Читать книгу Талісман - Стівен Кінг - Страница 10

1

Здавалося, що капітан не почув Джекового запитання. Він дивився в куток порожньої, занедбаної кімнати, неначе силувався щось побачити там. Він думав спроквола, болісно та водночас швидко. Джек зрозумів це. Тому що дядько Томмі вчив Джека, що перебивати дорослих, котрі розмірковують, – так само неввічливо, як і перебивати дорослих, котрі розмовляють. Але…

Тільки тримайся подалі від старого Блоута. Від нього та його Двійника… він гнатиме тебе, як лис гусака.

Спіді казав йому про це, але Джек так зосередився на Талісмані, що геть забув про застереження. А тепер слова зринули знову в його голові, усвідомлення виявилося гучним і болісним – неначе його стукнули ззаду по шиї.

– Який він із себе? – рішуче запитав хлопчик у капітана.

– Морґан? – перепитав капітан, що, здавалося, поринув у внутрішню задуму.

– Він гладкий? Гладкий і скоро облисіє? А він не кульгає ось так, коли гнівається? – Джек удався до вродженого дару мавпування – дару, від якого його батько аж заходився зі сміху, навіть коли був утомленим або засмученим – і «зіграв» Морґана Слоута. Обличчя малого миттєво постаріло, щойно він насупив чоло так, як це робив дядько Морґан, коли через щось бісився. Водночас він утягнув щоки й нахилив голову, щоб створити ілюзію подвійного підборіддя. Джек випнув губи у риб’ячу гримасу та заходився швидко водити бровами вгору-вниз. – Він ходить ось так?

– Ні, – відповів капітан, але щось промайнуло в його очах, як тоді, коли Джек сказав йому, що Спіді старий. – Морґан високий і в нього довге волосся. – Капітан торкнувся рукою правого плеча, щоб продемонструвати довжину. – А ще він шкутильгає. У нього деформована нога. Він носить спеціальний черевик, але… – він стенув плечима.

– Я бачив, ви точно впізнали, коли я копіював його! Ви…

– Тсс! Не так, Боже забий, голосно, хлопче!

Джек стишив голос:

– Гадаю, я знаю цього типа, – сказав він і вперше збагнув, що йому справді страшно…

Він ще не до кінця розумів цей світ, та одну річ щойно усвідомив повністю: «Дядько Морґан тут? Боже!»

– Морґан – це просто Морґан. І нема чого тут дуркувати, хлопче. Ходімо! Гайда вибиратися звідси.

Рука капітана стиснула Джекові передпліччя. Хлопчик здригнувся, але встояв.

Паркер стає Паркусом… А Морґан… Надто багато, як на збіг.

– Ще ні, – сказав він. Інше питання спало йому на думку. – А в неї є син?

– У королеви?

– Так.

– У неї був син, – знехотя відповів капітан. – Так. Хлопче, ми не можемо лишатися тут. Ми…

– Розкажи мені про нього!

– Немає чого тут розказувати, – відповів капітан. – Хлопчик помер іще немовлям, і шести тижнів не минуло, як вийшов з материнського лона. Перешіптувалися, що один з Морґанових прислужників – певно, Озмонд – задушив дитя. Та ті плітки не варті й шеляга. Хоча Морґан з Орріса не викликає в мене жодної симпатії, та всі знають, що кожна дванадцята дитина помирає ще в колисці. Ніхто не знає чому; їхня смерть є загадковою і не має причини. Є такий вислів: Господь забиває Свої цвяхи. І навіть королівська дитина не виняток в очах у Теслі. Він… Хлопче? З тобою все гаразд?

Джек відчув, як світ навколо нього сіріє. Хлопчик похитнувся, й коли капітан спіймав його, то шорсткі руки здавалися м’якими, наче пухові подушки.

Він сам мало не помер немовлям.

Матір розповідала йому, як одного разу вона підійшла до Джека й побачила, що він не ворушиться й узагалі лежить без жодних ознак життя: його губи посиніли, а щоки набули барви згаслих поховальних свічок. Розповідала, як з криком вибігла у вітальню, тримаючи його на руках. Батько та Слоут сиділи на підлозі, нахлебтавшись вина й обкурившись травою, і дивилися матч із реслінгу по телевізору. Батько вирвав тільце з материних рук, різко затиснув ніздрі лівою рукою («У тебе ще місяць там синці були, Джекі», – розповідала мама з тривожним сміхом), а тоді притиснувся ротом до маленького Джекового ротика, доки Морґан кричав: «Гадаю, це не допоможе йому, Філе. Не думаю, що це допоможе йому!»

(«Дядько Морґан був кумедним, правда, мамо?» – спитав тоді Джек. «Так, дуже кумедним, Джекі», – відповіла мама з дивним нещирим сміхом, а тоді запалила ще одну «Герберт Террітунс» об недопалок іншої, що тліла в попільничці.)

– Хлопче! – прошепотів капітан. – Хлопче! Дідько! Якщо ти зомлієш…

– Зі мною все гаразд, – відповів Джек. Здавалося, що його голос лунає на віддалі. Буцімто він чув голос коментатора на матчі «Доджерсів»[58], проїжджаючи вночі повз стадіон «Чавез Ревайн»[59] із прикритим дахом кабріолета, лункий і далекий – прямий репортаж із солодкого сну про бейсбол. – Усе добре, відпустіть мене. Що ви там казали?

Капітан більше не трусив хлопчика, але погляд його залишався стурбованим.

– Усе гаразд, – повторив Джек і раптом якомога сильніше дав собі ляпаса. – Ай!

І світ знову повернувся до звичного фокусу.

Він мало не помер у колисці. Це трапилося в тій старій квартирі, яку сам Джек ледь пам’ятав, а мама називала Палацом омріяного Техніколору[60], бо з вікна вітальні розгортався чудовий краєвид на Голлівудські пагорби. Він мало не помер у колисці, коли його тато й Морґан Слоут пили вино, а якщо ти п’єш багато вина, то маєш часто бігати до вітру. Він знав Палац омріяного Техніколору досить добре, аби пам’ятати, що до найближчої ванної кімнати з вітальні треба йти повз кімнату, яка тоді була дитячою.

Тепер Джек знав, що тоді трапилося: Морґан Слоут підводиться, легко посміхається, каже щось на кшталт «Секунду, Філе, я відійду»; батько навряд чи роззирався навкруги, бо Гейстек Калгун от-от був готовий кинути «з підвивертом» чи «задушливим захопленням» свого безталанного суперника; Морґан відходить від яскравого телеекрана у вітальні в попелястий морок дитячої, де спав маленький Джекі Сойєр у повзунках з Вінні-Пухом, маленький Джекі Сойєр, якому тепло й затишно в сухому підгузнику. Він бачив, як дядько Морґан потай кидає погляд на яскравий квадрат дверей до вітальні, його лисий лоб брижиться і морщиться, губи надимаються, як холодний рот озерного окуня. Він бачив, як дядько Морґан узяв диванну подушку з найближчого крісла, бачив, як він м’яко, але щільно прикрив нею голову сплячого немовляти та притримував її однією рукою, доки друга ковзнула дитині під спину. А коли всі рухи завмерли, він бачив, як дядько Морґан поклав подушку назад на крісло, куди зазвичай сідала Лілі, щоб погодувати малого, а тоді пішов у вбиральню, щоб відлити.

Якби матір негайно не заскочила подивитися, як він…

Холодний піт запорошив усе тіло.

Все було саме так? Можливо. І серце підказувало, що саме так усе і було. Надто вже бездоганним видавався збіг, і комар носа не підточить.

У віці шести тижнів син Лаури Делосіан, королеви Територій, помер у колисці.

У віці шести тижнів син Філа та Лілі Сойєрів мало не помер у колисці… і Морґан Слоут був там.

Мама завжди завершувала цю історію жартом: як Філ Сойєр мало не розтрощив їхнього «крайслера»[61] дорогою до лікарні, коли Джекі знову почав дихати.

І справді, весело. Аякже.

2

– А тепер ходімо, – мовив капітан.

– Гаразд, – відповів Джек. Хлопчик досі відчував млость, і його хитало. – Гаразд, ход…

– Тссс! – Капітан шпарко озирнувся на звук голосів, що наближалися.

Праворуч від них була стіна не з дерева, а з грубої парусини. Їй бракувало чотирьох дюймів до підлоги, і в просвітку Джек бачив, як крокують ноги в чоботях. П’ять пар. Солдатські чоботи. Один голос виокремлювався із загального гомону:

– …не знав, що в нього є син.

– Ну що ж, – відповів інший. – Байстрюки самі плодять байстрюків – ти ж і сам добре це знаєш, Саймоне.

У відповідь на це пролунав вибух грубого, порожнього сміху – Джек чув такий сміх у школі від старших хлопчаків, котрі забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таємничими, але чомусь страшними іменами: гомик, чудо-юдо та покруч. Кожне з цих по-своєму бридотних звертань супроводжували диким, карбованим сміхом на кшталт цього.

– Стуліть пельку! Стуліть пельку негайно! – долучився третій голос. – Якщо він почує, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнішнім Форпостом.

Бурмотіння.

Ще один приглушений вибух сміху.

Знову зубоскальство, цього разу нерозбірливе. І знову сміх, коли вони пішли далі.

Джек глянув на капітана, який витріщався на коротку парусинову стіну. Його зуби вищирилися, а губи притислися до ясен. Не було сенсу запитувати, про кого це вони базікали. А якщо вони базікали, то хтось міг і підслухати… хтось злий. Той, хто може зацікавитись, хто ж насправді цей байстрюк, що так несподівано звідкілясь вигулькнув. Навіть такий малий, як він, знав це.

– Ти достатньо почув? – запитав капітан. – Нам потрібно йти. – Здавалося, йому знову хочеться трусонути Джека… але він не наважувався.

Твої інструкції, накази чи щось там іще – це… ага, йти на захід, правильно?

«Він змінився, – подумав Джек. – Змінився двічі».

Уперше, коли Джек показав йому акулячий зуб, що був найфіліграннішим гітарним медіатором у світі, де замість кінних карет дорогами мчать автофургони. А тоді змінився знову, коли Джек підтвердив, що рухається на захід. Від погрози він перейшов до готовності допомогти і до… чого?

Я не можу сказати… Не можу сказати тобі, що робити.

До чогось на кшталт благоговійного трепету… або релігійного жаху.

«Він хоче, щоб ми пішли звідси, адже боїться, що нас упіймають, – подумав Джек. – Та є тут щось іще, чи не так? Він боїться мене. Боїться…»

– Ходімо, – наполягав капітан. – Заради Джейсона, ходімо.

– Заради кого? – тупо перепитав Джек, але капітан уже штовхав його вперед. Він різко потягнув Джека ліворуч і чи то повів, чи то поволік його коридором, одна стіна якого була з дерева, а інша – з грубої парусини, що тхнула пліснявою.

– Це не той шлях, яким ми прийшли, – прошепотів Джек.

– Не хочу йти повз тих хлопців, що бачили, як ми зайшли, – прошепотів у відповідь капітан. – То люди Морґана. Бачив того, високого? Такий худющий, що аж світиться?

– Так. – Джек пригадав вимушену посмішку, а ще очі, які не посміхалися. Інші здавалися м’якшими. А худий чоловік виглядав суворим. Він скидався на божевільного. І ще дещо: він видавався трохи знайомим.

– Озмонд, – сказав капітан і потягнув Джека цього разу праворуч. Запах смаженого м’яса все дужчав, і повітря тепер наповнювалось ним. Ніколи в житті ще Джекові так сильно не хотілося скуштувати такого запашного м’яса. Страх проймав Джека, його свідомість і почуття напружилися до краю, і сам він був на межі божевілля… але його рот дико повнився слиною.

– Озмонд – це права рука Морґана, – пробурмотів Капітан. – Він завжди надто багато бачить, і мені б не хотілося, аби він двічі споглядав тебе, хлопче.

– Що ви маєте на увазі?

– Тссс! – Він іще сильніше стиснув Джекову руку, яка й так боліла. Вони наближалися до великої завіси з тканини, що висіла у дверному прорізі. Джеку вона нагадувала шторку в душі, от тільки ця була з джутової мішковини, і візерунок її був настільки широким і грубим, що вона радше скидалася на сітку, а кільця, з яких вона звисала, були кістяні, а не хромовані. – А тепер реви. – Капітан гаряче видихнув Джекові у вухо.

Він відсунув штору та витягнув Джека на велику кухню, що повнилася розкішними ароматами (усе ж найсмачніше пахло м’ясо) та гарячою парою. Джек кинув збентежений погляд на жаровні, на великий кам’яний димар, на обличчя жінок, запнутих у хвилясті білі хустини, які нагадали Джекові плати черниць. Деякі з них вишикувалися вздовж довгих металевих ночов на козлах; червоні обличчя жінок укривалися намистинками поту, коли ті мили горщики й кухонне начиння. Інші стояли біля довгого столу, що тягнувся по всій ширині кухні, і щось нарізали скибками та кубиками, чистили й вирізали. Одна несла дротяні ґрати, на яких лежали ще не спечені пироги. Усі вони витріщилися на Джека та капітана, коли ті проштовхувалися крізь кухню.

– Ніколи більше! – Капітан волав на Джека й трусив його, наче тер’єр щура… І водночас швидко тягнув через кімнату до двостулкових дверей у дальньому кінці. – Ніколи більше, чуєш мене? Іще раз тікатимеш від роботи, я розсічу тобі шкіру на спині й облущу, наче печену картоплю!

І на межі слуху капітан прошипів:

– Вони всі запам’ятають і всі будуть говорити про це, тож плач, грець би тебе взяв!

І тепер, коли капітан із зарубцьованим обличчям тягнув його крізь наповнену паром кухню за карк і болючу руку, Джек навмисно викликав у свідомості жаский образ матері, що лежала в похоронній залі. Він бачив її в пишних складках білої органді[62] – вона лежала в труні у весільній сукні, яку одягала у фільмі «Буча на автоперегонах» студії РКО[63] 1953 року. Її обличчя все чіткіше й чіткіше проступало в Джековій свідомості, наче бездоганна вощана статуя, а ще Джек запримітив крихітні золоті сережки у формі хрестиків, які сам дарував їй два роки тому на Різдво. А тоді обличчя перемінилося. Підборіддя стало круглішим, ніс – прямішим і аристократичнішим. Волосся на тон посвітлішало та якось аж потовщало. Тепер у тій труні він бачив Лауру Делосіан – та сама труна втратила свої нечіткі обриси в похоронній залі: скидалося на те, що її витесали в грубій розпуці зі старої колоди – наче труна вікінгів, якщо в них узагалі щось таке було. Було легше уявити, що цю домовину поставлять на ноші з просякнутих олією колод і підпалять смолоскипом, аніж що її опустять в мовчазну землю. То була Лаура Делосіан, королева Територій, та в цьому мареві, що набуло ясного видіння, королева була вбрана в мамину весільну сукню з «Бучі на автоперегонах» та її золоті сережки-хрестики, які дядько Томмі допоміг йому вибрати в «Шарпсі» у Беверлі-Гіллз. І раптом сльози полилися з його очей гарячою, палючою повінню – не фальшиві сльози, а справжні, і не лише за своєю матір’ю, а за обома цими втраченими жінками. Вони вмирали у різних всесвітах, та їх єднала невидима струна, яка могла зотліти, але розірватися – ніколи, принаймні, доки вони обидві не пішли у засвіти.

Крізь сльози він бачив велетня в білому вбранні, що кинувся через кімнату до них. Він носив червону бандану замість пухнастого ковпака шеф-кухаря, але, на думку Джека, призначення цих головних уборів було однакове – представити власника як кухонного боса. А ще він розмахував тризубою дерев’яною виделкою загрозливого вигляду.

– Геть ЗВІТСИ! – заверещав на них шеф, і голос, що лунав з велетенських, наче діжка, грудей, був абсурдно писклявим – це голос гнучкого гея, що висловлює своє «фе» продавцеві взуття. От тільки у виделці нічого абсурдного не було; вона мала смертельно небезпечний вигляд.

Жінки розліталися від нього, як сполохані пташки. Найнижчий пиріг упав з таці у жінки, що несла її, і вона пронизливо, відчайдушно закричала, коли він розкришився на долівці. Полуничний джем розхляпався й потік, червоний, наче яскрава та свіжа артеріальна кров.

– ЗАБИР-РАЙТЕСЯ З МОЄЇ КУХНІ, ФИ, БЕФЗІ! ЦЕ ФАМ НЕ НАФПР-РОСТЕЦЬ! ЦЕ ФАМ НЕ БІГОВА ДОРІЖКА! ЦЕ МОЯ КУХНЯ, І ЯКЩО ФИ НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ ПРО ЦЕ, ТО ЗАРАДИ БОГА ТЕСЛІ Я ФИРІЖУ ЦЕ НА ФАШИХ ДУПАХ!

Він ткнув у них виделкою, відвернувши голову й примруживши очі настільки, що від них лишилися тільки щілинки – так, наче, попри грубі слова, думка про потоки гарячої крові була для нього надто gauche[64]. Капітан опустив руку, якою тримав Джека за карк, і виставив її вперед – мало не ледаче, як здалося Джекові. Уже за мить шеф лежав на підлозі, усі його шість із половиною фута. Виделка для м’яса валялася в калюжі полуничного соусу та шматках білої сирої здоби. Шеф качався туди-сюди, стискаючи зламане праве зап’ястя і волаючи високим, писклявим голосом. Те, що він волав, звучало досить-таки трагічно: він помер, капітан точно вбив його (він казав «фпиф» дивним німецьким акцентом); його щонайменше скалічено, жорстокий і безсердечний капітан Зовнішньої Варти розтрощив його вірну праву руку, а отже, й позбавив засобів до існування, прирікаючи на жалюгідне життя жебрака в роки прийдешні; капітан завдав йому жахливого болю, невимовного болю, і жодна людина у світі…

– Стули пельку! – заволав капітан, і шеф-кухар замовк. Одразу. Він лежав на підлозі, наче велика дитина, притуливши до грудей скручену праву руку. Червона бандана з’їхала на бік, відкриваючи одне вухо (в мочку якого було вставлено маленьку чорну перлинку). Вгодовані щоки тремтіли. Куховарки вражено охнули й заторохтіли, коли капітан нахилився до жахливого людожера, володаря задимленої печери, де вони проводять ночі та дні. Джек, усе ще рюмсаючи, зиркнув на чорного хлопчика (коричневого хлопчика, виправила його свідомість), що стояв на тому боці найбільшої жаровні. Рот хлопчика здивовано розтулився, обличчя смішно скривилося, наче в актора менестрель-шоу[65], але він досі крутив руками важіль, тому підвішений над розпеченим вугіллям окіст продовжував обертатися.

– А тепер слухай сюди, і я тобі дам пораду, яку ти не знайдеш у «Книзі Доброго Господаря», – промовив капітан. Він так близько нахилився до шеф-кухаря, що їхні носи мало не торкалися (паралізуюча хватка на Джековій руці – яка тепер милосердно заніміла – ні трохи не ослабла). – Ніколи… Ніколи… не налітай на людину з ножем… чи виделкою… чи списом… чи ще якоюсь Богом забитою тріскою в руках, якщо не маєш наміру вбити її цим. Усі знають, що шеф-кухарі – темпераментні, але темперамент не розповсюджується на замахи на особу капітана Зовнішньої Варти. Розумієш мене?

Шеф-кухар простогнав щось сльозливе, але разом із тим і нахабне. Джек не міг точно розібрати – здавалося, що акцент чоловіка ставав усе насиченішим – але там ішлося про матір капітана та бродячих собак за павільйоном.

– Цілком можливо, – сказав капітан. – Я ніколи не знав цієї пані. От тільки це точно не відповідь на моє запитання. – Він штурхонув кухаря запилюженим, зношеним черевиком. Той поштовх був досить м’яким, але кухар заволав так, наче капітан відвів ногу назад і щосили копнув його. Жінки знову загомоніли.

– То ми все чи не все розуміємо щодо кухарів, зброї та Капітанів? Бо якщо ні, доведеться ще трішки пояснити.

– Ми розуміємо! – уривчасто видихнув шеф-кухар. – Ми розуміємо! Ми розуміємо! Ми…

– Добре. А то мені й так довелося багато чого пояснювати сьогодні. – Він потрусив Джека за карк. – Так, хлопче? – Він трусонув його знову, і Джек абсолютно щиро заволав. – Добре… Гадаю, це все, що він може сказати. Хлопець дурбило, як і його мати.

Капітан обвів темним блискучим поглядом кухню.

– Хорошого вам дня, леді. Най благословить вас королева.

– І вас, добрий сер, – спромоглася вимовити найстарша з куховарок, присівши в недоладному, позбавленому грації реверансі. Інші вчинили так само.

Капітан потягнув Джека через кухню. Хлопчик дуже боляче вдарився стегном об мийку та знову закричав. Потекла гаряча вода. Димучі краплі билися об дошки та з шипінням витікали крізь них. «Ті жінки тримають у цьому руки, – подумав Джек. – Як же вони витримують?» А тоді капітан, який зараз практично тягнув малого на собі, проштовхнув Джека крізь іще одну штору з мішковини у передпокій, розташований за нею.

– Фу! – тихо промовив капітан. – Мені це не подобається, зовсім, тут дуже смердить.

Ліворуч, праворуч, знову праворуч. Джек почав розуміти, що вони рухалися до зовнішніх стін павільйону, а ще він мордувався питанням, як одне й те саме місце може бути зсередини набагато більшим, ніж здається ззовні. Тоді капітан проштовхнув його крізь дверцята, й вони знову опинилися на денному світлі; пообіднє сяйво було таким яскравим після мінливого мороку павільйону, що Джеку довелося негайно заплющити очі від сильного болю.

Капітан не вагався. Бруд хляпав і пирскав під ногами. Пахло сіном, конями та лайном. Джек знову розплющив очі та помітив, що вони перетинають ділянку, яка може бути моріжком, кошарою для худоби чи просто оборою. Він побачив коридор між двома завісами, по інший бік якого квоктали курчата. Худорлявий чоловік, убраний лише в брудний кілт і плетені сандалії, скидав сіно в прочинений хлів, орудуючи вилами з дерев’яними зубцями. У хліві стояв коник, не більший за шетлендського поні[66], і понуро позирав на них. Вони вже проминули хлів, коли мозок Джека зрештою прийняв те, що бачили його очі: у коня було дві голови.

– Гей, – мовив він. – Можна я знову зазирну в той хлів? Той…

– Нема часу.

– Але ж у коня було…

– Нема часу, кажу. – Він підвищив голос і заволав: – Якщо я ще раз побачу, що ти байдикуєш, а не виконуєш роботу, – тобі перепаде вдвічі більше!

– Такого не буде! – крикнув Джек (по правді, йому здавалося, що ця сцена вже не актуальна). – Присягаюся, це не повториться! Я ж казав тобі, що буду хорошим!

Просто перед ними, у стіні з дерев’яних брусів, із яких навіть не обдерли кору, забовваніла дерев’яна брама. Та стіна скидалася на частокіл зі старих вестернів (його мати знімалася в кількох таких). На брамі були важкі клямри, але замикальної балки, яку вони мали підтримувати, на місці не виявилося. Її – товсту, наче залізничний шлагбаум – притулили до купи дров, що лежала ліворуч. Брама прочинилася десь на шість дюймів. Якийсь розладнаний внутрішній компас підказував Джекові, що вони обійшли павільйон і вийшли з дальнього боку.

– Дякувати Богу, – сказав капітан звичним тоном. – Тепер…

– Капітане. – З-за спини покликав голос – низький, оманливо недбалий, але причепливий.

Капітан став як укопаний. Той голос покликав саме тої миті, коли переляканий Джеків компаньйон уже тягнувся до лівої частини воріт, щоб відчинити їх. Так, наче власник голосу спостерігав і очікував саме на цю мить.

– Можливо, ви були б настільки люб’язними, щоб представити мене своєму… ем… синові.

Капітан обернувся, обертаючи за собою й Джека. Посеред пасовиська стояв схожий на скелет придворний, який своєю присутністю руйнував гармонію пейзажу. Це був той, кого так боявся капітан, – Озмонд. Він глянув на них темно-сірими меланхолійними очима. І Джек побачив щось буремне в глибині тих очей. Раптом його страх загострився, відростив жало та пронизав його. «Він божевільний, – раптом сяйнув у мозку інтуїтивний здогад. – Зовсім з глузду з’їхав».

Озмонд підступив до них двома обережними кроками. У лівій руці він тримав укрите сирицею руків’я батога з телячої шкіри. Пужално потроху звужувалося до темної гнучкої волосіні, що тричі обвилася навколо його плеча, а руків’я було товстим, наче лісовий гримучник[67]. Кінчик руків’я породжував з дюжину менших пагонів: кожен з переплетеної сириці, кожен увінчаний кострубатим, але блискучим металевим шипом.

Озмонд смикнув руків’я батога, і паростки сповзли з його плеча із сухим шипінням. Він поворушив пужалном – і шкіряні пагони з металевими наконечниками повільно зашурхотіли у змішаній із соломою багнюці.

– Твій син? – повторив Озмонд і ще на крок наблизився.

І раптом Джек збагнув, чому цей чоловік здавався йому знайомим. Того дня, коли хлопчика мало не викрали, чи ж не він був типом у білому костюмі?

Джек подумав, що, напевно, то був він.

3

Капітан стиснув руку в кулак, підніс її до лоба й нахилився вперед. На мить завагавшись, Джек зробив те саме.

– Мій син Льюїс, – сухо промовив капітан. Скосивши очі вліво, Джек побачив, що той досі стояв схилившись. Тож він також стояв схилившись, і серце його калатало.

– Дякую, капітане. Дякую, Льюїсе. Най буде з вами благословення королеви.

Коли Озмонд доторкнувся до Джека руків’ям батога, той ледь не закричав. Так і стояв, знову випроставшись, і намагався потамувати крик.

Зараз Озмонд був лише за два кроки від Джека й дивився на нього своїм скаженим меланхолійним поглядом. Він був убраний у шкіряну куртку із чимось схожим на діамантові запонки. Його сорочка була екстравагантно гофрована. Ланцюжковий браслет на правому зап’ястку хвальковито подзенькував (по тому, як Озмонд тримав руків’я батога, Джек здогадався, що його ведуча рука – ліва). Довге волосся він зав’язував на потилиці широкою стрічкою, певно, з білого атласу. Він пахтів двома ароматами. Верхня нота – це те, що його матір називала «парфумами всіх чоловіків», тобто лосьйон після гоління, одеколон тощо. Від Озмонда пахло задушливо й порошнисто. Цей запах нагадав Джекові про старі чорно-білі британські фільми, де якогось горопаху тягали на допити до Старого Бейлі[68]. Судді й адвокати в таких фільмах завжди носили перуки, і Джек подумав, що скриньки, у яких ці перуки зберігалися, мали б пахнути так, як Озмонд, – сухо й запилюжено-солодко, як найстаріший у світі пончик, присипаний цукровою пудрою. А під ним ховався живіший, але ще бридкіший запах: здавалося, Озмонд випромінював його. То був запах поту, що нашаровувався на бруд, запах чоловіка, який мився дуже рідко, якщо взагалі коли-небудь виконував цю дію.

Так. Він був однією з тих істот, що намагалися викрасти його тоді.

Живіт Джека забуркотів і стиснувся.

– Не знав, що в тебе є син, капітане Фаррен, – сказав Озмонд. Хоч він і звертався до капітана, але не відводив очей від Джека. «Льюїс, – думав хлопчик. – Я Льюїс. Тільки б не забути…»

– Волів би і я не знати про це, – відповів капітан, зиркаючи на Джека зі злістю й огидою. – Я зробив йому честь, привівши до великого павільйону, а він тікає, як псяка. Упіймав його, коли він грався в…

– Так, так, – сказав Озмонд, удавано посміхаючись. «Він не вірить жодному слову, – нажахано подумав Джек і відчув, як його свідомість незграбно ступає крок у напрямку паніки. – Жодному слову!» – Хлопці погані. Усі хлопці погані. Це аксіома.

Він легенько торкнувся до Джекового зап’ястка пужалном батога. Нерви хлопчика напружилися до краю, і він скрикнув… і миттєво спалахнув від сорому.

Озмонд загиготів.

– Погані, о так, це аксіома, усі хлопчики погані. Я був поганим, і, закладаюся, ти був поганим, дуже поганим, капітане Фаррен. Так? Так? Ти був поганим?

– Так, Озмонде, – відповів капітан.

– Дуже поганим? – перепитав Озмонд. Неймовірно: він почав пританцьовувати в багнюці. І водночас у ньому не було нічого жіночного: Озмонд був гнучким і тендітним, але Джек не відчував у ньому справжнього гомосексуалізму; якщо в його словах і був сексуальний підтекст, то Джек інтуїтивно відчував, що він безпідставний. Ні, від нього йшла глибинна злість… і божевілля. – Дуже поганим? Надзвичайно поганим?

– Так, Озмонде, – дерев’яним голосом відповів капітан Фаррен. Його шрам виблискував у пообідньому світлі й тепер видавався радше червоним, ніж рожевим.

Озмонд закінчив свій імпровізований танок так само різко, як і розпочав. Він холодно глянув на капітана.

– Ніхто не знав, що в тебе є син, капітане.

– Він байстрюк, – сказав капітан. – І дурко. А ще й ледацюга, як з’ясувалося сьогодні. – Він несподівано повернувся і вдарив Джека по обличчю. Насправді удар був не сильним, але рука капітана Фаррена була важкою, наче цеглина. Джек застогнав і гепнувся в бруд, тримаючись за вухо.

– Дуже поганий, надзвичайно поганий, – сказав Озмонд, та зараз його обличчя стало моторошно порожнім, тонким і замкненим. – Підводься, поганий хлопчику. Поганих хлопчиків, які не слухаються батьків, треба покарати. А ще поганих хлопчиків треба розпитати. – Він махнув батогом. Той сухо клацнув.

Хистка свідомість Джека вибудувала дивну асоціацію – як він збагнув пізніше, то була спроба повернутися додому будь-яким знаним йому способом. Клацання Озмондового батога нагадало постріл із духової рушниці «Дейзі», яку він мав у восьмирічному віці. Вони з Річардом Слоутом обидва мали такі рушниці.

Озмонд потягнувся і схопив вимащену брудом Джекову руку своєю білою павучою долонею. Він смикнув Джека до себе, огортаючи хлопчика своїми запахами – старої солодкавої пудри та старого згірклого бруду. Його дивні сірі очі врочисто вдивлялися в блакитні Джекові. Джек відчув, як сечовий міхур важчає, тож намагався не підмочити штани.

– Хто ти? – запитав Озмонд.

4

Ці слова зависли в повітрі між ними трьома.

Джек знав, що капітан дивиться на нього із суворим виразом обличчя, за яким не міг сховати відчай. Він чув кукурікання півнів і гавкання собак. Звідкілясь долинав гуркіт карети, що наближалася.

«Скажи мені правду; я розпізнаю брехню, – казали ті очі. – Ти скидаєшься на одного поганого хлопчика, якого я вперше зустрів у Каліфорнії – ти він і є?»

І якусь мить уся правда тремтіла в нього на вустах:

«Джек, я Джек Сойєр, так, я той малий із Каліфорнії, королева цього світу була моєю матір’ю, от тільки я помер, і я знаю твого боса, я знаю Морґана – дядька Морґана, – і я розкажу тобі все, що ти захочеш знати, тільки припини дивитися на мене так своїми гіпнотичними очима, бо я лише дитина, а діти завжди роблять так – вони розповідають, розповідають усе…»

А тоді він почув мамин голос, і суворість у ньому межувала з глумом:

«Ти збираєшся все вибовкати цьому типу, Джекі? ЦЬОМУ типу? Від нього ж тхне відділом розпродажів чоловічої парфумерії, а сам він скидається на середньовічний варіант Чарлза Менсона [69]… Але чини так, як вважаєш за потрібне. Ти можеш надурити його, якщо захочеш – і навіть не спітнівши, – але чини, як вважаєш за потрібне».

– Хто ти? – перепитав Озмонд, підсуваючись іще ближче, і на його обличчі Джек прочитав абсолютну впевненість – він звик отримувати всі потрібні йому відповіді від людей… і не тільки від дванадцятирічних дітлахів.

Джек глибоко, рвучко вдихнув («Коли ти хочеш досягнути максимальної гучності – коли хочеш, щоб тебе почули на останньому ряду балкона, – застосовуй діафрагму, Джекі. Тоді звук легко проходить крізь голосові зв’язки назовні») і заверещав:

– Я ЗБИРАВСЯ ПОВЕРНУТИСЯ! БОГОМ КЛЯНУСЯ!

Озмонд, який нахилився ще ближче в очікуванні на розбитий, безсилий шепіт, відскочив, наче Джек простягнув до нього руку й ударив. Він наступив на хвостик однієї зі стрічок свого батога чоботом і мало не перечепився через них.

– Ти Богом забитий малий виродок…

– Я ЗБИРАВСЯ! БЛАГАЮ НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, ОЗМОНДЕ, Я ЗБИРАВСЯ ПІТИ НАЗАД! Я НІКОЛИ НЕ ХОТІВ ПРИХОДИТИ СЮДИ. Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ…

Капітан Фаррен стрімко кинувся вперед і вдарив його по спині. Джек простягнувся в багнюці, досі волаючи.

– Він дурко, я ж казав тобі, – почув Джек капітанові слова. – Я прошу вибачення, Озмонде. Будь певним, я виб’ю з нього дух. Він…

– Та що він узагалі тут робить? – завищав Озмонд. Його писклявий сварливий голос скидався на вищання базарної баби. – Що твій сопливий плюгавий байстрюк тут робить? І не намагайся показати мені його пропуск! Знаю, що він його не має! Ти протягнув його сюди, щоб нагодувати зі столу королеви… а ще, гадаю, щоб украсти срібло королеви… він поганий… одного погляду на нього достатньо, щоб збагнути, що він дуже, неприпустимо, зовсім поганий!

Батіг знову клацнув, та цього разу не м’яко, як духова рушниця «Дейзі», а гучно та чітко, наче гвинтівка двадцять другого калібру, і Джек устиг подумати: «Я знаю, що зараз буде», – а тоді велетенська гаряча рука схопила його за спину. Біль пронизував його плоть і, здавалося, що він не стихає, а, навпаки, наростає. Він палив і доводив до божевілля. Джек скрикнув і скорчився в багні.

– Поганий! Дуже поганий! Неприпустимо поганий!

Кожне «поганий» супроводжувалося черговим клацанням Озмондового батога, ще одним палючим дотиком і Джековим криком. Його спина горіла. Він навіть не знав, як довго це триває – здавалося, що з кожним ударом Озмонд тільки ще більше розпалюється, – коли почувся чужий вигук:

– Озмонде! Озмонде! Ось де ти! Дякувати Богу!

Дружний стукіт чобіт на бігу.

Голос Озмонда, розлючений і трохи засапаний:

– Ну? Ну? Що там?

Рука схопила Джека за лікоть і допомогла йому підвестися. Коли він похитнувся, рука обняла його за талію та підтримала. Важко було повірити, що капітан, такий суворий і рішучий під час їхньої бентежної екскурсії павільйоном, міг тепер бути таким чуйним.

Джек знову захитався. Світ і далі поривався розмитися. Патьоки гарячої крові стікали по спині. З ненавистю, що дедалі зростала, він глянув на Озмонда. І Джекові подобалося відчувати цю ненависть. Це була чудова протиотрута від страху й хвилювання.

Ти зробив це – ти завдав мені болю, поранив мене. А тепер слухай сюди, Джиґсе[70], якщо я матиму нагоду відплатити тобі…

– З тобою все гаразд? – прошепотів капітан.

– Так.

– Що? – репетував Озмонд до двох чоловіків, що перервали шмагання Джека.

Повз одного з цих денді Джек та капітан проходили, коли йшли до таємної кімнати. А інший скидався на візника, якого Джек бачив одразу після повернення на Території. Чолов’яга виглядав страшенно переляканим, він був пораненим: зліва на голові з рани юшила кров, заливаючи із цього боку все обличчя. Ліва рука в нього була подряпана, а камізелька – порвана: «Що ти там кажеш, нахабо?»

– Мій фургон перекинувся на повороті біля віддаленої околиці Селища Різномайстрів, – говорив візник.

Розмовляв він повільно і спроквола, як людина, прибита горем.

– Мій син убитий, Володарю. Він загинув під діжками. Йому виповнилося лишень шістнадцять на День травневих пагонів. Його мати…

– Що? – знову заволав Озмонд. – Діжки? З елем? Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перекинув цілий фургон Кінґслендського елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, пра-а-а-а-а-вда ж?

Голос Озмонда сягнув такої високої ноти, що здавалося, ніби на останньому слові він намагався злісно пародіювати оперну діву. Той голос тремтів і мінився. І тут Озмонд знову затанцював…от тільки цього разу від люті. Це поєднання було настільки дивним, що Джек підвів до рота обидві руки, аби потамувати мимовільне гигикання. Через цей рух сорочка дряпнула його побиту спину, і біль миттєво привів його до тями; швидше, ніж капітан прошепотів попередження.

Терпляче, ніби Озмонд просто пропустив єдиний важливий факт (певно, йому саме так і здавалося), візник почав знову:

– Йому тільки шістнадцять виповнилося на День травневих пагонів. Його матір не хотіла, щоб він їхав зі мною. Навіть думати не смію, що…

Озмонд здійняв батіг, і той просвистів униз сліпуче й несподівано швидко. Ще секунду тому його ліва рука вільно стискала пужално – а вже за мить удар батога: не як постріл із двадцять другого калібру, а як іграшкова рушниця. Візник відсахнувся і закричав, притискаючи руки до обличчя. Свіжа кров рівномірно стікала його брудними пальцями. Він упав додолу, волаючи: «Володарю! Володарю! Володарю!» – приглушеним, булькотливим голосом.

Джек застогнав:

– Ходімо звідси, швидше!

– Зачекай, – відповів капітан. Здавалося, напружені риси його обличчя трішки пом’якшилися, а в очах забриніла крихта надії.

Озмонд повернувся до денді, що відступив назад. Його тонкий червонястий рот не замовкав.

– То був «Кінґсленд»? – важко дихаючи, запитав Озмонд.

– Озмонде, ти не маєш звинувачувати себе…

Озмонд здійняв угору лівий зап’ясток; хвости батога з телячої шкіри зі сталевими наконечниками дзенькнули об чоботи денді. Той позадкував іще на крок.

– Не розказуй мені тут, що я маю робити, а що ні, – сказав Озмонд. – Просто відповідай на мої запитання. Я засмучений, Стівене, неприпустимо, надзвичайно засмучений. То був «Кінґсленд»?

– Так, – відповів Стівен. – Мені прикро казати, але…

– На Зовнішній Дорозі?

– Озмонде…

– На Зовнішній Дорозі, ти, обвислий хере?

– Так, – проковтнув Стівен.

– Ну, звісно ж, – мовив Озмонд, і жахливий блідий осміх розрізав його витончене обличчя. – Де ж іще мало б розташовуватися Селище Різномайстрів, як не на Зовнішній Дорозі? Не вміє ж село літати? А? Як може село перелетіти з однієї дороги на іншу, Стівене? Може? Може?

– Ні, Озмонде, звісно ж, не може.

– Не може. Тож діжки зараз котяться Зовнішньою Дорогою, правильно кажу? Якщо я правильно все розумію, то діжки й перевернутий фургон з елем блокують Зовнішню Дорогу, а найкращий ель на всіх Територіях стікає на землю, щоб ґрунтові черви могли напитися? Правильно кажу?

– Так… так. Але…

– Морґан приїде Зовнішньою Дорогою! – заверещав Озмонд. – Морґан приїде, а ти знаєш, як швидко жене він своїх коней! Якщо його диліжанс виїде на поворот і натрапить на той непотріб, візник може не встигнути зупинитися. Він може перекинутися! Він може загинути!

– Господи-Боже, – видихнув Стівен одним словом. Його бліде обличчя зблідло ще на два тони.

Озмонд повільно кивнув.

– Гадаю, якщо диліжанс Морґана перекинеться, краще нам би молитися за його загибель, ніж за одужання.

– Але… але…

Озмонд відвернувся від нього і мало не побіг туди, де стояли капітан Зовнішньої Варти та його «син». За Озмондом у багнюці досі звивався жалюгідний візник, досі бурмочучи своє «Володарю».

Озмондові очі ковзнули по Джекові, а тоді глянули крізь нього, наче хлопчика там і не було.

– Капітане Фаррен, – мовив він. – Ти стежив за подіями останніх п’яти хвилин?

– Так, Озмонде.

– Чи добре ти за ними стежив? Ти їх проаналізував? Чи ретельно ти їх проаналізував?

– Так. Гадаю, що так.

– Ви так гадаєте? Який чудовий у нас капітан. Як на мене, то ми ще поговоримо про те, як такий зразковий капітан міг стати батьком отакого жаб’ячого виплодка.

Його очі холодно й швидко глипнули на Джека.

– Та зараз не час для цього, правда ж? Ні. Пропоную зараз зібрати тобі дюжину найсильніших твоїх людей, а тоді подвоїти – ні, потроїти – їхню кількість і їхати до Зовнішньої Дороги. Твій ніс поведе тебе до місця аварії, чи не так?

– Так, Озмонде.

Озмонд кинув швидкий погляд на небо.

– Ми чекаємо на Морґана десь о шостій. Можливо, трішки раніше. Зараз – друга. Як, по-твоєму, капітане, зараз друга?

– Так, Озмонде.

– А що ти скажеш, маленький покидьку? Тринадцята? Двадцять третя? Вісімдесят перша година?

Джек витріщався на нього. Озмонд зневажливо скривився, і Джек відчув, як хвиля чистої ненависті знову здіймається в середині нього.

Ти завдав мені болю, і якщо я матиму нагоду!..

Озмонд перевів погляд на капітана.

– Гадаю, тобі варто докласти зусиль, щоб до п’ятої врятувати ті діжки, що не розлилися. А після п’ятої треба буде просто якомога швидше розчистити дорогу. Зрозуміло?

– Так, Озмонде.

– Тоді геть звідси.

Капітан Фаррен підніс кулак до лоба та вклонився. Джек і далі тупо витріщався – ненависть була такою сильною, що його мозок, здавалося, аж вібрував від неї, – а тоді повторив дію капітана. Озмонд відвернувся від них ще до того, як вони почали віддавати честь. Він попрямував назад до візника, ляскаючи батогом, наче духовою рушницею «Дейзі».

Візник почув наближення Озмонда та закричав.

– Ходімо, – сказав капітан, востаннє потягнувши Джека за руку. – Ти не хочеш бачити цього.

– Ні, – вичавив Джек. – Господи, ні.

Але щойно капітан Фаррен штовхнув праву стулку брами й вони нарешті вийшли з павільйону, Джек почув це – а потім чув це в снах тієї ночі: один свист карабінового пострілу за одним, і кожен супроводжувався криком приреченого візника. Озмонд також видавав певний звук. Йому бракувало дихання, тож складно було визначити, що то був за звук, не бачачи його обличчя – а цього Джекові не дуже хотілося робити.

Бо він і так знав. Джек подумав, що Озмонд сміється.

5

Тепер вони опинилися серед людного місця павільйонних угідь. Мандрівні музиканти скоса зиркнули на капітана Фаррена… і відійшли від нього подалі. Капітан рухався дуже швидко, його обличчя напружилося від чорних думок. Джекові довелося бігти підтюпцем, аби встигати за ним.

– Нам пощастило, – раптом сказав капітан. – Збіса пощастило. Мені здалося, що він хоче вбити тебе.

Джек витріщився на нього, у сухому роті пекло.

– Знаєш, він божевільний. Божевільний, наче людина, що переслідувала торт.

Джек гадки не мав, про що говорить капітан, але погодився з тим, що Озмонд божевільний.

– Що…

– Стривай, – мовив капітан. Вони повернули назад до маленького намету, у який капітан потягнув Джека, коли той показав йому акулячий зуб. – Стій тут і чекай на мене. Ні з ким не розмовляй.

Капітан зайшов до намету. Джек стояв, дивився і чекав. Повз нього прочимчикував жонглер, який зиркнув на хлопчика, навіть не збившись з ритму; він і далі підкидав з півдюжини м’ячиків у граційному, хитромудрому візерунку. Зграйка брудних дітей ішла за ним, наче за Гамельнським щуроловом[71]. Молода жінка, приклавши замурзане немовля до великих грудей, сказала, що коли в Джека знайдеться монетка або дві, то вона могла б навчити хлопчика робити дещо з його малюком, окрім як пісяти ним. Джек збентежено відвів погляд і зашарівся.

Молодиця зайшлася сміхом, схожим на каркання.

– О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ! Іди сюди, любчику! Іди…

– Геть звідси, курво, інакше закінчиш день у кухонному підземеллі.

Це був капітан. Він вийшов із намету разом з іншим чоловіком. Цей, інший, хоч і був огрядним і старим, а все ж мав дещо спільне з Фарреном – він виглядав як справжній солдат, а не один із ряджених акторів Гілберта та Саллівана[72]. Він намагався застібнути форму на гігантському череві, водночас тримаючи в руках закручений музичний інструмент, схожий на валторну.

Жінка із замурзаним немовлям подалася геть, навіть не глянувши на Джека. Капітан узяв потримати ріжок товстуна, аби той міг застібнутися, й перекинувся з ним кількома словами. Товстун кивнув і, нарешті впоравшись із курткою, забрав ріжок назад. А тоді рушив уперед, дмухаючи в ріжок. Цей звук був зовсім не схожий на той, що його Джек чув, коли вперше опинився на Територіях. Тоді лунало багато ріжків, і в їхньому звучанні вчувалося щось хвалькувате: то було сурмління герольдів. А цей звук скидався на фабричний свисток, що ніби промовляв: час братися до роботи.

Капітан обернувся до Джека.

– Ходімо зі мною, – мовив він.

– Куди?

– На Зовнішню Дорогу, – відповів капітан Фаррен і кинув на Джека Сойєра задумливий погляд, на дні якого бринів страх. – Батько мого батька називав її Західною Дорогою. Вона прямує на захід повз усе менші й менші села, аж доки не сягає Форпостів. А далі, за Форпостами, вона йде в нікуди… або в пекло. Якщо ти рушаєш на захід, хлопче, най поможе тобі Господь. От тільки я чув, що навіть Він сам ніколи не потикається за Форпости. Ходімо.

Питання роїлися в Джековій голові – цілі мільйони питань, – та капітан обрав убивчо швидкий темп, і хлопчику просто бракувало дихання, аби поставити їх. Вони видерлися на схил південніше від великого павільйону, а тоді минули місце, у якому Джек уперше опинився на Територіях. Веселий сільський ярмарок був тепер зовсім поруч: Джек чув, як закликайло припрошував шановну публіку випробувати долю в «Диявольського Віслюка»: «Щоб виграти приз, достатньо протриматися на ньому дві хвилини», – гукав він. Океанічний бриз розносив по всіх усюдах його голос, а разом із ним і спокусливий аромат гарячих наїдків – смаженої кукурудзи та м’яса. У животі в Джека забурчало. Опинившись у безпеці, далеко від Озмонда Великого і Грізного, він збагнув, що смертельно зголоднів.

Вони вже майже дійшли до ярмарку, як повернули праворуч на дорогу, що була значно ширшою за ту, котра вела до великого павільйону. «Зовнішня Дорога, – подумав Джек, але вже за мить, коли легкий страх охопив його нутрощі, він сам себе виправив: – Ні… Західна Дорога. Шлях до Талісмана».

А тоді знову поквапцем рушив за капітаном Фарреном.

6

Озмонд мав рацію: за потреби вони могли би просто йти за своїми носами. До селища з тією дивною назвою лишалося не менше за милю, а бриз уже приніс їм кислий аромат розлитого елю.

Дорожній рух у східному напрямку був перевантажений. Головним транспортом були фургони, запряжені змиленими кіньми (однак двоголових серед них не траплялося). Джеку спало на думку, що фургони були чимось на кшталт «Даямонд Рео» та «Петербілтів»[73] цього світу. Деякі з них – доверху заповнені торбами, пакунками й пакетами, інші – сирим м’ясом, а треті – щебетливими клітками з курчатами. На під’їзді до Селища Різномайстрів відкритий фургон із жінками небезпечно похитувався. Жінки сміялися й верещали. Одна з них підвелася, задерла спідницю аж до волохатої промежини, п’яно вигнулася і закрутила стегнами. Вона б точно впала з фургона прямісінько в канаву – і, певно, зламала б шию, – якби одна із супутниць не схопила її за задній край спідниці й грубо не потягнула долу.

Джек знову почервонів: як тоді, коли побачив білі груди молодиці та сосок у роті замурзаної дитини. О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ!

– О Боже! – пробурмотів Фаррен і ще прискорив рух. – Вони ж усі п’яні! Напилися розлитого «Кінґсленда»! І шльондри, і сам візник також! Вони ж можуть перевернутися на дорозі або звалитися в урвище – невелика втрата. Заразні шльондри!

– Принаймні, – задихаючись мовив Джек, – дорогу вже має бути розчищено, якщо весь цей люд приїхав сюди. Хіба ні?

Вони вже були в Селищі Різномайстрів. Широку Західну Дорогу змащували олією, щоб прибрати пил. Фургони приїжджали та їхали геть, групи людей снували вулицею туди-сюди, гучно щось обговорюючи. Джек побачив двох чоловіків, що лаялися біля чогось схожого на ресторан. Зненацька один із них ударив суперника кулаком. Уже за мить обоє чоловіків качалися по землі. «Не тільки ті шльондри наклюкалися „Кінґсленда“, – подумав Джек. – Гадаю, кожному в цьому містечку дісталося трохи».

– Усі великі фургони, що проїхали повз нас, приїхали звідси, – сказав капітан Фаррен. – Менші, звісно, могли якось проскочити, але диліжанс Морґана не з маленьких, хлопче.

– Морґан…

– Не думай зараз про Морґана.

Запах елю став гострішим, щойно вони проминули центр села та пішли до дальнього кутка. Ноги в Джека боліли, бо він намагався встигати за капітаном. Йому здавалося, що вони пройшли вже зо три милі. «Скільки це в моєму світі?» – подумав він, і це питання повернуло його до магічного соку Спіді. Хлопчик почав судомно мацати камзол, переконаний, що втратив магічне пійло, – але воно було на місці, хай навіть його боксерки змінилися на спідню білизну Територій.

Коли вони сягнули західного краю селища, кількість фургончиків зменшилася, проте кількість пішоходів, що рухалися на схід, надзвичайно зросла. Більшість пішоходів вигиналися, хиталися та реготали. Від них усіх тхнуло елем. У деяких навіть текло по одягу так, наче вони вляглися долі й цмулили напій, як ті собаки. Джек гадав, що так воно й було. Він побачив, як чоловік, що без упину реготав, вів за руку восьмирічного хлопчика – і той реготав так само. Той чоловік був страшенно схожий на ненависного портьє з «Альгамбри», і Джек збагнув, що вони були Двійниками. І чоловік, і хлопчик, якого він вів за руку, були п’яними, і коли Джек озирнувся на них, то побачив, як хлопченя почало блювати. Його батько – Джек гадав, що то був саме він – боляче й сильно смикнув малого за руку, коли той намагався доповзти до порослого чагарниками яру, де міг би проблюватися у відносній приватності. Хлопчик побрів за батьком, наче пес на короткому повідку, розприскуючи блювотиння на стариганя, що впав край дороги і хропів.

Обличчя капітана Фаррена дедалі темнішало й темнішало.

– Бог би їх усіх забив, – мовив він.

Навіть ті, хто добряче нажлуктилися, трималися якомога далі від капітана зі шрамом. Тоді, на варті біля павільйону, капітан носив на поясі короткі зручні шкіряні піхви. Джек гадав (і не безпідставно), що в них ховався короткий практичний меч. Якщо хтось із п’яниць підходив надто близько, капітан просто торкався меча, і пияк швиденько йшов собі геть.

За десять хвилин – коли Джек уже був певен, що більше не витримає – вони дісталися місця аварії. Візник саме завершував поворот, як фургон похилився і перекинувся. Через це діжки розлетілися по всій дорозі. Більшість із них розбилася, тому двадцять футів дороги перетворилися на болото. Один кінь лежав мертвий під фургоном, виднівся тільки його круп. Другий кінь лежав у яру, і розбитий уламок діжкової клепки стирчав з його вуха. Джеку подумалося, що так сталося не випадково. Певно, кінь дуже сильно поранився, і хтось вирішив покласти край його стражданням підручними засобами. Інших коней ніде не було видко.

Між конем під фургоном та другим, у яру, лежав розпростертий на дорозі син візника. Половина його обличчя вдивлялася в ясно-блакитне небо Територій з тупим зачудуванням. Там, де колись була друга половина, виднілася лише червона маса та схожі на шматочки гіпсу уламки білих кісток.

Джек побачив, що кишені хлопця вивернуто. Навколо місця аварії блукало з дюжину людей. Вони повільно брели, часто нахиляючись, щоб зачерпнути елю зі сліду від копита або щоб змочити в калюжці носову хустинку чи просто відірваний шматок сорочки. Більшість із них хиталися. Голоси здіймалися до реготів і сварливих висків. Після довгих умовлянь Джекова матір таки погодилася відпустити його з Річардом на опівнічний спарений сеанс «Ночі живих мерців» та «Світанку мерців» в один із дюжини кінотеатрів Вествуда. П’яні люди, що тут вешталися, нагадували йому зомбі з тих двох фільмів…

Капітан Фаррен витягнув меч. Той був коротким і практичним, як Джеку й уявлялося, і дуже не схожим на мечі з лицарських романів. Він більше скидався на тесак м’ясника – поточений, пошрамований і щербатий; його потемніле від поту руків’я було обмотане старою шкірою. Та й саме лезо було темним… за винятком різального краю. Він мав блискучий, заточений і дуже гострий вигляд.

– Забирайтеся звідси, хутко! – волав Фаррен. – Руки геть від королівського елю, Бог вас всіх забий! Забирайтеся геть, інакше всім кишки повипускаю!

У відповідь йому пролунало невдоволене буркотіння, але все-таки п’яниці відійшли від капітана Фаррена – усі, крім одного вайла, на лисому черепі якого де-не-де росли жмутки волосся. На думку Джека, його вага сягала трьохсот фунтів, а зріст – щонайменше семи футів.

– Як тя ідея побицця з нами всіма, рубако? – запитало вайло й махнуло рукою на гурт селян, які за наказом Фаррена відійшли від пивного болота й сміття з діжок.

– Залюбки, – відказав капітан Фаррен і вищирився до велетня. – Я тільки за, і найперше – з тобою, налиганий ти шматок лайна. – Фарренів вищир поширшав, і велет відійшов під впливом його небезпечної сили. – Нападай, якщо бажаєш. Коли я зарубаю тебе, то це буде перша хороша подія за весь сьогоднішній день.

Велетень позадкував із бурмотінням.

– А тепер ви всі! – закричав Фаррен. – Забирайтеся звідси! Дюжина моїх людей виїжджає зараз із павільйону королеви! Їх не надто тішитиме робота, й мені нема в чім дорікнути їм за це, так що я за них не відповідаю! Гадаю, у вас зараз саме достатньо часу, щоб повернутися в селище й сховатися по своїх підвалах до їхнього приїзду! Буде наймудрішим учинити саме так! Забирайтеся геть!

Вони всі кинулися бігти до Селища Різномайстрів, і попереду всіх громило, що кинув виклик капітанові. Фаррен буркнув і повернувся до місця аварії. Він зняв куртку та накрив нею обличчя візникового сина.

– Цікаво, хто з них обнишпорив кишені хлопця, що помер чи, може, тільки помирав на дорозі, – задумливо сказав Фаррен. – Якби я дізнався, то повісив би їх на хресті ще до настання сутінок.

Джек промовчав.

Капітан довго стояв і дивився вниз, на мертвого юнака, розтираючи однією рукою м’яку нерівну, пошрамовану шкіру на власному обличчі. Коли Фаррен глянув на Джека, то здавалося, ніби він щойно прийняв рішення.

– Тепер тобі потрібно піти, хлопче. Просто зараз. Перш ніж Озмонд не вирішив, що хоче й далі допитувати мого придуркуватого синочка.

– Вам дуже перепаде? – запитав Джек.

Капітан злегка всміхнувся.

– Якщо ти підеш, у мене не буде проблем. Я можу сказати, що відіслав тебе назад до матері або що так розлютився, що забив тебе до смерті дерев’яною ломакою. Озмонд повірить і в те, і в інше. Він не про те зараз думає. Усі вони. Вони чекають на її смерть. І це трапиться скоро. Якщо тільки не…

Він не завершив.

– Іди, – сказав Фаррен. – Не барися. А коли почуєш наближення Морґанового диліжанса, тікай з дороги й біжи далеко в ліси. Далеко. Інакше він почує тебе, як кіт чує щура. Він миттєво відчуває, коли щось виходить з-під контролю. Його контролю. Він диявол.

– А я почую його наближення? Його диліжанса? – нерішуче запитав Джек. Він поглянув на дорогу, що простягалася за рештками діжок. Вона здіймалася вгору, аж до краю соснового бору. Там буде темно, подумалося йому… А якщо Морґан їхатиме з іншого боку… Страх і самотність пронизали його найгострішою, найлютішою хвилею нещастя, знаного донині. «Спіді, я не можу зробити це! Хіба ж ти не знаєш? Я просто дитина!»

– У диліжанс Морґана запряжено шість пар коней, і тринадцятий кінь – попереду, – сказав Фаррен. – І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею. Ти точно почуєш його. Вистачить часу, щоб заховатися. Тільки переконайся, що ти добре заховався.

Джек щось прошепотів.

– Що? – різко перепитав Фаррен.

– Я сказав, що не хочу йти, – лишень трішки гучніше повторив Джек. Сльози підступили так близько, що він розумів: варто їм потекти, як він не зможе спинити цей потік, втратить контроль над собою і благатиме капітана Фаррена забрати його звідси, захистити, що-небудь…

– Гадаю, вже надто пізно думати про те, чого ти хочеш, – сказав капітан Фаррен. – Я не знаю нічого про тебе, хлопче, і знати не хочу. Не хочу навіть знати твого імені.

Джек стояв і дивився на нього. Його плечі згорбилися, очі пекли, а губи тремтіли.

– Розправ плечі! – несподівано люто гаркнув капітан Фаррен. – Кого ти збираєшся рятувати? Куди ти йдеш? Та, судячи з усього, ти й десяти футів не подолаєш! Ти надто малий, щоб бути чоловіком, але міг би хоча б прикинутися, правда? Ти виглядаєш, як побитий пес!

Зачеплений за живе, Джек виструнчився і висушив сльози. Його погляд упав на останки візникового сина, і в голові промайнуло: «Принаймні я не там, поки що. Він має рацію. Жалість до себе – це розкіш, яку я не можу собі дозволити». Це правда. І все-таки він трохи сердився на капітана зі шрамом через те, що той допік його і так легко натиснув на потрібні важелі.

– Краще, – сухо сказав капітан. – Не набагато, але краще.

– Дякую, – саркастично відповів Джек.

– Тобі нема куди відступати, хлопче. Озмонд женеться за тобою. Морґан також скоро кинеться навздогін. І, можливо… Там, звідки ти прийшов, також будуть проблеми. Але візьми ось це. Якщо Паркус відрядив тебе до мене, то хотів би, щоб я віддав це тобі. Тож бери і йди.

Капітан простягнув на долоні монету. Джек завагався, а тоді взяв її. Вона була завбільшки з п’ятдесятицентовик Кеннеді, але значно важчою – наче золото, подумав хлопчик, хоча насправді вона мала забарвлення матового срібла. Коли він поглянув на профіль Лаури Делосіан, його знову вразила – хоч і на мить, але надзвичайно – її схожість із матір’ю. Ні, не просто схожість: попри певні фізичні відмінності на кшталт тоншого носа чи круглішого підборіддя, це і була його мама. Джек знав це. Він перевернув монетку й побачив тварину з головою і крилами орла та тілом лева. Здавалося, вона дивиться на Джека. Від цього стало трохи лячно, тому він поклав монету всередину камзола, до пляшечки з магічним соком Спіді.

– Навіщо це? – запитав він у Фаррена.

– Ти дізнаєшся, коли настане час, – відповів капітан. – Або, можливо, не дізнаєшся. У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок перед тобою. Скажи про це Паркусу, коли побачиш його.

Джек відчув, як абсолютна ірреальність знову поглинає його.

– Іди, синку, – сказав Фаррен. Його голос стих, хоч і не став м’якшим. – Виконуй свою роботу… або те, що зможеш.

Зрештою, саме це відчуття ірреальності – усепоглинаюче переконання, що він – тільки гра чиєїсь уяви – змусило його рушити. Ліва нога, права нога, ліва вперед, права вперед. Відкинув убік уламок просякнутого елем дерева. Переступив через розтрощені рештки колеса. Обійшов з того боку вагона, зовсім не здивований виглядом засохлої крові та дзижчанням мух. Що таке кров чи дзижчання мух уві сні?

Він дійшов до краю замуленого, засипаного уламками дерева й діжок відрізку дороги, а тоді озирнувся… але капітан Фаррен відвернувся. Може, він видивлявся своїх людей, а може, просто став так, аби не дивитися на Джека. Зрештою, визнав Джек, скидалося на те ж саме. Спина лишалася спиною. Нема на що дивитися.

Він запхав руку під камзол, навпомацки знайшов монетку, яку капітан Фаррен дав йому, і міцно стиснув її. Так йому трішки покращало. Він стиснув її, як дитина, якій дали четвертак, щоб купити ласощів у цукерні, а тоді рушив далі.

7

Певно, не минуло й двох годин, і Джек почув той звук, який Капітан Фаррен описував як «грім, що котиться землею», – хоча, можливо, минули й усі чотири години. Коли сонце сховалося за західною межею лісу (а трапилося це незадовго по тому, як Джек зайшов у бір), стало складно орієнтуватися в часі.

Раз по раз із заходу їхали екіпажі, ймовірно, у напрямку павільйону королеви. Коли Джек чув наближення кожного з них (а їх було добре й далеко чути; лункість цих звуків нагадала Джекові слова Спіді про те, що коли одна людина витягує із землі редьку, то інша за півмилі чує запах), то одразу думав про Морґана, і щоразу ховався спершу в глиб яру, потім у інший його бік, а тоді вже в гущавину. Йому не подобалося перебувати в темряві цього лісу – навіть на узліссі, звідки він досі міг роздивитися дорогу, визираючи з-за стовбурів дерев. Джек не почувався в безпеці, та думка про те, що дядько Морґан (хлопчик досі вірив, що саме дядько Морґан був Озмондовим господарем, хоч капітан Фаррен і заперечував це) спіймає його на дорозі, подобалася йому ще менше.

Тож щоразу, коли Джек чув наближення фургона чи екіпажа, він ховався, а коли транспорт їхав далі, знову повертався на дорогу. Одного разу, коли він проходив через болотяний і зарослий будяками яр, праворуч щось пробігло – чи то ковзнуло по його нозі, і Джек закричав.

Дорожній рух був іще тією морокою і не надто покращував Джеків стан, хоча було й щось позитивне в періодичному русі фургонів, це вказувало принаймні, що він на шляху не сам.

Йому до чорта хотілося забратися з усіх цих Територій.

Магічний сік Спіді – найбридкіші ліки, які йому доводилося приймати за життя, але він би з радістю ковтнув тієї гидоти, хай навіть від неї зведе шлунок, якби хтось – наприклад, Спіді з’явився перед ним і запевнив, що коли він знову розплющить очі, то одразу побачить золотаві арки «Мак-Дональдса» – мама називала їх «Великі Американські Цицьки». Щораз більше він відчував гнітючу загрозу, немовби ліс чаїть небезпеку, ніби щось у ньому знає про його присутність, може, навіть сам ліс знає це. Бо ж дерева підкрадалися ближче до дороги, хіба ні? Так. Раніше вони зупинялися біля ярів, а тепер захопили їх повністю. Спершу здавалося, що в лісі ростуть лише сосни та ялини, а зараз переховуються й інші породи дерев, чорні стовбури яких перепліталися між собою, наче зогнилі струни. Деякі з них нагадували дивні гібриди ялини та папороті й мали гидотне сіре коріння, що чіплялося за землю, ніби липкі пальці. «Наш хлопчик? – здавалося, ніби в голові шепотіли ці бридкі пагони. – НАШ хлопчик?»

Це все у твоїй голові, Джекі. Ти просто мариш.

От тільки направду Джек не дуже вірив у це.

Дерева справді змінювалися. Повітря сповнювалося напруги, і відчуття, що за ним стежать, здавалося абсолютно реальним. Джек почав був думати, що його свідомість повертається до нав’язливих жахних думок через ліс, немовби самі дерева насилали на нього моторошні марева.

Пляшка Спіді з магічним соком була вже напівпорожньою. А її ж мало вистачити на весь шлях і щоб повернутися до Сполучених Штатів. Але якщо він відпиватиме потроху, коли лякатиметься будь-чого, то напою не вистачить і до кордону з Новою Англією.

Подумки він підраховував величезну відстань, яку пройшов у своєму світі, коли вперше повернувся з Територій. Сто п’ятдесят футів тут дорівнювали півмилі там. Якщо він просуватиметься таким чином і надалі, за умови, що співвідношення пройденого шляху не змінюється (а Джек визнавав можливість і такого), – він міг подолати десять миль тут – і опинитися аж ген за Нью-Гемпширом там. Немовби на ньому були семимильні чоботи.

От тільки дерева… сіре, липке коріння…

Коли почне справді сутеніти – коли небо із синього перетвориться на пурпурове, – перенесусь назад. Перенесуся, та й по всьому. Не буду я блукати цими лісами, коли впаде темрява. І якщо в мене десь в Індіані закінчиться магічний сік, то старий добрий Спіді може надіслати мені ще одну пляшку «ЮПСом»[74] абощо.

Досі міркуючи над тим, наскільки ж краще йому стало, варто було скласти план (хай навіть цей план пошириться лише на найближчі дві години), Джек раптом збагнув, що чує наближення чергового екіпажа, запряженого багатьма кіньми.

Схиливши голову на бік, він зупинився посеред дороги. Його очі широко розплющилися, і перед ними із запаморочливою швидкістю пронеслося два видіння: спершу велика машина, у якій сидять двоє чоловіків (то був не «мерседес»), а потім – фургон «Дике Дитя», що мчить униз вулицею, усе далі від тіла дядька Томмі, і з розбитого пластмасового радіатора крапає кров. А за кермом фургона Джек побачив руки… але то не були руки. То були дивні колінчасті копита.

І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею.

А тепер, коли цей звук лунав – далеко, та надзвичайно виразно, збурюючи чисте повітря, – Джек сам себе запитав, як же він міг раніше міркувати, що всі ті проїжджі екіпажі могли бути диліжансом Морґана? Він достоту ніколи більше не помилиться. То був загрозливий звук, сповнений передчуття зла – вірогідно, саме так торохтить катафалк, звісно, катафалк, яким керує диявол.

Хлопчик продовжував нерухомо стояти посеред дороги, немовби загіпнотизований, як кролик, зачарований світлом фар. Звук дедалі дужчав – грім коліс і копит, брязкіт шкіряної збруї. Тепер можна було навіть почути голос візника: «Гееей-яааа! ГЕЕЕЙ-ЯААА!»

Він стояв посеред дороги, заклякнувши на ній, а розум його розривався від жаху. «Не можу рухатися, о мій Боже Ісусе милостивий, я не можу рухатися. Мамо… Мамо… Мааааааааам!..»

Джек стояв посеред дороги, і в його уяві намалювалося щось велике та чорне, схоже на диліжанс. Воно мчало трактом, і тягнули його чорнющі тварюки, що скидалися більше на пум, ніж на коней. Джек бачив, як чорні штори совалися туди-сюди на вікнах карети; бачив візника, що стояв на передку. Його чорне волосся розвівалось на вітрі, а дикі очі божевільно блищали, наче у маніяка з викидним ножем.

Джек бачив, як диліжанс на повній швидкості наближався. Бачив, як катафалк збив його.

І саме це видіння зняло заціпеніння. Хлопчик кинувся праворуч, ковзнув униз від дороги – нога зачепилася за котрийсь із покарлючених коренів – упав, покотився. Його спину, що трохи загоїлась упродовж останніх кількох годин, знову пронизав нестерпний біль, який спотворив скривлений Джеків рот.

Джек підскочив і, згорбившись, помчав до лісу.

Спочатку він заховався за чорним деревом, але сучкуватий стовбур був масним та неприємним на дотик і трохи нагадував баньян[75], який Джек бачив на Гавайях під час минулорічних канікул. Джек перебрався ліворуч, за сосну. Гуркіт диліжанса та його ескорту наближалися. Щомиті Джек сподівався побачити, як вони промайнуть перед ним та помчать у Селище Різномайстрів. Джекові пальці стискали й відпускали смолисту соснову кору. Хлопчик кусав губи.

Просто попереду простягалася вузька і надзвичайно прозора просіка, через яку було видно дорогу та тунель, стіни якого встеляли листя, папороть і соснові голки. Коли Джек почав був думати, що Морґанів екіпаж так і не прибуде, понад дюжину озброєних вершників галопом полетіли на схід. Перший з них тримав попереду стяг, але Джек не зміг розгледіти емблему… та й не був певен, що справді хоче цього. А тоді диліжанс промайнув у вузькому Джековому просвітку.

Це відбулося дуже швидко, якусь секунду, може, навіть менше, та Джек усе виразно запам’ятав. Велетенський диліжанс сягав приблизно дюжину футів заввишки. Валізи й торби, закріплені на даху міцною мотузкою, додавали ще три фути. Кожен запряжений кінь мав на голові чорний плюмаж: від швидкісної гонитви вітер здував пера назад, і вони ставали практично пласкими. Згодом Джек подумав, що Морґанові потрібна нова запряжка на кожну поїздку, адже ці коні були вже на межі своїх сил. Згустки крові та піни вилітали з ротів, очі божевільно оберталися, раз по раз блимаючи білками.

А тоді, точнісінько як і в його мареві – чи то у видінні, – чорні крепові штори розлетілися, оголюючи незасклені вікна. І раптом в одному з цих чорних проваль з’явилося бліде обличчя; бліде обличчя, обрамлене дивними, різьбленими пасмами. Несподівана з’ява того лику вражала, неначе то постав привид у зруйнованому вікні зачарованого будинку. Те обличчя не належало Морґану Слоуту… і водночас належало.

І власник того обличчя знав, що Джек – чи якась інша загроза, така ж ненависна та особиста – десь тут. Джек побачив це в широко розплющених очах і в лиховісній гримасі, що враз викривила його рот.

Капітан Фаррен казав: «Він почує тебе, наче щура», – і тепер Джек похмуро подумав: «Ну от, він учув мене. Він знає, що я тут, і що ж тепер буде? Він зупинить увесь ескорт і, закладаюся, відрядить солдатів у ліс за мною».

Інша група солдатів – та, що захищала Морґанів диліжанс іззаду – промчала далі. Джек дедалі чекав, прирощуючись долонями до соснової кори. Він був певен, що Морґан обов’язково зупиниться. Однак цього не трапилося, і скоро важкий гуркіт диліжанса та вершників стихнув.

Його очі. Ось що однакове. Ці чорні очі на блідому обличчі. І…

Наш хлопчик? НАШШШШ!

Щось ковзнуло по його нозі… і вище, до кісточки. Джек закричав і спробував відступати назад, подумавши, що то була змія. Та варто було хлопчику глянути вниз, як він побачив, що в ногу вчепився один із сірих корінців… і вже обплітав литку.

«Це неможливо, – тупо подумав він. – Корені ж не рухаються». Джек різко позадкував, витягуючи ногу з грубих сірих кайданів, які сплів корінь. Литку пронизав легкий біль, наче від опіку мотузкою. Хлопчик підвів очі й відчув, як липкий страх наповнює його серце. Здається, він знав, чому Морґан, уловивши його присутність, усе одно поїхав далі. Морґан знав, що гуляти в цьому лісі – все одно що зайти в тропічну річку, яка кишить піраньями. Чому ж капітан Фаррен не попередив його? Джекові спадало на думку лише те, що капітан зі шрамом просто не знав цього, бо ніколи не заходив так далеко на захід. Сіре коріння ялиново-папоротневих покручів одночасно зарухалося – піднімалося, опадало, повзло до нього лісовим дереном. «Енти та дружини Ентів, – гарячково подумав Джек. – ЗЛІ Енти й дружини Ентів». Котрийсь особливо грубий корінь, шість останніх дюймів якого вкривала темна волога земля, раптом повстав перед ним і почав звиватися, наче кобра, яку заклинаннями викликав з кошика факір. НАШ хлопчик! НАШШ!

Корінь кинувся на Джека, і хлопчик позадкував, чітко усвідомлюючи, що корені сплелися в живу стіну між ним і безпечною дорогою. Він торкнувся спиною дерева… і з криком відскочив від нього, бо кора затріщала та засмикалася – здавалося, ніби то скажено корчаться м’язи. Джек озирнувся і побачив одне з тих чорних дерев із сучкуватими стовбурами. Його стовбур рухався, звивався. Перев’язані вузли кори спліталися у щось схоже на моторошне зрите борознами обличчя, одне око якого зяяло широченною чорною порожнечею, а друге заплющувалося в зловісному підморгуванні. Нижня частина дерева зі скреготанням розчахнулася, і з нього потік білясто-жовтий сік. НАШ! Нашшшшшшш!

Корені, мов пальці, прослизнули між Джековою рукою і ребрами, ніби намагалися залоскотати.

Він щодуху смикнувся і неймовірним зусиллям волі, тримаючись за рештки логічного мислення, обмацував камзол у пошуках пляшки Спіді. Він чув: десь далеко рвалося щось велетенське. Йому спало на думку, що то дерева вириваються з ґрунту. У Толкіна такого достоту ніколи не було.

Він схопив пляшку за шийку та витягнув її. Джек уже взявся був за закривку, аж раптом якийсь сірий корінь плавно ковзнув і обкрутив його шию. А наступної миті він стиснув її так сильно, наче зашморг ката.

Джекові перехопило подих. Доки він боровся з тією штукою, що намагалася задушити його, пляшка випала з рук. Хлопчику вдалося просунути пальці під коренем. Той був не холодним і твердим, а м’яким і гнучким, наче плоть. Джек боровся з ним, чудово розуміючи, що горлянка його булькає й хрипить, а слина стікає підборіддям.

Останнім напруженим зусиллям йому вдалося звільнитися від кореня. Натомість пагін спробував огорнути зап’ясток хлопчика, але Джек з криком відсмикнув руку. Він глянув униз і побачив, як пляшечка звивається та вислизає від нього, бо сірий корінь схопив її за шийку.

Джек стрибнув за нею. Корені хапали й огортали його ноги. Він важко упав на землю – але все ще тягнувся, риючи кінчиками пальців декілька дюймів в’язкого лісового ґрунту, щоб дістатися…

Він доторкнувся до гладкого боку зеленої пляшки… і схопив її. Щосили смикнув до себе, краєм свідомості розуміючи, що корені повністю захопили ноги, зв’язали й надійно зафіксували, мов мотузки, Джек відкрутив закривку. Ще один корінь, тонкий, неначе мереживо павутини, спускався вниз, щоб вихопити пляшку з рук. Хлопець відштовхнув його та підніс шийку до рота. Здавалося, запах зогнилих фруктів наповнив усе, утворивши навколо Джека живу мембрану.

Спіді, благаю, хай воно подіє!

Ще більше коренів повзло по його спині. Вони обнімали безпорадного хлопця за талію та скручували навсібіч, але Джек уже ковтнув, і дешеве вино забризкало його щоки. Він пив, стогнав і молився, але щось було не так, воно не діяло, і хоч очі досі залишалися заплющеними, Джек відчував, як корені стискають йому руки й ноги, відчував,

8

як вода просочується крізь джинси й сорочку, чув запах

Вода?

бруду й вологи, чув

Джинси? Сорочка?

монотонне кумкання жаб і

Джек розплющив очі й побачив помаранчеве сяйво заграви, що відбивалося в широкій річці. На східному березі річки ріс незайманий ліс; на західному – а саме тут перебував Джек – простягалося довге поле, частково приховане присмерковим туманом, що стелився по землі аж до самої води. Волога земля хлюпала під ногами. Джек лежав край самої води, у найболотянішій місцині. Все поросло густими бур’янами – до сильних морозів, які їх вб’ють, лишався ще місяць, а може, й більше – і Джек заплутався в них, так, неначе людина, що, прокидаючись від нічного жахіття, заплуталася у власній постільній білизні.

Наскрізь мокрий, він зіп’явся на ноги та заточився. Від нього тхнуло багнюкою, а лямки наплічника стискували пахви. Хлопчик із жахом відкинув з обличчя і рук рештки бур’янів. Відступив від води, а тоді озирнувся і побачив, що пляшка Спіді лежала в багнюці, а закривка – біля неї. Частина «магічного соку» розлилася, коли він боровся зі зловісними деревами Територій. Тепер у пляшці лишилася тільки третина рідини.

Він постояв там приблизно хвильку та подивився на річку. Його порепані кросівки занурилися в багнюку. Це достоту був його світ: старі добрі Сполучені Штати Америки. Він не побачив таких сподіваних золотих арок, хмарочоса чи супутника Землі, що блимав десь у вишині присмеркового неба, але він напевно знав, де перебуває, так само як знав власне ім’я. І тепер поставало питання, чи бував він узагалі в якомусь іншому світі?

Джек поглянув на незнайому річку, такий же незнайомий сільський пейзаж і прислухався до затишного мукання корів. А тоді подумав: «Ти опинився деінде. Це достоту не пляж Аркадії, Джекі».

Ні, то точно не був пляж Аркадії, от тільки Джек не настільки добре знав околиці, щоб сказати напевно, що відійшов далі, ніж на чотири-п’ять миль: знав тільки, що достатньо просунувся в глиб суходолу, аби більше не відчувати запаху Атлантики. Він повертався, неначе прокидався після страшного сну – а може, то і був сон? Усе, починаючи з візника та його підводи з м’ясом, засидженого мухами, і до живих дерев? Лишень пробудження від жахіття, частиною якого було блукання уві сні? У цьому був сенс. Його матір помирала і, як подумав Джек, насправді він уже давно про це знав: усе вказувало на це, і підсвідомість давно вже дійшла правильного висновку, хай навіть свідомість і заперечувала очевидне. Все це сприяло атмосфері самонавіювання, а той божевільний п’яниця Спіді Паркер запустив усе в дію. Усе сходилося.

Дядьку Морґану таке б сподобалося.

Джек затремтів і тяжко глитнув. Ковтати було боляче. Біль був не таким, як під час застуди, а інакшим: так дошкуляють травмовані м’язи.

Він підвів ліву руку – ту, яка не тримала пляшку – і м’яко потер долонею горло. Якусь мить у нього був абсурдний вигляд: як у жінки, що перевіряє, чи немає в неї другого підборіддя або зморшок. Він побачив садно саме над адамовим яблуком. Хоч воно й не сильно кривавило, але торкатися до нього було боляче.

Це робота кореня, що схопив його за шию.

– Правда, – прошепотів Джек. Він дивився на помаранчеву воду, прислухався до кумкання жаб-биків і далекого мукання корів. – Усе правда.

9

Джек почав підніматися схилом, ген до краю поля, залишаючи річку – а разом із нею і схід – позаду. Коли він здолав півмилі, постійне тертя та човгання рюкзака об побатожену спину (а Озмондові удари нікуди не поділися, і наплічник, що совався туди-сюди, нагадував про це) викликало з небуття спогад. Тоді він відмовився від велетенського сандвіча Спіді, та чи не поклав старий рештки до рюкзака Джека, доки той роздивлявся медіатор? Від цієї думки живіт аж підскочив.

Тоді Джек зняв рюкзак і зупинився прямісінько посеред туману під вечірньою зорею. Він відгорнув одне відділення і побачив там сандвіч: не шматочок чи навіть половину, а цілий сандвіч, загорнутий у газету. Джекові очі наповнилися теплими слізьми, і хлопчику до болю захотілося, аби Спіді опинився тут, щоб він міг обняти друга.

Десять хвилин тому ти називав його божевільним старим п’яницею.

Хлопчикове обличчя спалахнуло від сорому, однак це почуття не завадило згамати сандвіч за шість великих кусів. Хлопчик запакував наплічник і знову одягнув його на плечі. Він рушив далі. Йому стало краще: коли вдалося втамувати бурчання в животі, Джек знову став самим собою.

А невдовзі у всеохопній темряві заблимали вогники. Фермерський дім. Загавкав пес – то був гучний гавкіт велетенського собацюри, і Джек на мить завмер.

«Усередині, – подумав він. – Або на ланцюзі. Сподіваюся».

Він повернув праворуч, і через певний час собака замовк. Орієнтуючись по вогнях фермерського будинку, Джек небавом вийшов на вузьку асфальтну дорогу. Він тільки й дивився зліва направо, не маючи й гадки, куди йти далі.

Гаразд, народ, ось і Джек Сойєр, на півдороги з нізвідки в нікуди: мокрий до нитки, кросівки вимащені багнюкою. Браво, Джеку!

Самотність і туга за домівкою знову охопили його. Джек відігнав ці почуття. Він плюнув на лівий указівний палець, а тоді різко вдарив по краплі слини. Більша частинка відлетіла праворуч – чи то лишень так здалося Джекові, – тому він повернув саме туди й рушив далі. За сорок хвилин зморений (і, що гірше, голодний) Джек побачив кар’єр із видобування гравію, а за ним – якийсь хлів, відмежований від дороги ланцюгом.

Джек прошмигнув під ланцюгом і рушив до хліва. На дверях висів замок, але хлопчик побачив, що під однією зі стін халупки просіла земля. Зняти рюкзак, пролізти під стіною, а тоді протягнути за собою речі – справа однієї хвилини. А замок на дверях навіть дарував відчуття безпеки.

Він роззирнувся довкола та побачив якісь дуже старі інструменти – вочевидь, цим місцем давно не користувалися, і Джека це влаштовувало. Він роздягнувся догола – відчувати на собі брудний та липкий одяг хлопчику не хотілося. У кишені штанів намацав монетку, яку дав капітан Фаррен: поміж звичайного дріб’язку вона здавалася справді велетенською. Джек витягнув її та побачив, що монетка капітана Фаррена – з профілем Королеви з одного боку та з крилатим левом з іншого – перетворилася на срібний долар 1921 року. Деякий час хлопчик ретельно роздивлявся профіль Леді Свободи на срібнику, а тоді кинув грошик назад у кишеню джинсів.

Джек витягнув із наплічника чисті речі; брудні він вирішив просушити до ранку, а тоді сховати назад, щоб за можливості випрати їх у Ландроматі або ж просто в найближчому струмочку.

Доки він шукав шкарпетки, його рука натрапила на щось вузьке та тверде. Джек витягнув знахідку і побачив, що то зубна щітка. Враз у його свідомості виникли образи: дім, безпека, логіка. Усе, що втілювала зубна щітка, враз заполонило його думки. І хлопчик ніяк не міг потамувати ці емоції або ж уникнути їх. Зубна щітка має лежати в добре освітленій ванній кімнаті і використовуватися разом із піжамою на тілі й теплими капцями на ногах. І не було їй місця на дні рюкзака в холодному мóроці хліва для інструментів край кар’єру з видобування гравію в пустельному провінційному містечку, назви якого він навіть не знав.

Його охопила самотність. Він повністю усвідомив свій статус вигнанця. І Джек заплакав. Він не побивався голосно й істерично, як люди, котрі приховують злість під маскою сліз, – ридав рівномірно, як той, хто раптом збагнув свою самотність і те, що вона триватиме довго. Він плакав, бо здавалося, що безпека й глузд полишили цей світ. Відчуження набуло реальних обрисів, що, вочевидь, наближало божевілля.

Джек заснув ще до того, як у нього висохли сльози. Він спав, обхопивши свій рюкзак, лише у свіжих трусах та шкарпетках. Від патьоків сліз зосталися чисті смужки на брудних щоках, а в руці – затиснута зубна щітка.