Читать книгу Кладовище домашніх тварин - Стівен Кінг - Страница 7

Крендал приніс ключі, однак Луїс уже знайшов свій комплект. У бардачку була невелика дірка. Маленький конверт провалився крізь неї до дротів. Врешті-решт Луїс витяг його і запросив вантажників у будинок. Крендал, як і обіцяв, віддав йому запасний набір, що висів на брелоку, вкритому старими плямами. Луїс подякував і недбало вкинув ключі собі в кишеню, спостерігаючи за тим, як вантажники перетягують у дім коробки, серванти, комоди з дзеркалами і все, що було нажито за понад десять років подружнього життя. Коли глянути на свої пожитки під таким кутом, то, вирвані зі свого звичного простору, вони враз видаються дрібнішими, незначними. «Трохи мотлоху в коробках, та й по всьому», – подумав він, і враз йому стало дуже сумно: мабуть, саме це відчуття люди і звуть тугою за домом.

– Видерли з корінням та пересадили, – промовив Крендал, який раптом виріс у нього за спиною. Луїс аж підскочив від несподіванки.

– Ви говорите так, начебто це відчуття вам знайоме, – відказав він.

– Якщо чесно, то ні.

Крендал запалив цигарку – шкварк! – і її кінчик яскраво блимнув у ранньому присмерку.

– Отой дім, через дорогу від вас, побудував мій батько. Він привів туди свою дружину, і в 1900 році вона народила дитину. То був я.

– Отже, вам…

– Вісімдесят три, – закінчив Крендал, і Луїс зітхнув з полегшенням, бо той не додав «усього-на-всього вісімдесят три» – мовний зворот, який Крід щиро ненавидів.

– На вигляд ви набагато молодший.

Крендал знизав плечима.

– Хай там як, а я завше мешкав тут. Вступив до війська у часи Великої війни, однак далі, ніж до Байонни, штат Нью-Джерсі, так і не доїхав. Гидотне місце. Уже тоді, у 1917-му, воно було гидотним. Я був радий просто повернутися додому. Оженився з Нормою, працював на залізниці… Роки пройшли, а ми все тут. Хоча я на життя і в Ладлоу надивився, скажу вам по правді.

Вантажник зупинився біля ґанку, тримаючи пружинний матрац їхнього з Рейчел подвійного ліжка:

– А це куди, містере Крід?

– Нагору… Одну хвилинку, я зараз покажу.

Він рушив до них, потім спинився й озирнувся на Крендала.

– Ідіть, ідіть, – усміхнувся той. – А я піду гляну, як там ваше сімейство. Скажу, щоб ішли додому. Та знаєте, як важкого потягаєш, зразу в горлі пересихає. Я десь о дев’ятій сідаю в себе на ґанку і випиваю пару банок пива. Коли погода гарна, люблю чекати, коли впаде темрява. Іноді Норма приєднується до мене. Приходьте, якщо забажаєте.

– Дякую, може, й завітаю, – відповів Луїс, насправді зовсім не плануючи цього робити. Наступний пункт – неофіційна і, звісно ж, безкоштовна консультація для Норми щодо артриту прямо там, на ґанку. Йому сподобався Крендал, його кривий осміх, невимушена манера розмовляти, акцент янкі, який зовсім не був грубим, а, швидше, навпаки – м’яким і протяжним. «Хороший чоловік», – подумав Луїс. Та лікарі швидко стають дуже підозріливими до людей. Це дуже прикро, але з часом навіть найкращі друзі потребують поради лікаря. А з людьми старшого віку цьому кінця-краю не буде. – Та на мене сильно не сподівайтеся – у нас тут сьогодні пекельний день.

– Заходьте, коли забажаєте, і не чекайте на запрошення, – промовив Крендал, і щось у його посмішці підказувало, що старий чудово розумів хід Луїсових думок.

Крід ще з хвильку подивився на Джадсона і рушив до вантажників. Крендал ішов прямо і легко, начебто йому було лише шістдесят, а не вісімдесят з гаком. І Луїс відчув перші зародки симпатії.