Читать книгу Кладовище домашніх тварин - Стівен Кінг - Страница 23

Бабине літо прийшло і швидко минуло. Дерева вкрилися мідною барвою, недовго виблискували на сонці і потьмяніли. А після одного холодного, проливного дощу в середині жовтня почався падолист. Еллі приносила зі школи море гелловінських прикрас і розважала Ґейджа історіями про Вершника без голови. Весь вечір Ґейдж весело лепетав про таємничого хлопа на ім’я Ічибод Брейн,[71] чим викликав шалений напад реготу в Рейчел. Та рання осінь була для них радісною і щасливою.

Робота Луїса в університеті увійшла в звичне русло, ставши нелегким, але приємним обов’язком. Він приймав пацієнтів, відвідував засідання Ради коледжів, писав обов’язкові статті для студентської газети, у яких радив звернутися в лазарет по абсолютно конфіденційну допомогу щодо венеричних захворювань та вмовляв зробити щеплення проти грипу, адже цієї зими може розбушуватися штам «А». Крід брав участь у засіданнях, іноді на них виступав. А в середині жовтня поїхав на Новоанглійську конференцію з питань медицини у вищих навчальних закладах у Провіденс,[72] де читав доповідь про юридичний аспект лікування студентів. Віктор Паскоу згадувався там під вигаданим ім’ям Генрі Монтеса. Колеги добре прийняли доповідь. Луїс уже почав розробляти бюджет лазарету на наступний рік.

Його вечори також перетворилися на рутину: спілкування з дітьми після вечері, одна-дві банки пива з Джадом Крендалом опісля. Часом Рейчел ходила разом з ним, якщо Міссі погоджувалася посидіти з дітьми годинку, а іноді й Норма приєднувалася до них, та частіше це були посиденьки Джада і Луїса. Луїсові подобалося розмовляти зі старим, а той так переповідав усі триста років історії Ладлоу, немов пережив кожен з них. Він любив поговорити, та не балакав надто довго. Луїс ніколи від нього не стомлювався і не нудьгував, хоча й помічав часом, що Рейчел ледве стримує позіхання.

Зазвичай він до десятої повертався додому, а потім вони з Рейчел кохалися. Ще ніколи відтоді, як побралися, вони не робили цього так часто і з таким задоволенням. Рейчел вважала, що у всьому винна якісна артезіанська вода, а Луїс перекладав відповідальність на менське повітря.

Жахлива смерть Віктора Паскоу в перший день осіннього семестру поступово вивітрювалася як зі студентської пам’яті, так і з голови Луїса; хоча, без сумніву, родина хлопця досі була в жалобі. Луїс розмовляв по телефону з безутішним батьком Паскоу: запевняв його, що зробив усе можливе для порятунку юнака. Він не розповідав йому про весь той жах, про мозок, який витікав на килим, про те, що рани його сина були несумісні з життям, але знав, що сам ніколи не зможе цього забути. Для решти ж людей Паскоу практично розтанув у минулому.

Луїс досі пам’ятав про сон і про сомнамбулічний досвід, пов’язаний з ним, однак тепер йому здавалося, що це сталося з кимось іншим – по телевізору абощо. Це було схоже на його перший і єдиний похід до повії в Чикаго шість років тому – ці події не мали нічого спільного з його життям і лишень відбивалися в ньому фальшивою луною.

І він більше не думав про те, що сказав чи не сказав смертельно поранений Паскоу.

Ніч на Гелловін була морозною. Луїс та Еллі почали похід за цукерками з Крендалів. Еллі радісно гиготіла і вдавала, начебто вона літає на своїй мітлі кухнею Норми, за що отримала схвалення старенької:

– О Джаде, вона наймиліша дівчинка з усіх, правда ж?

Джад погодився і запалив цигарку.

– А де Ґейдж, Луїсе? Я думав, ви і його одягнете в якийсь костюмчик.

Насправді вони планували взяти його з собою – Рейчел особливо цього хотілося, адже вони з Міссі Дендрідж пошили для нього чудовий костюм жучка з вусиками, зробленими із зігнутих вішалок, обгорнених гофрованим папером. Але хлопчик не дуже добре почувався – мабуть, застудився. Луїс прослухав його легені і почув легкі хрипи, та й термометр за вікном показував лише 40 градусів[73] о шостій годині вечора, тому вирішили, що малому краще залишитись удома. Хоч Рейчел це й засмутило, вона погодилася.

Еллі пообіцяла Ґейджеві одну зі своїх цукерок, але її непомірний жаль і співчуття наштовхнули Луїса на думку, що насправді дочка трохи раділа, що братик не плентатиметься за нею і не відбиратиме на себе частину уваги.

– Бідненький Ґейдж, – її голос звучав так, немов вона розмовляла зі смертельно хворим. А Ґейдж, поки що не усвідомлюючи, яку нагоду пропускає, вмостився біля сонного Черча і дивився телевізор.

– Еллі – відьма, – відповів Ґейдж без особливого інтересу і повернувся назад до телевізора.

– Бідненький Ґейдж, – промовила Еллі, жалісливо зітхаючи. Луїс подумав про крокодилячі сльози й осміхнувся. Еллі вхопила його за руку і потягнула: – Ходімо, татку! Ходімо-ходімо-ходімо!

– Ґейдж трохи занедужав, – відповів зараз Луїс Джаду.

– О, це і справді прикро, – сказала Норма. – Але наступного року йому буде навіть цікавіше. Відкривай сумку, Еллі… Упс!

Норма взяла з миски на столі яблуко і «Снікерс», та і те, й інше випало з її рук. Луїса вразило, наскільки її покручені артритом руки були схожі на клешні. Він нахилився і підняв яблуко, яке котилося підлогою, а Джад підхопив «Снікерс» і кинув його до Еллі в сумку.

– Ой, люба, давай я дам тобі інше яблучко, – запропонувала Норма. – Це ж, мабуть, побилося.

– Ні, не варто, і це хороше, – відповів Луїс, намагаючись вкинути яблуко в торбинку Еллі. Однак дівчинка відступила на крок і завбачливо прикрила торбинку.

– Я не хочу побите яблуко, татку! – мовила вона до Луїса, немов той зовсім здурів. – На ньому ж будуть коричневі плямки… Фу.

– Еллі, це, чорт забирай, неввічливо!

– Луїсе, не свари її за те, що каже правду. Щирість і відрізняє дітей від дорослих. А коричневі плями – бридкі.

– Дякую, місіс Крендал! – Еллі переможно зиркнула на батька.

– Прошу, люба, – всміхнулася Норма.

Джад провів їх до ґанку. Повз пройшли двоє маленьких привидів, і Еллі впізнала в них друзів зі своєї школи. Вона потягнула їх до Норми на кухню, і на якусь мить Джад і Луїс лишилися сам на сам.

– Її артрит погіршився, – мовив Луїс.

Джад ствердно кивнув і викинув недопалок у попільничку.

– Їй завжди гіршає восени і взимку, але так погано ще ніколи не було.

– Що каже лікар?

– Нічого. Він не може нічого сказати, бо Норма не хоче його бачити.

– Що? Чому?

Джад подивився на Луїса: у світлі вогнів «універсала», який чекав на гостей, старий виглядав на диво беззахисним.

– Мабуть, варто було б обрати кращий час для того, щоб попросити про це, але, гадаю, в дружбі немає поняття «хорошого» і «поганого» часу. Чи не міг би ти її оглянути?

З кухні чулося завивання привидів і гиготіння Еллі – вона цілий тиждень вчилася сміятися як справжня відьма. Усе повнилося гелловінськими веселощами.

– Норму щось іще турбує? – запитав Луїс. – Вона чогось боїться?

– Її болить у грудях, – тихо відповів Джад. – І вона більше не хоче бачити доктора Вейбріджа. Я трохи хвилююся.

– А чи хвилюється вона сама?

Джад завагався, але все ж таки сказав:

– Гадаю, вона налякана. Мо’, то основна причина, чом вона не хоче йти до лікаря. Одна з її ліпших подруг, Бетті Кослоу, померла в лікарні минулого місяця. Рак. А вони з Нормою однолітки. Вона боїться.

– З радістю її огляну, – погодився Луїс. – Жодних проблем.

– Дякую, Луїсе, – вдячно відповів Джад. – Якщо ми разом схопимо її, то мо’…

Джад раптово змовк і запитально схилив голову набік. Його погляд перетнувся з Луїсовим.

Крід не пригадував, як одне почуття змінилося іншим. А від спроб розібратися в цих причиново-наслідкових зв’язках тільки паморочилося в голові. Певен він був тільки в одному: якоїсь миті цікавість змінив острах, що сталося щось лихе. Він знову перехопив той беззахисний погляд в очах Джада.

– Гуууууу-гууууу… – завивали привиди на кухні. – Гуууу…

І раптом цей звук переріс у перелякане:

– Аааааааааа!!!

Один із привидів закричав.

– Татку! – високий голос Еллі пульсував дикою тривогою. – Татку, місіс Крендал упала!

– О Боже! – простогнав Джад.

Еллі вибігла на ґанок, її чорна сукня тріпотіла на вітрі. В одній руці вона тримала свою мітлу. Її зелене обличчя, витягнувшись від хвилювання, нагадувало тепер перекошену гримасу п’яного карлика. Двоє маленьких привидів вийшли слідом за нею в сльозах.

Джад кинувся на кухню, на диво меткий як на свої вісімдесят з гаком. Та ні, не просто меткий – моторний. Він гукав дружину на ім’я.

Луїс нахилився до Еллі і поклав руки їй на плечі:

– Еллі, стій тут, на ґанку. Домовились?

– Татку, мені страшно, – прошепотіла вона.

Двоє маленьких привидів пролетіли повз них – вони торохкотіли сумками з цукерками і кликали своїх матусь.

Луїс побіг у кухню, хоч Еллі й кричала, щоб він повернувся.

Норма лежала на горбкуватому лінолеумі в оточенні розкиданих яблук і «Снікерсів». Мабуть, вона зачепила миску, коли падала, і перевернула її. Поруч валялась тарілка «Пайрекс».[74] Джад тримав дружину за зап’ясток і з надією дивився на Луїса.

– Допоможи мені, Луїсе! Допоможи Нормі. Боюся, вона помирає.

– Суньтеся ближче до мене, – сказав Луїс, розчавивши коліном яблуко на підлозі. Сік просочився крізь його старі вельветові штани, і вся кухня враз сповнилася сидровим ароматом.

«Отак ти й нагадав про себе, Паскоу», – спало Луїсові на думку, та він щосили намагався виштовхнути нав’язливий образ зі своєї свідомості.

Він перевірив пульс Норми – дуже слабкий, млявий, уривчастий. То було навіть не серцебиття, а просто спазми. Гранична аритмія: так і до зупинки серця недалеко. «Усе як у Елвіса Преслі, Нормо», – подумав Луїс.

Він розстібнув її сукню і жовту шовкову сорочку. Повернув її голову набік і почав робити штучне дихання.

– Джаде, слухайте сюди, – Луїс поклав ліву долоню на чотири дюйми над мечоподібним відростком. Права рука притримувала ліве зап’ястя, посилюючи тиск. Тисни сильно, але не надміру: старі ребра можуть не витримати. Ще рано панікувати. І заради Бога, не роздави немолоді легені.

– Я тут, – відгукнувся Джад.

– Візьміть Еллі та відведіть її додому. Обережно, стежте, щоб вас не збила машина. Скажіть Рейчел, що сталося і що мені потрібен мій саквояж. Не той, що в кабінеті, а той, що у ванній, на верхній полиці, вона знає. А ще хай зателефонує в бенгорську лікарню і викличе «швидку».

– Але ж Бакспорт ближче, – зауважив Джад.

– А з Бенгора швидше приїдуть. Ідіть. І хай телефонує вона, а не ви. Мені потрібен саквояж.

Як тільки Рейчел дізнається, що тут трапилося, вона точно зрозуміє, що потрібно.

Джад вийшов. Луїс чув, як гримнули вхідні двері. Він лишився сам на сам з Нормою Крендал і ароматом яблук. З вітальні долинало мірне цокання годинника.

Раптом Норма глибоко вдихнула. Її повіки затремтіли. І тут Луїса пронизало страшне і невідворотне передчуття: ось зараз жінка розплющить очі… О Боже, вона розплющить очі і заговорить про «Кладвишче домажніх тварин»…

Та вона лише розгублено зиркнула на Луїса, навряд чи впізнаючи його, і знову заплющила очі. Луїсу стало соромно за напад цього дурного страху. В той же час він відчув полегшення. У Норминих очах був біль, але не смертельна агонія. Ні, вона ще побореться.

Луїс важко дихав і витирав піт. То лише парамедики з телевізора можуть без зусиль робити штучне дихання. Хороший непрямий масаж серця з’їдав багато калорій, тож завтра в нього болітимуть руки і плечі.

– Я можу чимось допомогти?

Він озирнувся. Жінка, вбрана в брюки та коричневий светр, нерішуче стояла в дверях, притиснувши руки до грудей. «Мама привидів», – здогадався Луїс.

– Ні, дякую, – відповів він, а потім додав: – Так. Намочіть, будь ласка, ганчірку, викрутіть її і покладіть Нормі на лоба.

Жінка пішла шукати ганчірку. Коли Луїс знову глянув на Норму, то побачив, що вона розплющила очі.

– Я впала, Луїсе, – сказала вона. – Мо’, зомліла.

– У вас було щось на кшталт серцевого нападу, – мовив Луїс. – Але нічого серйозного. Зараз відпочиньте трохи й менше говоріть, Нормо.

Він хвильку перепочив, а потім знову намацав її пульс. Серцебиття було прискореним і нагадувало морзянку: спершу рівномірне, потім прискорювалося ледь не до стану фібриляції і, врешті, вирівнювало свій ритм. Тук, тук, тук, ТУК-ТУК-ТУК, тук, тук, тук… Це було не дуже добре, та все ж краще за аритмію.

Жінка повернулася з ганчіркою і поклала її Нормі на лоба. Відтак непевно вийшла. Повернувся Джад із саквояжем Луїса.

– Луїсе?

– З нею все буде гаразд, – мовив Луїс, дивлячись на Джада, але насправді звертаючись до Норми. – «Швидка» вже їде?

– Твоя дружина її викликала, – доповів старий. – Я недовго там вештався.

– Ні… Не в лікарню, – прошепотіла Норма.

– Так, у лікарню, – наполіг Луїс. – П’ять днів обстеження та лікування, а потім можна повернутися додому на своїх двох, люба Нормо. А якщо ви будете сперечатися, змушу вас з’їсти всі ці яблука. Разом із зернятами.

Вона змучено усміхнулася і знову заплющила очі.

Луїс відкрив наповнений всякою всячиною саквояж, дістав звідти «Ісоділ» і висипав одну таблетку. Вона була такою дрібною, що могла легко поміститися на кінчику нігтя. Він закрутив ковпачок пляшечки і взяв таблетку двома пальцями.

– Нормо, ви чуєте мене?

– Так.

– Відкрийте, будь ласка, рота. Я покладу вам таблетку під язика. Ви нам – шкоду, ми вам – частування.[75] Оцю маленьку. Потримайте її там, доки вона розсмокчеться. Вона трішки гірка, але то нічого. Згода?

Вона розтулила рота.

На нього війнуло затхлим запахом, і Луїс відчув пекучий жаль за цю стару – розхристану, простоволосу, розпластану на підлозі власної кухні посеред розкиданих яблук і цукерок. Враз вона уявилася йому сімнадцятирічною – тоді, мабуть, її груди викликали цікавість у молодиків з усієї околиці, у неї ще були всі зуби, а серце безперебійно качало кров, як маленький потужний моторчик.

Вона взяла таблетку під язик і трішки скривилася. Ліки справді виявилися гіркими. Що ж, так завжди буває. Та вона – не Віктор Паскоу, якому вже не можна було ніяк допомогти. Норма ще побореться за життя. Вона підняла руку, і Джад ніжно до неї доторкнувся.

Луїс підвівся, узяв перевернуту миску і почав складати до неї частування. Жінка, що представилася як місіс Баддінджер з іншого кінця вулиці, допомогла йому, а потім сказала, що повернеться до машини, бо її хлопчики, мабуть, перелякалися.

– Дякую за допомогу, місіс Баддінджер, – мовив Луїс.

– Та я ж нічого не зробила, – спокійно відповіла вона. – Але коли я повернуся додому, то стану на коліна й подякую Господу за те, що ви опинилися поруч, лікарю Крід.

Луїс трохи збентежено помахав їй рукою на прощання.

– І я зроблю так само, – сказав Джад і пильно глянув у вічі Луїсу. Погляд старого знову був спокійним і стриманим. Коротка мить збентеження і страху минула. – Я твій боржник.

– Та годі-бо. – Луїс знову помахав рукою місіс Баддінджер. А вона всміхнулася у відповідь. Луїс узяв яблуко і став його їсти. Фрукт був настільки солодким, що смакові рецептори миттєво завили… Луїсові подобалося це духмяне яблуко, солодкий приз за нічну перемогу. Тим більше він дуже зголоднів.

– Я абсолютно серйозно, – продовжував Джад. – Якщо потребуватимеш допомоги, одразу звертайся до мене.

– Згода, – мовив Луїс. – Я так і зроблю.

За двадцять хвилин прибула «швидка» з Бенгора. Луїс стояв і дивився, як санітари поклали Норму в машину. Побачив Рейчел у вікні вітальні й підняв руку на знак привітання. Дружина махнула йому у відповідь.

Разом з Джадом вони спостерігали, як машина їде геть, з блимавками, та без сирени.

– От би поїхати зараз у лікарню! – зітхнув Джад.

– Вас усе одно сьогодні до неї не пустять. Їй треба зробити кардіограму й покласти у відділення інтенсивної терапії. А це означає, що у найближчі дванадцять годин жодних відвідувачів.

– З нею все буде гаразд, Луїсе? Справді гаразд?

Луїс знизав плечима:

– Ніхто не може цього гарантувати. У неї був серцевий напад. Та все ж думаю, що, наскільки це можливо, з нею все буде добре. Вона почуватиметься навіть краще, ніж зазвичай, бо пройде курс лікування.

– Еге ж, – відповів Джад і запалив «Честерфілд».

Усміхнувшись, Луїс глянув на годинника. І дуже здивувався, коли побачив, що зараз лише десять хвилин по сьомій. Йому здавалося, що минуло набагато більше часу.

– Джаде, я, мабуть, піду: нехай Еллі ще позбирає своє гелловінське частування.

– Ну звісно ж. Скажи їй, хай забирає всі цукерки, які їй трапляться.

– Так і передам, – пообіцяв Луїс.

Коли Луїс повернувся додому, Еллі все ще не зняла свій костюм відьмочки. Рейчел намагалася переконати її переодягнутися в нічну сорочку, однак дівчинка вперто не погоджувалася: вона досі сподівалася, що весела гра, перервана тим дивним серцевим нападом, продовжиться. Коли Луїс сказав їй знову надягати пальто, вона від щастя заплескала в долоньки.

– Але вже надто пізно, Луїсе.

– Тоді візьмемо машину, – відповів Луїс. – Рейчел, вона ж цілий місяць на це чекала!

– Гаразд, – усміхнулася Рейчел. Еллі радісно кинулася знімати пальто з вішака. – З Нормою все добре?

– Гадаю, так, – Попри втому він добре почувався. – Її серцевий напад був незначним. Звісно, їй доведеться бути обережнішою. Та коли тобі сімдесят п’ять, доводиться прийняти, що всі бурхливі деньки вже позаду.

– Добре, що ти був там, справжня удача. Неначе Господнє провидіння.

– Мені більше подобається удача, – відповів Луїс і посміхнувся, коли побачив Еллі вже в пальто. – Ну що, готова, Відьмо Хейзел?[76]

– Готова! – вигукнула дівчинка. – Вперед-вперед-вперед!

Дорогою назад, за годину, назбиравши з півторбинки цукерок (Еллі протестувала, коли Луїс оголосив кінець рейду по будинках, але не дуже бурхливо, бо сама була втомленою), Еллі приголомшила Луїса запитанням:

– Татку, це через мене у місіс Крендал стався серцевий напад? Через те, що я не захотіла взяти побите яблуко?

Луїс глянув на неї і вкотре здивувався, звідки діти беруть такі химерні й забобонні думки. Якщо ступиш під драбину, твоя мама зламне спину. Любить – не любить. В тата пузо, в тата очі, руки до труда охочі; як опівніч зарегочеш, то твій тато жить не схоче. Ці зразки дитячого фольклору нагадали йому про концентричні кола на кладовищі домашніх тварин. Він хотів усміхнутися, але не міг.

– Ні, люба. Коли ти була всередині з тими двома привидами…

– То не привиди, а всього-на-всього близнюки Баддінджери.

– Не важить. Коли ви з ними були там, містер Крендал розповідав мені, що останнім часом у його дружини бувають болі в грудях. Насправді саме ви допомогли врятувати їй життя чи, принаймні, уникнути найгіршого.

Тепер уже Еллі вражено на нього дивилася.

Луїс кивнув:

– Їй потрібен був лікар, люба. А я і є лікар. Та я опинився там лише тому, що прийшов разом з тобою збирати гелловінські цукерки.

Еллі довго обдумувала це і кивнула.

– Але ж вона в будь-якому разі помре, – зауважила вона абсолютно прагматичним тоном. – Люди з серцевими нападами зазвичай помирають. Навіть якщо вони виживають, то потім трапляються нові й нові напади, а тоді… беркиць! І все.

– І де ж ти таке почула, скажи на милість?

Еллі лише знизала плечима, і Луїс із подивом відзначив, що цей жест такий схожий на його власний.

Дівчинка дозволила йому нести свою торбинку з цукерками – це був вияв неабиякої довіри. Тим часом Луїс обмірковував сказане дочкою. Думка про те, що Черч може померти, довела її до істерики. Однак думка про те, що Норма Крендал, яка стала їй майже за бабусю, помирає… Еллі сприйняла це спокійно, як даність. Як же вона сказала? «Потім трапляються нові й нові напади, потім… беркиць! І все».

Кухня було порожньою, та Луїс чув, як Рейчел ходила на горішньому поверсі. Він висипав цукерки Еллі на стіл і сказав:

– Усе не завжди відбувається так, як ти сказала, Еллі. У Норми був дуже маленький серцевий напад, до того ж я встиг надати допомогу, тож не думаю, що її здоров’ю було завдано непоправної шкоди. Вона…

– О, я знаю, – майже життєрадісно погодилася дівчинка. – Та вона вже стара, тож скоро помре. І містер Крендал також. Татку, можна я з’їм яблуко перед сном?

– Ні, – задумливо мовив він, дивлячись на дочку. – Йди нагору і чисть зуби, мала.

«Невже хтось справді вірить, що розуміє дітей?» – зачудувався він.

Коли в будинку запанувала темрява і подружжя лежало у своєму подвійному ліжку, Рейчел м’яко запитала:

– Це дуже налякало Еллі, Лу? Вона засмутилася?

«Ні», – подумав він. Вона знає, що старі люди час від часу конають, як і знає про те, що коника-стрибунця краще відпустити, коли він плюється. Знає, що, коли ти стрибаєш на скакалці і збиваєшся на рахунок тринадцять, твоя найкраща подруга скоро помре… І як, певно, знає, що могили на «Кладвишчі домажніх тварин» треба розташовувати колами.

– Та ні, – відповів він дружині. – Вона трималася дуже добре. Давай спати, Рейчел.

Тієї ночі, коли вони вже поснули, а Джад лежав у ліжку без сну і спокою, вдарив сильний мороз. Піднявся вітрюган, який зривав з дерев останні листочки, тепер нудної коричневої барви.