Читать книгу Кладовище домашніх тварин - Стівен Кінг - Страница 20

Частина 1
Кладвишче домажніх тварин
17

Оглавление

Пересічній людині необхідно сім хвилин, щоб заснути, але, якщо вірити «Психології для чайників», для пробудження їй необхідно десь п’ятнадцять-двадцять хвилин. Буцімто сон – це басейн, з якого випірнути не так легко, як пірнути. Коли сплячий прокидається (байдуже, він чи вона), то проходить різні стадії сну: від безпробудної нетями до легкої дрімоти – стану, коли вже може чути звуки і навіть відповідати на запитання, але потім не пам’ятає про це. Хіба що згадає якийсь уривок сну.

Луїс чув клацання і гуркіт кісток. Поступово звук ставав гострішим, більш металевим. Пролунав удар. Крик. Ще металеві звуки… щось заторохтіло. Звісно, його мозок ліг у дрейф. Кляті кості торохтять.

Він чув, як дочка репетувала: «Ану наздожени, Ґейдже! Давай наздоганяй!»

Відразу за криками Еллі почалося радісне белькотіння Ґейджа, звук, який змусив Луїса врешті розплющити очі і втупити їх у стелю власної спальні.

Він майже не ворушився, чекаючи, коли реальність, стара добра благословенна реальність, повністю заповнить кімнату.

Усе це був сон. Байдуже, наскільки жахливим, наскільки реальним він був, але то просто сон. Просто скам’янілість на дні його розбурханої свідомості.

Металевий звук пролунав знову. То Ґейдж торохтів однією зі своїх машинок у коридорі.

– Наздожени, Ґейдже.

– Наздозени, – лепетав Ґейдж. – Наздозени. Наздозени.

Гупа-гупа-гуп. Ґейджеві голі ніжки протупцяли коридором. Вони з Еллі голосно гиготіли.

Луїс глянув направо. Бік Рейчел був порожнім, ковдра відкинута. Сонце вже давно зійшло. Він поглянув на годинник і побачив, що вже близько восьмої. Рейчел його не розбудила… цілком імовірно, навмисне.

Зазвичай це його роздратувало б, але не цього ранку. Він зробив глибокий вдих, потягнувся, радіючи, що може поки поніжитися на сонці й відчувати реальність у всій її повноті. Дрібні порошинки витанцьовували в косих променях світла.

Знизу Рейчел покликала:

– Еллі, спускайся: з’їж свій сніданок і бігом на автобус.

– Добре! – Гучне ляп-ляп дитячих ніг. – Тримай свою машинку, Ґейдже. Мені час іти в школу.

Ґейдж обурено залементував. Усі слова зливалися в одне. Геж, біка, доблє, Еллі-Буськ – його ідею можна було зрозуміти: Еллі повинна залишитися. Загальна освіта може обійтися і без неї.

Знову пролунав голос Рейчел:

– Еллі, перш ніж спускатися, обніми на прощання татка.

Еллі забігла до нього – волосся стягнуте хвостиком, а сама вона вбрана в червону сукенку.

– Я вже прокинувся, доцю, – сказав він. – Давай біжи, а то запізнишся на автобус.

– Добре, татку! – вона підбігла до ліжка, чмокнула Луїса в брудну щоку і кинулася вниз сходами.

Сон почав тьмяніти, втрачати чіткість. Хай йому грець, це було чудово.

– Ну ж бо, Ґейдже, – покликав Луїс. – Іди поцілуй татка.

Ґейдж не звернув на нього жодної уваги. Він біг за Еллі так швидко, як тільки міг.

– Наздозени-наздозени-наздозени-НАЗДОЗЕНИ! – кричав він на всі свої маленькі легені. Луїс зміг побачити тільки силует його міцного дитячого тільця в підгузку.

Рейчел крикнула:

– Луїсе, з тобою все гаразд? Ти прокинувся?

– Тааак! – озвався він, сідаючи в ліжку.

– Кажу ж тобі, він прокинувся, – сказала Еллі. – Я пішла. Бувайте!

Двері хряснули, і Ґейдж обурено заревів.

– Одне яйце чи два? – спитала Рейчел.

Луїс відкинув з ніг ковдру і спустив ноги на ворсинки килима. Він уже збирався відповісти, що не буде яєчню, а з’їсть миску вівсянки і вже бігтиме на… як слова застрягли в горлі.

Його ноги були всі в багні та соснових голках.

Серце заходилося гупати так, що ризикувало вистрибнути з грудей, наче чортик із табакерки. Очі вилізли з орбіт і швидко забігали, зуби міцно прикусили задерев’янілого язика. Луїс різко скинув ковдру. В ногах ліжка все було засипано глицею. Простирадла були абсолютно брудні.

– Луїсе?

Він помітив кілька соснових гілок на своїх колінах і раптом зиркнув на праву руку. На його біцепсі виднілась подряпина, свіжа подряпина там, де уві сні по ньому вдарила суха гілка.

Я зараз закричу. Я це відчуваю.

І він справді міг. Крик котився знизу до горла – нічого, крім великої холодної кулі страху. Реальність розмивалася. Справжньою реальністю були, як він думав, голки, бруд на простирадлах, кривава подряпина на голій руці.

Я зараз закричу, остаточно збожеволію і вже не повинен буду про це думати.

– Луїсе? – знову голос Рейчел. – Луїсе, ти що, заснув?

Він боровся з собою наступні пару секунд; він боровся з собою так само люто, як і в ту мить зростаючого збентеження, коли Паскоу, якого принесли в лазарет, помирав на ковдрі. І Луїс таки переміг. Одна з шальок терезів переважила, і він вирішив, що Рейчел не має цього бачити: його брудних ніг у хвої, скинутих на підлогу ковдр, заляпаних багном простирадл.

– Я вже прокинувся, – радісно відповів він. Язик у роті кривавив через те, що Луїс несподівано його прикусив. Його свідомість закружляла, і десь глибоко всередині, в найпотаємнішому закутку його єства, виникло питання, чи завжди це ірраціональне божевілля було так близько до нього. Так близько до всіх.

– Одне яйце чи два? – Рейчел зупинилася на другій чи третій сходинці. Слава Богу.

– Два, – гукнув він, відверто остерігаючись того, що каже. – Хай буде випускна.

– Гарний вибір! – сказала дружина і повернулася на кухню.

На одну секунду він полегшено замружився, але в пітьмі побачив срібні очі Паскоу. Його власні очі тої ж миті розплющилися. Луїс почав різко рухатися, женучи будь-які думки. З ковдрами все було гаразд. Він здер з ліжка простирадла. Зіжмакав їх і, вийшовши в коридор, жбурнув у жолоб для брудної білизни. Майже бігцем кинувся до ванни, ввімкнув душ і ступив під воду. Таку гарячу, що в ній можна було зваритися. Луїс змив бруд з ніг. До нього потроху поверталася впевненість, він уже міг дати ситуації раду. Витираючись, Крід раптом подумав, що поводиться як убивця, який певен, ніби приховав усі докази. Він реготав. Витирався і все ще реготав. Здається, він не міг зупинитися.

– Агов, ти, там нагорі, – покликала його Рейчел. – Чого смієшся?

– Жарт один крутий згадав, – відповів Луїс, усе ще регочучи. Він боявся, але страх не міг пересилити сміх. Він піднімався знизу, від живота, який став твердим, наче вмурований у стіну камінь. Крід вирішив, що не придумає нічого кращого, аніж просто кинути брудну білизну до жолоба. Міссі Дендрідж приходила щоп’ять днів прибирати в домі, помити все і попрати речі. Рейчел ніколи не побачить простирадла доти, доки вони не повернуться на ліжко… чистими. Ну хіба що Міссі сама розкаже про них Рейчел, але це навряд чи. Вона, ймовірніше за все, перешіптуватиметься з чоловіком про дивні секс-ігри Крідів, котрі передбачають вимазування ліжка багном та посипання хвоєю.

Через цю думку Луїс знову пирснув зо сміху. Останні схлипи та смішки лунали, коли він вдягався, і він збагнув, що почувається трохи краще. Як це подіяло, він не знав, але воно таки подіяло. Кімната виглядала нормальною, хіба що ліжко здавалося голим. Луїс позбувся отрути. Можливо, словом, яке він шукав, було «докази», але свідомість чомусь підкинула йому «отруту». Певно, люди роблять з ірраціональним саме це, подумав він. Вони чинять саме так, коли воно вривається у звичні причиново-наслідкові зв’язки, до яких звикли в західному світі. Напевно, ваш мозок так само впорається з літаючим блюдцем, яке одного ранку мовчки зависне над вашим подвір’ям, відкидаючи в’язкі пасма тіней, з дощем із жаб, з рукою з-під ліжка, яка раптом вчепиться у вашу ногу глупої ночі.

Напад сміху, як і напад страху… Якщо він почався, спинити його неможливо. Ти просто чекаєш, коли він мине, як камінь у нирках.

Ґейдж сидів на своєму стільчику. Він їв «Особливу К»[60] і активно кидався нею на стіл. Малий, безсумнівно, вирішив прикрасити вівсянкою підлогу, а на додачу ще й помити нею голову.

Рейчел вийшла з кухні з яєчнею і кухликом кави.

– Що ж то був за жарт такий веселий, Лу? Ти ґелґотів, наче гагара. Налякав мене трохи.

Луїс роззявив рота, поняття не маючи, що він має казати, але врешті згадав один анекдот, почутий тиждень тому в крамниці на розі, – щось про єврейського кравця, який купив папугу, що вмів говорити тільки: «Аріель Шарон[61] – дрочун».

Коли він закінчив розповідати, Рейчел гучно зареготала, і Ґейдж засміявся також.

«Чудово! Нашому герою вдалося приховати всі докази, і то добре. Брудні простирадла і гагарячий сміх у ванній. Тепер наш герой читає ранкову газету – чи, принаймні, витріщається в неї, ставлячи печатку нормальності на цей ранок».

Десь такі думки роїлися в Луїсовій голові, коли він розгорнув газету.

Ось як треба (ясно?), думав він з безмірним полегшенням. Ви просто проходите крізь це, і воно зника… ну хіба що ви сидите з друзями біля багаття, і під протяжне завивання вітру розмови звертають на тему надприродних подій. Бо зазвичай біля вогнища, коли вас шарпає вітер, розмови ведуться про всякі дурниці.

Луїс доїв яєчню, чмокнув на прощання Ґейджа з Рейчел, зиркнув на білий прямокутник дверей пральні, які були за якийсь фут ліворуч від нього. Усе гаразд! Ще один нокаут за ранок. Рання осінь усім своїм виглядом демонструвала, що все буде просто чудово, цілу вічність. Він пильно оглянув дорогу після того, як вивів машину з гаража, але нічого не змінилося. Жодного переляку. Він просто минувся. Вийшов, як камінь із нирок.

Усе було чудово, аж поки Луїс не проїхав миль десять трасою. Тоді його почала бити пропасниця, і він був змушений з’їхати з шосе № 2 на практично порожню вранці парковку китайського ресторану «У Сінга», неподалік від Медичного центру Східного Мену, куди забрали тіло Паскоу. Та медичний центр то далеко не ресторан. Ха-ха-ха… Вік Паскоу більше ніколи не попросить ще одну порцію му гу гай пана.[62]

Судоми стрясали тіло. Луїс почувався безпорадним і нажаханим. Він боявся не чогось надприродного. (Ні! Тільки не цього сонячного ранку!) Чоловік боявся припустити, що, можливо, поступово втрачає здоровий глузд. Луїс почувався так, наче йому крізь голову протягнули довгий невидимий дріт.

– Не треба, – пробурмотів він. – Будь ласка, не треба.

Він намацав радіо і натрапив на Джоан Баез, котра виспівувала про діаманти та іржу.[63] Її милий холодний голос заспокоював його, і коли вона доспівала, Луїс відчув, що може їхати далі.

Приїхавши в лазарет, він кинув: «Вітаю, Чарлтон!» – і миттю сховався за дверима вбиральні. Луїс був переконаний, що зараз він схожий на привида. Але ні! Невеличкі мішки під очима навіть Рейчел не помітила. Він хлюпнув холодною водою собі на обличчя, витерся, пройшовся гребінцем по волоссю і пішов у кабінет.

Стів Мастертон і Суррендра Харду, лікар-індус, сиділи на дивані, пили каву й далі гортали картки «спецгрупи».

– Доброго ранку, Лу! – вигукнув Стів.

– Доброго.

– Сподіваюся, сьогоднішній ранок буде не таким, як вчора, – промовив Харду.

– О, ти пропустив усе найцікавіше!

– У Суррендри й без нас учора вистачало цікавого, – Мастертон вишкірив зуби. – Розкажи йому, Суррендро!

Харду посміхався, поліруючи рушником склянки.

– Двоє хлопців притягли свою подругу близько першої години ночі, – почав він. – Розумієте, вона була п’яна від щастя, що повернулася в рідні пенати. Дівчина дещо собі врізала, і я сказав, що треба накласти принаймні чотири шви, але шраму не буде. «Валяй», – ляпнула вона мені, і я нахилився перед нею отак.

Харду продемонстрував класичне східне привітання, звертаючись до когось невидимого. Луїс тихо захихотів, розуміючи, що сталося.

– І, поки я її зашивав, вона наблювала мені на голову.

Мастертон пирснув зо сміху, Луїс приєднався. Харду спокійно всміхнувся, наче таке з ним уже траплялося тисячу разів у тисячі його життів.

– Суррендро, скільки ти вже на чергуванні? – спитав Луїс, коли сміх затих.

– З півночі, – відповів той. – Я вже збирався йти. Просто затримався, аби ще раз з тобою привітатися.

– Що ж, привіт! – сказав Луїс, потиснувши його маленьку коричневу руку. – А тепер їдь додому і поспи.

– Ми вже майже закінчили зі «спецгрупою», – повідомив Мастертон. – Скажи «Алілуя», Суррендро!

– Краще утримаюся, – посміхнувся Харду. – Я не християнин.

– Ну тоді давайте хором заспіваємо «Миттєву Карму»[64] чи щось таке.

– Сяйте собі на здоров’я, – Харду всміхнувся і зник за дверима.

Луїс і Стів Мастертон провели його поглядами. На мить запанувала тиша, а потім вони розреготалися. Луїс ніколи ще не почувався так добре… так природно.

– Ну от, ми щойно завершили зі «спецгрупою», – мовив Стів. – А сьогодні до нас табунами пертимуть драгдилери.

Луїс кивнув. Дистриб’ютори ліків мали приїхати о десятій. Як любив наголошувати Стів, може, середа й для «Принца Спагеті»,[65] зате у вівторок в Університеті Мену точно настає «День Д».[66] «Д» означає «Дарвон».[67]

– Великий Босе, моя вам порада, – сказав Стів. – Не знаю, що за жевжики були у вас там у Чикаго, але ці пройди готові на все, аби впарити вам свій товар: від кухля пива в місцевій броварні до абонементу на боулінг у Бенгорі. Один хлопець намагався навіть втелющити мені надувну Джуді. І це мені! А я ж лише помічник адміністратора. Якщо вони не зможуть привезти зілля вам, вони привезуть вас до нього.

– Треба було погоджуватися на надувну Джуді!

– Нє-є-є. Вона була рудою. Не мій тип.

– Що ж, я згоден з Суррендрою, – сказав Луїс. – День сьогоднішній вже точно не такий, як вчорашній.

60

Популярна у США торгова марка готових сніданків, круп тощо.

61

Відомий ізраїльський політик, герой Війни Судного дня. На момент написання роману був міністром оборони Ізраїлю.

62

Китайська страва (курка з грибами в соусі).

63

«Diamonds & Rust» – пісня Джоан Баез 1975 року про її колишні стосунки з Бобом Діланом.

64

«Instant Carma» – пісня Джона Леннона, випущена 6 лютого 1970 року. Одна з трьох пісень Леннона (решта дві – «Imagine» та «Give Peace a Chance»), які потрапили в залу слави рок-н-ролу. Найпопулярніший роман Стівена Кінга «Сяйво» було написано під враженням від одного з рядків пісні: «…Weall shine on». Іронічне прощання Сурренди є перифразом цього рядка.

65

Алюзія на рекламний слоган спагеті: «Середа – для “Принца Спагеті”». Реклама, поширена у Новій Англії.

66

Загальноприйнятий термін, яким позначається день початку військової операції. Найчастіше мається на увазі операція Оверлорд – 6 червня 1941 року, висадка повітряного і морського десантів союзників на узбережжі Нормандії.

67

Сильний транквілізатор.

Кладовище домашніх тварин

Подняться наверх