Читать книгу Кладовище домашніх тварин - Стівен Кінг - Страница 10

Наступні два тижні родина була дуже заклопотана. Мало-помалу Луїс почав втягуватися в нову роботу (наскільки це було можливо, поки університет не заповнили десять тисяч студентів, серед яких було багато хворих на венеричні хвороби, безліч нариків і алконавтів, зациклених на оцінках задохликів чи тих, хто сумує за вперше так надовго покинутою домівкою. З дюжину дівчат, переважно анорексичок. Звісно, коли всі вони одночасно заїдуть у кампус, роботи буде більше). І поки Луїс призвичаювався до посади голови медичної служби Університету штату Мен, Рейчел облаштовувалася в новому помешканні.

Ґейдж, постійно набиваючи ґулі й синці, звикав до нового середовища; певний час у нього страшенно збився графік сну, але вже до середини другого тижня він почав засинати вчасно. Тільки Еллі, яка скоро мала піти в нову школу, була дуже збудженою і заводилася з півоберту. У неї з’явилася звичка то довго трястися від реготу, то впадати в майже менопаузальну депресію, то злитися через випадково кинуте слово. Рейчел казала, що Еллі заспокоїться, тільки-но побачить, що школа не таке вже й пекельне місце, як вона собі науявляла, і Луїс гадав, що вона мала рацію. Більшість же часу Еллі була тим, ким і завжди, – сонечком.

Одна-дві банки вечірнього пива з Джадом Крендалом стали чимось на кшталт звички. Відтоді як Ґейдж почав нормально спати, Луїс раз на пару днів приходив з власною упаковкою пива. Він познайомився з Нормою Крендал, милою, приємною жінкою з ревматоїдним артритом – з тим мерзотним ревматоїдним артритом, що вбиває безліч старих, які в усьому іншому цілком здорові. Але Норма Крендал абсолютно спокійно ставилася до своєї хвороби. Вона не здасться болю, білого прапора не буде. Хай хвороба дістане її, якщо зможе! Луїс думав, що вона має ще п’ять-сім років, перш ніж помре у жахливих корчах. Всупереч власним правилам, він сам зголосився оглянути її, перевірив приписи її лікаря і дійшов висновку в їх доцільності. Його охопило ниюче розчарування, бо він не міг більше нічого зробити для неї, та лікар Вейбрайд контролював усе, що могло статися з Нормою Крендал. Звісно, можливе і раптове одужання, але на нього не варто розраховувати. Ти вчишся приймати речі такими, як вони є, інакше писатимеш листи додому із маленької камери з м’якими стінами.

Рейчел сподобалася Норма, і вони скріпили свою дружбу, обмінявшись – як хлопчаки бейсбольними картками – всіма своїми рецептами, починаючи з Норминого яблучного пирога і закінчуючи бефстроганов Рейчел.

Норма подружилася з обома Крідовими дітьми, особливо з Еллі, яка, за її словами, мала «класичну вроду». «Принаймні, – зауважив Луїс Рейчел у ліжку тої ночі, – вона не сказала, що з неї виросте “лабонька єнотик”».

Рейчел від реготу аж пукнула мимоволі. Після чого вони разом сміялися так довго і голосно, що розбудили Ґейджа в сусідній кімнаті.

Настав перший день школи. Луїс, який уже добре контролював роботу лазарету і медпунктів, влаштував собі вихідний. (До того ж лазарет був зовсім порожнім. Останній пацієнт, студент, який зламав ногу на сходах до студентської профспілки, виписався ще тиждень тому.) Він стояв на ґанку біля Рейчел, яка тримала на руках Ґейджа, коли великий жовтий автобус вайлувато повернув з траси і зупинився перед їхнім будинком. Передні двері розчахнулися, і в тепле вересневе повітря вилилися дитячі верески і лемент.

Еллі кинула через плече дивний, страдницький погляд на батьків, ніби благаючи їх спинити цей болісний процес, але, ймовірно, те, що вона побачила в їхніх обличчях, переконало малу, що час вийшов і все, що потягне за собою цей перший день, таке ж неминуче, як і прогресування артриту в Норми Крендал. Дівчинка відвернулася й увійшла в автобус. Двері з драконячим хрипом зачинилися. Автобус від’їхав. Рейчел заридала.

– Заради Бога, годі, – попрохав Луїс. Сам він не плакав. Але дуже вже хотів. – Це ж лише на півдня.

– Півдня – це вже погано! – залементувала Рейчел і заплакала ще дужче. Луїс обійняв її, і Ґейдж для зручності оповив руками шиї батьків. Коли Рейчел плакала, Ґейдж зазвичай заходився також. Але не цього разу. «Тепер наша увага буде тільки для нього, – подумав Луїс. – І, чорт забирай, він це чудово розуміє».

Вони з тривогою чекали на повернення Еллі. Пили багато кави, обговорюючи, як може пройти її перший день. Луїс пішов у задню кімнату, яка мала стати його кабінетом, і не робив нічого корисного, окрім як ліниво перекладав папірці. Рейчел абсурдно рано почала готувати обід.

Коли о чверть на одинадцяту задзвонив телефон, Рейчел кинулася до нього і видихнула в трубку: «Алло!», перш ніж пролунав другий дзвінок. Луїс застиг у коридорі між своїм кабінетом і кухнею, цілком певний того, що це вчитель Еллі вирішив повідомити їм – Еллі не справляється. Шлунок громадської освіти не зміг перетравити її, тож просто виплюнув. Але це була всього-на-всього Норма Крендал, яка дзвонила розповісти, що Джад щойно зібрав останню кукурудзу і вони можуть прийти набрати трохи собі. Луїс узяв сумку і перетнув дорогу, а тоді насварив Джада за те, що той не покликав його на допомогу.

– Усе’дно ця куурудза ні гівна не варта, – відповів Джуд.

– Будеш так говорити, коли я піду, – кинула Норма. Вона вийшла на ґанок з холодним чаєм, старовинною версією кока-коли, на таці.

– Пробач, моя голубко. Мені соромно.

– Повірте, йому ніц не шкода, – промовила Норма до Луїса і сіла, скривившись від болю.

– Бачив, як Еллі сідає в автобус, – сказав Джад, запалюючи «Честерфілд».

– З нею все буде гаразд, – додала Норма. – З дітьми майже завжди все гаразд!

«Майже», – подумав Луїс похмуро.

Та з Еллі і справді все було гаразд. Вона повернулася додому опівдні, радісна й усміхнена, її блакитна парадна сукня дзвоником граційно коливалася над здертими гомілками. (З’явилася нова подряпина на коліні, яка перевершувала попередні.) В руках у неї був малюнок чи то двох дітей, чи то двох ходячих кранів, шнурок на одній з туфель розв’язався, а стрічка з волосся кудись зникла.

– Ми співали про Старого Макдональда![16] – закричала вона. – Мамо! Тату! Ми співали про Старого Макдональда. Та ж пісня, що і в моїй попередній школі!

Рейчел глянула на Луїса, що сидів біля вікна з Ґейджем на колінах. Малюк майже заснув. Щось сумне промайнуло в її погляді, і, хоч вона швидко відвела очі, Луїс відчув страшенну паніку. «Ми справді старіємо, – подумалось йому. – Це цілковита правда! Ніхто не робитиме для нас винятків. Тепер у неї своя дорога… а в нас своя».

Вона намагалася і розказати про місіс Берріман, і показати свій малюнок, і похвалитися новою подряпиною – все одночасно. Черч крутився в неї під ногами й гучно муркотів. Еллі тільки дивом через нього не перечепилася.

– Тсс, – сказав Луїс і поцілував її. А Ґейдж, зневаживши загальне збудження, заснув. – Я тільки вкладу малого спати, і ти мені все-все розкажеш.

Він піднявся з Ґейджем нагору, пройшов під теплими косими променями вересневого сонця. А коли вже дістався до сходового майданчика, його охопило таке передчуття жахливої майбутньої пітьми, що він, весь схолонувши, спинився і здивовано роззирнувся, шукаючи причини. Він міцніше обійняв малюка, притиснув до себе, і Ґейдж, відчувши дискофорт, заворушився. Враз на руці та спині Луїса повстали сироти.

– Що сталося? – спитав він себе, збентежений і наляканий. Серце гупало як скажене, шкіра на голові стала крижаною, і раптом здалося, що її надто мало, аби вкрити весь череп. Він відчував, як під повіками бушують хвилі адреналіну. Він знав: очі справді можуть вилізти з орбіт, якщо людина переживає нереальний страх. У таких випадках не просто розширяються зіниці, а самі очні яблука вибалушуються – зростає кров’яний, а з ним і гідростатичний тиск внутрішньочерепної рідини. Що це, в біса, було? Привиди? Боже, він справді відчув, як щось ковзнуло повз нього в цьому коридорі. Щось, що він майже зміг побачити.

Знизу сітчасті двері гучно вдарились об одвірок.

Луїс підскочив, ледь не закричавши, а потім засміявся. Це була просто «холодна кишеня», як її іноді називають психологи. Часом ти в неї потрапляєш – не більше і не менше. Раптова паніка. Таке просто трапляється. Що сказав Скрудж привиду Джейкоба Марлі? «Можливо, ви лише недосмажена картоплина? Може, ви з’явилися не з царства духів, а з духовки».[17] І з точки зору психології та фізіології, це було логічніше, ніж думав Чарльз Діккенс. Духів не існує, принаймні Луїс їх ніколи не бачив. За свою професійну кар’єру він спостерігав з пару дюжин смертей, та ні разу не стикався з «виходом душі».

Він заніс Ґейджа в кімнату й поклав у ліжечко. А коли вкривав сина ковдрочкою, поза шкірою на спині знову побігли сироти й раптом згадалася «виставкова зала» дядька Карла. Там не було ні машин, ні надсучасних телевізорів, ні пральних машин зі скляними дверцятами, щоб ви могли спостерігати за священнодійством. Тільки труни з піднятими віками і лампами, турботливо встановленими над кожною з них. Брат його батька був гробарем.

Милостивий Боже, звідки всі ці жахи? Хай вони зникнуть. Знищ їх!

Він чмокнув сина і пішов униз слухати, як Еллі розповідатиме про свій день у школі.