Читать книгу Кладовище домашніх тварин - Стівен Кінг - Страница 19

Посеред ночі він прокинувся від жахливого грюкоту. Розплющив очі й сів на ліжку, гадаючи, що то впала Еллі або ж перевернулося Ґейджеве ліжечко. Місяць повільно вислизнув з-за хмар, сповнюючи спальню холодним сріблястим сяйвом. І раптом у дверному отворі він побачив Віктора Паскоу. Це Віктор Паскоу гримнув дверима і розбудив його.

Хлопець стояв у спальні, череп над лівою скронею розтрощений вщент. Засохла кров вкривала його обличчя коричневими смугами, подібними до індіанського бойового розфарбування. Ключиця біліла в місячному світлі. Він посміхався.

– Ходімо, докторе, – запросив Паскоу. – Нам треба сходити в одне місце.

Луїс роззирнувся. Його дружина, закутана, немов у кокон, у свою жовту ковдру, міцно спала. Він знову глянув на Паскоу, мертвого, але чомусь і не мертвого. Та Луїс не боявся. І вже за мить зрозумів чому.

«Сон, – подумав він. – Лише сон». Мертві не повертаються: це фізично неможливо. Цей хлопець зараз лежить у бенгорському морзі з класичним автографом від патологоанатома – клинцюватим розрізом на грудині. Певно, лікар уже запхав його мозок у грудну порожнину, коли взяв зразок тканин, а череп набив коричневим папером, щоб рештки не витікали: це простіше, ніж намагатися припасувати мозок назад у черепну коробку. Дядько Карл, батько нещасної Руті, колись розповідав йому, що патологоанатоми роблять саме так. Говорив він і про інші речі, від яких у Рейчел, з її істеричним страхом смерті, волосся стало б дибки. Тож Паскоу просто не могло бути тут. Він лежав у замкненому холодильнику з биркою на великому пальці ноги. І з нього точно вже зняли червоні спортивні шорти.

Тим не менш з ліжка вилізти довелося: очі Паскоу дивилися прямо на нього.

Луїс відкинув ковдру й поставив ноги на підлогу. Килимок, весільний подарунок бабусі Рейчел, холодними ворсинками притискався до його стоп. Цей сон був навдивовижу реальним. Він був таким реальним, що Луїс пішов за Паскоу тільки тоді, коли той спустився сходами. Треба було рухатися за провідником, однак небажання торкатися до ожилого трупа, хай навіть уві сні, було надто сильним.

Але все ж таки Луїс ішов слідом. Червоні шорти Паскоу виблискували у світлі місяця.

Вони перетнули вітальню, їдальню, кухню. Луїс гадав, що зараз Паскоу відімкне двері між кухнею та гаражем, де стоять «універсал» та «Цівік», однак він цього не зробив. Паскоу не відчинив дверей. Натомість він просто пройшов крізь них. І Луїс подумав з легким зачудуванням: «Як він це зробив? Неймовірно! Це ж, мабуть, кожен так може!»

Він теж так спробував, але, на своє розчарування, лише наштовхнувся на тверду деревину. Вочевидь, він лишався твердолобим реалістом навіть уві сні. Луїс відімкнув єльський замок,[58] натиснув на клямку і зайшов у гараж. Але Паскоу там не було. Тоді Луїсу спало на думку, що Паскоу взагалі зник – фігури у снах часто так роблять. Таке ж трапляється і з місцями: ось ти стоїш голяка біля басейну, з охріненним стояком, і обговорюєш перспективу обміну дружинами, наприклад, з Роджером і Міссі Дендрідж, а вже за мить повзеш угору схилом вулкана на Гаваях. Мабуть, він згубив Паскоу з поля зору, бо починається другий акт.

Та коли Луїс вийшов з гаража, то знову помітив юнака у слабкому місячному світлі по той бік галявини – мрець стояв на початку стежки.

Ось тепер прийшов страх. Він м’яко входив у нього, проникаючи в кожну западину тіла і виповнюючи його ядучим димом. Луїсові не хотілося туди йти. Він зупинився.

Паскоу озирнувся через плече, і в місячному сяйві його очі здавалися сріблястими. Луїс відчув, як безнадійний жах ворухнувся в його животі. Ця кістка, ці засохлі згустки крові… Однак тим очам не можна було опиратися. Вочевидь, це сон про гіпноз, про підкорення… про неможливість щось змінити, наприклад, смерть самого Паскоу. Ти можеш двадцять років вивчати медицину, і все одно тобі не вдасться зробити нічого, коли до тебе приносять хлопчину, який так сильно вдарився об дерево, що пробив дірку в черепі. Від тебе було стільки ж користі, як від сантехніка, ворожбита чи там дядька з реклами «Глед».[59]

Але навіть поки він про це думав, ноги самі понесли Кріда до стежини. Він орієнтувався на спортивні шорти, такі ж багряні в нічній темряві, як і цівки засохлої крові на обличчі Паскоу.

Луїсу не подобався цей сон. О Боже, геть не подобався. Ті холодні ворсинки килимка, те, що він не міг проходити крізь стіни та двері, як мало б бути в будь-якому порядному сні… а тепер холодні краплі роси на босих ногах, нічний вітер, що пронизує його практично голе тіло, прикрите лише сімейками. А під деревами соснові голки боляче кололи підошви – ще одна деталь, трохи реальніша, ніж мала б бути.

Не зважати. Не зважати. Я вдома, у своєму ліжку. Це просто сон; і яким би реалістичним він не здавався і як би не відрізнявся від інших снів, на ранок він видаватиметься смішним. Прокинувшись, мозок швидко збагне його недоладність.

Маленька суха гіллячка боляче штурхнула його в біцепс, і він здригнувся. Паскоу, подібний до леткої тіні, був далеко попереду, і раптом у мозку Луїса викристалізувалась чітка картинка того, що відбувається: «Я чалапаю за трупаком через ліс, я чалапаю за трупаком до «Кладвишча домажніх тварин», і це не сон. Боже, помагай, це не сон. Це все насправді».

Вони далі спускалися схилом лісистого пагорба. Стежина зигзагами петляла поміж дерев, пірнаючи в чагарники. От тільки тепер не було черевиків. Багниста земля під ногами нагадувала холодні драглі, в’язкі й тягучі. Ноги ледве пересувалися, видаючи бридке чавкання. Луїс відчував, як багнюка сочиться між пальцями.

Він усе ще безнадійно намагався переконати себе, що це лише сон.

Однак це не подіяло.

Вони дійшли до галявини, і місяць знову визирнув з-за хмар, сповиваючи могильник моторошним блиском. Надгробки – уламки дощок та бляшанки, незграбно розрізані батьковими ножицями для металу, встромлені в землю сланцеві брили – постали з тривимірною ясністю, відкидаючи чорні чіткі тіні.

Паскоу спинився біля напису «КІТ ПОЛЯ. ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ» і обернувся до Луїса. Чоловік відчував, як піднімаються в ньому страх і огида, як вони м’яко, але невблаганно стискають його у своїх лаписьках. Паскоу посміхався: зуби стирчали з-під скривавлених губ, а здорова засмага сховалася під саваном мертвотної блідості у млявому нічному світлі. Мрець підняв руку і вказав напрямок.

Луїс глянув туди і застогнав. Його очі широко розплющилися, і він притис руку до рота, щоб стримати крик. Він відчув сльози на щоках і зрозумів, що розплакався посеред усього цього кошмару.

Бурелом, з якого стривожений Крендал стягнув Еллі, перетворився на гору кісток. І ті кістки рухалися. Вони гуркотіли і тріщали, сплітаючись у фантасмагоричного монстра – щелепи, стегна та ліктьові кістки, кутні зуби й різці; людські та тваринячі черепи моторошно посміхалися. Фаланги пальців клацали. Рештки ніг згинали свої скам’янілі суглоби.

Усе рухалося, двигтіло. А Паскоу наближався до нього, його скривавлене обличчя зловісно біліло на тлі нічного неба. Замкнена на самій собі думка поглинала рештки свідомості Луїса: «Ти маєш закричати щоб прокинутися байдуже що налякаєш Рейчел Еллі Ґейджа розбудиш увесь дім розбудиш усю околицю треба закричати щоб прокинутися закричатизакричатизакричатищобпрокинутисяпрокинутисяпрокинутися…»

Однак з його вуст злетів лише приглушений шепіт; він був схожим на дитину, яка сидить на сходах ґанку і тільки вчиться свистіти.

Паскоу підійшов ближче і заговорив:

– Двері мають бути зачинені, – промовив Паскоу. Він дивився на Луїса згори вниз, бо той впав до його ніг. На обличчі трупа з’явився вираз, який Луїс спершу хибно прийняв за співчуття. Однак то аж ніяк не було співчуття: лише жахлива терплячість. Паскоу досі вказував на гору кісток. – Не ходи туди, докторе. Як би сильно тобі не хотілося – не ходи. Кордони створювалися не для того, щоб переступати через них. Пам’ятай: тут більше сили, ніж ти можеш собі уявити. Вона стара і ніколи не відає спокою. Пам’ятай.

Луїс знову спробував крикнути, але йому не вдалося.

– Я прийшов як друг, – продовжив Паскоу. Він справді сказав слово «друг» чи Луїсу просто почулося? Здавалося, ніби Паскоу говорив іноземною мовою і тільки магія сну допомагала Луїсові розуміти його… І слово друг було найближчим до того, у що можна було скласти вимовлені Паскоу звуки. – Загибель твоя і всіх, кого ти любиш, наближається, докторе.

Він підійшов так близько, що Луїс міг відчути нудотний запах смерті.

Паскоу простягнув до нього руки.

Луїс вкотре спробував закричати, але світ закрутився навколо під моторошний гуркіт кісток у могильнику, осяяному млявим нічним світлом.