Читать книгу Кладовище домашніх тварин - Стівен Кінг - Страница 14

Наступного ранку за сніданком Еллі помітила нове нагадування на дошці і спитала, що воно означає.

– Це означає, що Черчу треба зробити маленьку операцію, – пояснив Луїс. – Цілком можливо, йому доведеться залишитися на пару днів у ветеринара. Після повернення він частіше буватиме вдома, перестане блукати бозна-де.

– І не бігатиме через дорогу? – поцікавилась Еллі.

– І не бігатиме через дорогу, – погодився Луїс. Їй тільки п’ять, але вона все схоплює на льоту.

– Круто! – вигукнула Еллі, і на цьому питання було вичерпано. Луїса, який уже був приготувався до злостивої та, цілком імовірно, істеричної реакції на бодай одноденну відсутність Черча, щиро приголомшило, як легко вона на це погодилася. І тільки тепер він зрозумів, що дочка страшенно хвилювалася за кота. Можливо, Рейчел і мала рацію щодо враження, яке справило на дитину «Кладвишче домажніх тварин». Рейчел, яка годувала Ґейджа яйцем, кинула на нього вдячний, підбадьорливий погляд, і Луїсу стало легше дихати. Цей погляд означав, що сварка закінчилася і саме цей томагавк війни вони поховали.[40] Він сподівався, що назавжди.

Пізніше, коли великий жовтий шкільний автобус проковтнув Еллі, Рейчел підійшла до Луїса, обійняла його за шию і ніжно поцілувала в губи.

– Так мило, що ти вирішив це зробити, – промуркотіла вона. – Вибач мене, я була ще тим стервом.

Луїс відповів на її поцілунок, але все одно відчув легкий дискомфорт. Речення «Вибач мене, я була ще тим стервом» (фраза, яку Рейчел вживала не так часто) йому вже доводилося чути раніше, один чи два рази. Зазвичай це означало, що Рейчел добилася свого.

Тим часом Ґейдж, хитаючись, потупцяв уперед. Він дивився на дорогу крізь найнижчу шибку вхідних дверей.

– Буськ, – вимовив він, зворушливо підтягаючи свої повзунки. – Еллі, буськ.

– Як швидко він росте! – промовив Луїс.

Рейчел кивнула.

– Аж надто швидко! Я вже не встигаю його вдягати.

– Зараз виросте з повзунків, і буде легше.

Вона захихотіла. Між ними знову запанував лад. Рейчел зробила крок назад, кинула оком на вузол його краватки і критично оглянула чоловіка з ніг до голови.

– Однострій у порядку? – хмикнув Луїс.

– Виглядаєш мило!

– Ага, знаю! Та чи виглядаю я як хірург-кардіолог? Як людина з зарплатою в двісті тисяч доларів на рік?

– Ні! Все той же старий облізлий Лу Крід, – сміючись, промовила вона. – Ти – рок-н-рольна тварюка.[41]

– Рок-н-рольній тварюці вже час натягти «бугі-шузи»[42] і пензлювати на роботу.

– Нервуєшся?

– Трохи.

– Не треба. Далеко не кожен отримує шістдесят сім тисяч доларів на рік за холодні компреси й рецепти на протипохмільні, протизапальні та протизаплідні таблетки…

– У них там є ще антивошний лосьйон, не забудь, – знову посміхнувся Луїс. Під час першого візиту до університетського лазарету його здивували запаси «Квелу»[43] – їх було так багато, що здавалося, ніби це склад воєнного госпіталю, а не невеличкого кампусу.

Міс Чарлтон, головна медсестра, тоді цинічно ошкірилася до нього: «У нас тут, за межами кампусу, ще те болото. Побачите!»

Він і не сумнівався, що побачить.

– Гарного тобі дня! – побажала Рейчел і повільно його поцілувала. Коли вона відійшла, її тон знову став глузливим. – І заради Бога, пам’ятай, що ти адміністратор, а не санітар чи інтерн.

– Як скажете, лікарю, – сором’язливо погодився Луїс і зайшовся реготом. На мить у нього майнула думка: «Це ж Зельда, хіба ні? Це ховається глибоко під твоєю шкірою? Це твоя зона турбулентності? Зельда та її смерть?»

Він не хотів її про це питати. Не зараз. Як лікар, він знав багато речей, і те, що смерть – таке ж природне явище, як і народження, була найвеличнішою з них. А ще він добре знав: не варто длубатися в рані, яка тільки-но почала гоїтися. Тож замість ставити запитання він ще раз поцілував дружину і пішов з дому.

Надворі панував гарний початок гарного дня. Мен вбирався у вересневі шати, небо було блакитним і безхмарним, температура зависла на чудових сімдесяти двох градусах.[44] Луїс під’їхав до траси і, стежачи за загальним потоком машин, думав, що він досі не бачив ані сліду падолисту, який мав би бути дуже красивим у цих місцях. Він почекає.

Він повернув «Хонду Цівік» – їхню другу машину – в напрямку університету. Рейчел подзвонить удень ветеринару, і вони домовляться про Черча. Тоді він нарешті зможе залишити всі ці нісенітниці про «Кладвишче домажніх тварин» (було щось кумедне в тому, як ця помилка глибоко в’їлася в голову й почала здаватися правильною) і страх смерті позаду. Не було жодних причин думати про смерть цього чудового вересневого ранку. Луїс увімкнув радіо і крутив його, поки не натрапив на «Реймонз», що горлали «Роковий пляж».[45] Він почав підспівувати – не дуже добре, але з величезним задоволенням.