він верзе нісенітниці. Повні нісенітниці. Із абсолютною впевненістю.

Ще є чолов’яга років за п’ятдесят. Його звати Сенді, у нього завжди вологі очі й розтріпане волосся. Він пише мемуари, і, схоже, дитинство в нього було справді жахливе. У нього навіть руки трусяться, коли він читає уривки, хоча і не говорить нічого прямо. Я помітив дивне нав’язливе згадування маминого рецепту м’ясного рулету, а також жорстокого шкільного тренера містера Колларда (який, мабуть, сторінок через 200-300 виявиться сексуальним злочинцем). На мою думку, Сенді краще це читати не в спілці письменників, а в кабінеті психолога чи навіть юриста.

А ще з нами Марша, Ехо та я. Приміщення, де ми збираємося, точно б могло вмістити вдесятеро більше людей.

Ехо читає уривок зі своєї «сповіді, заснованої на реальних подіях». Робоча назва – «Елегія ковбойші Карми». Головна героїня виросла на базах ВВС у Техасі. Її матір звати Дана. Вона працювала офіціанткою в барі. А батько завантажував зброю у винищувачі. Його теперішнє місце проживання невідоме. (Стиль Дена Лікера, мабуть, заразний. Так просто не позбавишся.) Загалом, її книга страждає на ту ж хворобу, що й в інших (за винятком протоблокбастера Дена Лікера «Ось чого я хочу»): Ехо й гадки не має, до чого йде її книга. А ми й гадки не маємо, навіщо це слухаємо. Особисто мене дещо гіпнотизує рух її губ, коли вона говорить…

Тож, як уже казав, я збираюся звідси піти.

Тепер моя черга. Я читаю кілька сторінок, що встиг вичавити з себе від нашої минулої зустрічі. Цього тижня мій кепський квартет – Софі, Бейлі, Росс та Геральд – стали старими університетськими друзями, які приїхали в шотландський замок на зустріч випускників. Поки що вони просто згадують минуле, але трохи пізніше хтось із них почне криваву помсту. Якщо чесно, мені й самому не подобається ця ідея, а всі інші просто надто ввічливі, щоб сказати мені прямо. Окрім Дена, який радить «або вже срати, або вставати з горщика».

Після завершення нашої зустрічі він підходить до мене на парковці:

– Друже, ти ж не ображаєшся? Я ж не надто суворо з тобою, га? Ти ж наче нормально сприймаєш критику?

З’явилося бажання вдати похнюпленого хлопчиська суто заради того, щоб побачити його реакцію. Але я не став.

– Та нічого. Ти маєш рацію. Треба вже вставати з горщика. Ну, або ж. Так. Робити те, що маю. Метафорично, звісно.

– Радий це чути, синку, – стискає він мою руку, застібає на голові шолом, сідає на свого «Харлея» та з ревом зникає в темряві.

Через кілька машин «Пріус» Марші виїжджає задом дещо жвавіше, ніж зазвичай.

Наступного вечора я у «Воллі». Тут темно, усюди прапорці та дерево. По телевізору над баром іде гра. Поруч із ним неоновий логотип пивного заводу «Курс». Здається, що тут вже кілька десятиліть нічого не змінювалося, і мені стає дивно, що Дон жодного разу мене сюди не запрошував – як на мене, то це місце йому личить.

– Привіт! – підкралася вона до мене.

Коротка спідниця, панчохи, коричнева ковбойська куртка з бахромою, що звисає з рук. Ковбойські чобітки. Загалом, такий собі стиль вестерну та кантрі. На обличчі трохи макіяжу, а ще відчувається мускусний аромат парфумів. Мені наче укол адреналіну просто в серце зробили.

Вона легко застрибує на високий стілець поруч і повторює:

– Привіт!

– Ого, – не думаючи кажу я.

Ще й яке ого!

Мені, мабуть, треба лоботомію зробити, аби я не хотів цю жінку. Але…

Але що? Але вона робить паскудні прикраси? А в кого з нас немає звичок, що дратують інших? Я, наприклад, фанатію від різдвяного альбому Боба Ділана Christmas in the Heart. Жінка, з якою я жив багато років, часто забувала натискати злив у туалеті після себе. Такі речі не мають значення.

Але…

Думаю, моє «ого» й так достатньо відверто висловило мої думки, тому пояснювати нічого не треба. Ми замовляємо два «Брудні мартіні», і, щоб не мовчати, я ставлю їй типове американське запитання:

– Ну, то як минув твій день?

– Та нічого особливого. Як завжди.

Тут я усвідомлюю, що й гадки не маю, як минає її звичайний день.

– Ну, то розкажи, як завжди?

– Тобі справді цікаво? Ну, займалася домашніми справами. Потім зробила кулон, замовила онлайн матеріал для прикрас, трохи почитала…

– А що ти зараз читаєш?

Я намагаюся запитати невимушено, але для мене це найважливіший момент. Пам’ятаю, коли Гаррієт відповіла «Гра в бісер»[43], я зрозумів, що в нас все серйозно.

– «Дюну» Френка Герберта, – відповідає вона, вимовляючи «дуна». – Читав?

У мене серце впало. Наукова фантастика. Так, це зараз модно, але для мене це так само неприпустимо, як «Володар перснів» і всі ті дурні ельфи. В університеті в нас таке читали лише інженери – здається, любов до наукової фантастики іде в комплекті з потягом до справжнього елю й творчості «Металіки».

– Я перечитую цю книгу. Усю серію – обожнюю її. А ти що читаєш?

Я починаю свою промову про любов до сучасних американських письменників, особливо до тих, хто помер зовсім недавно, а також докидаю кілька слів про Івліна Во та Вудхауса, а ще, щоб бути зовсім уже демократичним, – Мак’юена, Барнса та Ле Карре. Потім додаю, що я давно вже нічого не читав, бо якщо читатиму – закину писати сам.

– Авжеж, – вона каже, що в неї точнісінько те саме з Френком Гербертом та, щонайменше, – Урсулою Ле Гуїн. – А ти впишеш мене у свій роман?

– Чому б ні! А яким персонажем ти хотіла б бути?

– Собою. Ехо Саммер.

– О, ну це непросто. Ти ж справжня людина.

– Це, мабуть, уперше в житті мене назвали справжньою людиною, – сміється вона. – За вас, містере!

Ми п’ємо наші коктейлі.

– То, може, зробиш мене дівчиною, яка знайомиться з головним героєм у барі та показує фокус із картами?

– Непогана ідея. А що за фокус?

Вона повертається на стільці обличчям до мене, закидає ногу на ногу (о, знову цей мускусний аромат) і каже:

– Дивися, це уявна колода карт. Вибери одну, але не показуй мені.

Вона розгортає переді мною уявну колоду. Я вдаю, наче витягую карту.

– Подивися на неї та запам’ятай. Не показуй мені.

Я уважно «дивлюся» на свою карту та на неї. Уявляю собі чирвову даму.

– Запам’ятав? Тепер поклади в колоду.

Вона знову розкриває переді мною колоду і я «кладу» туди карту. Уявна колода разом із моєю картою зникає в кишені, але в руці Ехо з’являється справжня карта. Вона кладе її обличчям униз на барну стійку й ставить зверху мій келих.

– Ти б, напевне, був вражений, якби це виявилася твоя карта?

– Ще б пак!

– Вражений, здивований і захоплений?

– Здивований і захоплений. Навіть ошелешений.

Вона робить кілька рухів руками – більше схоже на помічницю фокусника, аніж на нього самого. Я готуюся бути вражений і все таке.

– Якщо тут твоя карта, купиш мені коктейль?

– Згода.

– Тоді подивися.

Я прибираю свій келих і перевертаю карту. Це одна з «порожніх» карт, що кладуть на гору колоди, а на ній від руки написано «ТВОЯ КАРТА».

– Ну що? Де мій коктейль?