Читать книгу Кладовище домашніх тварин - Стівен Кінг - Страница 17

Того дня божевілля не припинялося аж до четвертої години, доки Луїс і Річард Ірвін, голова служби безпеки, не зробили заяву для преси. Юнак, Вітор Паскоу, вийшов на пробіжку з двома іншими особами, серед яких була його наречена. Машина, якою кермував двадцятитрирічний Тремонт Візерс із Гевена, штат Мен, мчала від жіночої гімназії Ленджил до центру кампусу на шаленій швидкості. Авто Візерса збило Паскоу і відкинуло його до дерева. Паскоу загорнули в ковдру і принесли в лазарет друзі та двоє випадкових перехожих. За кілька хвилин по тому він помер. Візерса заарештували за недбале водіння, водіння в нетверезому стані та порушення правил дорожнього руху, яке призвело до смерті потерпілого.

Редактор університетської газети поцікавився, чи стала травма голови причиною смерті Паскоу. Луїс, пригадавши діру, крізь яку було видно мозок хлопця, сказав, що окружний слідчий Пенебскота краще відповість на це запитання. Тоді редактор запитав, чи ті четверо людей, які принесли Паскоу в ковдрі, не могли випадково сприяти його смерті.

– Ні, – відповів Луїс. – У жодному разі. На жаль, Паскоу був смертельно поранений, коли його збила машина.

Було іще кілька запитань, але та Луїсова відповідь поставила жирну крапку в цій прес-конференції. Тепер Луїс сидів у своєму кабінеті (Стів Мастертон ще годину тому побіг додому, одразу після конференції – мабуть, щоб побачити себе у випуску вечірніх новин) і намагався зібрати докупи уламки розтрощеного дня. Та, мабуть, він просто прагнув хоч якось пояснити для себе те, що сталося, накинути на події тонкий серпанок повсякдення. Вони з Чарлтон гортали медичні картки «спецгрупи» – студентів, які вперто йшли крізь університетські роки попри свої фізичні вади. У «спецгрупі» було двадцять три діабетики, п’ятнадцять епілептиків, чотирнадцять часткових паралітиків і деякі інші: студенти з лейкемією, з м’язовою дистрофією, сліпі та глухонімі студенти та навіть один випадок серпоподібноклітинної анемії, з чим Луїс раніше не стикався.

Мабуть, найспокійнішими за весь день були хвилини, коли Стів пішов додому. Тоді зайшла Чарлтон і приклеїла стікер на стіл Луїса. Там був напис: «Килим з Бенгора привезуть о дев’ятій ранку».

– Килим? – здивувався він.

– Але ж його треба замінити, – трохи зніяковіло відповіла медсестра. – Не лишати ж тут пляму, докторе.

Звісно ж, ні. Луїс пішов до провізорської комори і прийняв «Тýнел».[52] Сусід по кімнаті з медичної школи називав його «Тунерс». «Нумо кататися на Тунервільському Трамваї,[53] Луїсе, – часто казав він. – А я поставлю щось із “Кріденс”[54]». Луїс частіше відхиляв пропозицію проїхатися до магічного Тунервіля, аніж приймав її. І це, мабуть, було на краще, адже його друга вигнали з університету після третього семестру, і Тунервільський Трамвай повіз його до В’єтнаму санітаром. Луїс часто уявляв, як його колишній сусід, обдовбаний у хлам, слухав там «Кріденсів» – «Бігти крізь джунглі».[55]

Однак зараз йому точно була потрібна ця таблетка. Якщо він збирався дожити до кінця дня з цією жахливою рожевою плямою на килимі, вона була йому просто необхідна.

Він уже добре розслабився, коли місіс Бейлінгс, медсестра нічної зміни, просунула голову в дверний отвір:

– Докторе Крід, ваша дружина телефонує. На першій лінії.

Луїс глянув на годинник і побачив, що вже майже пів на шосту: його робочий день завершився півтори години тому.

– Добре, Ненсі, дякую.

Він підняв слухавку й обрав першу лінію.

– Привіт, люба. На моїх…

– Луїсе, з тобою все гаразд?

– Ага. Лади.

– Я чула новини. Лу, мені так прикро, – вона змовкла на мить. – Я чула тебе по радіо, ти відповідав на якесь запитання. Звучало солідно.

– Правда? Добре.

– З тобою точно все гаразд?

– Так, Рейчел. Усе добре.

– Повертайся додому, – мовила вона.

– Так, – відповів Луїс. Йому сподобалося слово «дім».