Читать книгу Кладовище домашніх тварин - Стівен Кінг - Страница 5

У пам’яті Луїса Кріда ця мить завжди була оповита якимись чарами. Може, тому, що вона і справді була чарівною, та найпевніше через те, що решта вечора видалася абсолютно божевільною. Наступні три години жодним спокоєм чи дивами навіть і не пахло.

Ключі від будинку Луїс дбайливо зберігав – він був дуже охайною і методичною людиною, цей Луїс Крід! – у маленькому конверті з манільського паперу,[4] підписаному «Будинок у Ладлоу – ключі отримано 29 червня». Він поклав їх у бардачок свого «Форда Ферлейна». Чоловік був абсолютно певен щодо цього. Однак зараз їх там не було.

Доки він гарячково шукав, усе більше дратуючись, Рейчел взяла Ґейджа на руки і слідом за Ейлін рушила до дерева посеред поля. Луїс уже втретє перевіряв під сидінням, коли його дочка пронизливо скрикнула і розплакалася.

– Луїсе! – гукнула Рейчел. – Вона порізалася!

Ейлін гепнулася з гойдалки (підвішеної на дереві покришки) і вдарилася коліном об камінь. «Поріз дрібний, проте репетує так, наче їй хтось ногу відрізав», – трохи нечуло подумав Луїс. Він зиркнув на дім через дорогу, де горіло світло у вітальні.

– Годі-бо, Еллі, – промовив він. – Досить. Інакше ті люди подумають, що тут когось вбивають.

– Але ж болииить!

Луїс опанував себе й мовчки пішов до машини. Ключі так і не знайшлися, зате аптечка точно була в бардачку. Він витягнув її та повернувся до дочки. Угледівши аптечку, Ейлін заверещала ще гучніше.

– Ні! Тільки не ці пекучі штуки! Не хочу, воно пече! Татку, ні!

– Ейлін, це всього-на-всього «Меркурохром»,[5] він зовсім не пече…

– Будь великою дівчинкою, – сказала Рейчел. – Це ж лише…

– Ні-ні-ні-ні-ні!

– Ану припини, бо ще й дупа пектиме! – гаркнув Луїс.

– Вона стомилася, Лу, – спокійно пояснила Рейчел.

– Так, я розумію. Потримай її за ногу.

Рейчел опустила Ґейджа і зафіксувала ногу Еллі. Луїс змащував її «Меркурохромом» попри все гучніший істеричний вереск дівчинки.

– Хтось вийшов на ґанок того будинку навпроти, – зазначила Рейчел і знову підхопила на руки Ґейджа, який поповз був кудись по траві.

– Чудово, – пробурчав Луїс.

– Лу, вона…

– Втомлена, я знаю, – він закрив пляшечку і похмуро зиркнув на дочку. – Ну ось і все. І зовсім не боляче! Визнай, Ейлін.

– Ні, боляче! Це боляче! Боооо…

У нього свербіли руки добре всипати їй, але він лише міцніше стиснув себе за ногу.

– Ти знайшов ключі? – запитала Рейчел.

– Ще ні, – відповів Луїс. Він застібнув аптечку і підвівся. – Я…

І раптом Ґейдж заверещав. Він не просто скімлив чи плакав, а справді верещав, крутячись на руках у Рейчел.

– Що з ним таке? – вигукнула Рейчел, сліпо підштовхуючи малого до Луїса. Ну звісно, чудова звичка: тільки-но малюк опиняється на межі смерті, його обов’язково треба скинути на чоловіка-лікаря. – Луїсе, що…

Хлопчик міцно стискав шию, божевільно лементуючи. Луїс перевернув його і побачив велику білу ґулю, що надималася на Ґейджевій шиї. Було іще дещо на смузі джемпера, і воно гуло та мляво корчилося.

Ейлін, яка щойно ніби заспокоїлася, знову кинулася в крик.

– Бджола! Бджола! Бджолаааа! – Вона відскочила назад, перечепилася об той же, що й раніше, камінь, важко всілася на землю і заревла від ще сильнішого болю, здивування і страху.

«Я божеволію, – здивовано подумав Луїс. – Браво!»

– Зроби щось, Луїсе! Ти можеш хоч щось зробити?

– Треба витягнути жало, – пролунав за їхніми спинами повільний, протяжний голос. – У цьому вся хитрість. Витягніть жало й посипте укус харчовою содою. Набряк спаде.

Це було сказано таким незрозумілим менським акцентом, що втомлений і розгублений мозок Луїса відмовлявся перекладати почуте: «Тре’ в’тягти жало і всипнути харч’вої соди».

Він обернувся і побачив чоловіка років сімдесяти – міцного і здорового стариганя. Синя бавовняна сорочка під комбінезоном виставляла напоказ рясно вкриту зморшками шию. У нього було спалене сонцем обличчя і цигарка без фільтра в роті. Коли Луїс на нього глянув, старий розчавив недопалок між пальцями й обережно викинув. Засунув руки в кишені і криво осміхнувся. Луїсу одразу сподобалася ця посмішка – а він не належав до тих, чию симпатію легко завоювати.

– Тіко не кажіть, що то є не моє діло, док, – додав старий. Саме так Луїс зустрів Джадсона Крендала – чоловіка, який мав би бути його батьком.