Читать книгу Талісман - Стівен Кінг - Страница 6

1

– Так, тепер я готовий, – відповів Джек абсолютно спокійним голосом, а тоді зайшовся слізьми.

– Кажи, Джеку-Мандрівнику. – Спіді опустив ключ і підійшов до хлопчика. – Кажи, синку, і заспокойся, заспокойся вже…

Але Джек не міг заспокоїтися. Раптом усього навколо стало надто багато, надто. І лишалося або плакати, або зануритися у велику хвилю темряви – хвилю, яку не могла осяяти жодна золота іскра. Сльози пекли, але Джек відчував, що його вб’є жах, якщо він не виплачеться.

– Поплач, Джеку-Мандрівнику. – Спіді пригорнув хлопчика.

Джек притулився гарячим запухлим обличчям до тонкої сорочки негра, вдихаючи його запах – трохи «Олд Спайс», трохи кориці, трохи книжок, яких дуже довго не брали з бібліотеки. Гарні запахи, затишні. Він обхопив руками Спіді; долоні намацали кістки на спині прибиральника. Вони були дуже близько до поверхні – їх укривав лише тоненький шар шкіри.

– Поплач, як тобі од того стане ліпше, – промовив чоловік. – Часом воно помагає. Спіді знає, як далеко ти був, Джеку-Мандрівнику, наскільки далеко ти підеш і як сильно ти втомився. Тож плач, коли тобі стане од того ліпше.

Джек заледве розбирав почуті слова – тільки їхнє звучання: миролюбне, заспокійливе.

– Моя мати справді хвора, – урешті сказав Джек Спіді в груди. – Гадаю, вона приїхала сюди, щоби бути подалі від давнього батькового ділового партнера, містера Морґана Слоута. – Хлопчик добряче шморгнув носом, відпустив Спіді, відступив від нього та витер запухлі очі долонями.

Джек навіть здивувався, що не відчуває жодного збентеження – раніше сльози викликали в нього огиду й сором… це було майже як обмочити штани. Може, то через постійну суворість матері? Джек припускав, що частково, мабуть, так і є; тонкосльозою Лілі Кавано не була.

– Але ж це не єдина причина, через яку вона приїхала сюди?

– Ні, – сказав Джек, стишивши голос. – Гадаю, вона приїхала сюди… помирати. – На останньому слові його голос невідь чому пішов вгору і завищав, наче незмащений шарнір.

– Можливо. – Спіді не відвертав від Джека очей. – І, можливо, ти тут, щоб її врятувати. Її… та іншу жінку, таку саму, як вона.

– Хто вона? – вимовив Джек терпкими губами.

Він знав хто. Не знав її імені, але знав хто вона.

– Королева, – відповів Спіді. – Її звуть Лаура Делосіан. Вона королева Територій.

2

– Допоможи мені, – пробурмотів Спіді. – Подерж стареньку Срібну Леді під хвостом. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити.

– Ти її так називаєш? Срібна Леді?

– Агась. – Спіді ощирився дюжиною зубів, верхніми та нижніми. – Усі коні на каруселі мають імена. Хіба ж ти не знав цього? Давай хапайся, Джеку-Мандрівнику.

Джек підсунув руки під дерев’яний хвіст білої кобили і стиснув пальці. З кректанням Спіді обхопив великими коричневими руками передні ноги Леді. Разом вони перенесли дерев’яну лошицю до обертальної платформи каруселі. Штир стирчав унизу, виблискуючи мастилом «Квакер Стейт».

– Трохи лівіше… – прохрипів Спіді. – Ага… тепер опусти її, Джеку-Мандрівнику! Опусти її долу. Чудово.

Вони встромили штирі та відступили. Джек хекав, а Спіді щирився, хрипко відсапуючись. Негр витер долонею піт із брів і осміхнувся хлопчику.

– Боже правий, ну хіба ми не круті?

– Ну раз ви так кажете, – усміхнувся Джек.

– Кажу! О так! – Спіді потягнувся до задньої кишені та витяг звідти темно-зелену пляшку. Він відкрутив закривку, ковтнув – на мить Джек відчув дивну впевненість: він може бачити крізь Спіді. Чоловік ставав прозорим, ефемерним, наче один із привидів у серіалі «Топпер»[34], що крутили на одній з інді-станцій у Лос-Анджелесі. Спіді зникав. «Зникав, – міркував Джек. – Чи переходив у інше місце?» Але це була ще одна ідіотська думка; вона не мала жодного сенсу.

Тоді Спіді знову став таким же чітким, як і раніше. Очі просто зіграли з Джеком злий жарт, миттєва…

Ні! Неправда. На якусь мить його майже не стало тут!

…галюцинація.

Спіді уважно подивився на нього. Явно вирішив простягнути пляшку Джеку, тоді ледь помітно захитав головою, закрутив закривку, й баклажка ковзнула в задню кишеню. Він повернувся до огляду Срібної Леді, яка знову стала на своє місце на каруселі. Тепер залишалося тільки надійно закріпити її болтами. Чоловік усміхався.

– Ми круті, найкрутіші, Джеку-Мандрівнику.

– Спіді…

– Усі вони мають імена, – промовив Спіді, повільно обходячи навколо обертальної платформи каруселі; його кроки гучно відлунювали у величезній будівлі. Зверху, в затінку перехрещених балок, тихо перемовлялися сільські ластівки. Джек ішов за негром. – Срібна Леді… Північ… а ось цей чалий – Скаут… а ось цю кобилку звуть Прудконога Еллі.

Негр відкинув голову та заспівав, дивуючи ластівок, що кружляли навколо:

– Спід з вогнем кохання гралась… І Білл Мартін її вбив, розкажу, що сталось[35]… Гай-гай. Поглянь, як вони літають! – Він зареготав, але коли повернувся до Джека, то знову посерйознішав. – Ти ж хочеш спробувати врятувати життя своєї матері, Джеку? Її та тої, іншої, жінки, про яку я тобі розповідав?

– Я… – «не знаю як» хотів він сказати, але голос усередині нього – голос, що прийшов з тої, раніше замкненої, кімнати, з якої вранці виринула згадка про двох чоловіків, що намагалися його викрасти – владно зріс: «Ти чудово все знаєш! Тобі, можливо, для початку знадобиться Спіді, але ти все знаєш, Джеку. Знаєш».

Він гарно знав цей голос. Це був голос його батька.

– Я спробую, якщо ви розкажете мені як. – Голос хлопчика звучав нерівномірно: то вищав, то нижчав.

Спіді пройшов залою до дальньої стіни – великої, заокругленої, складеної з дерев’яних колодочок, на яких було намальовано (примітивно, але з дикою енергією) коней, що кудись мчали. Джекові стіна нагадувала опущену кришку батькового секретера (того секретера, згадав Джек, що стояв у кабінеті Морґана Слоута, коли вони з матір’ю були там востаннє; ця думка спричинила напад витонченого, невиразного гніву).

Спіді дістав величезне кільце з ключами. Він перебирав їх, геть занурившись у власні думки, потім знайшов потрібний і вставив його у навісний замок. Витягнув вушко з гнізда, клацнув ним та вкинув замок у нагрудну кишеню. Чоловік відштовхнув стіну вбік по рейках. Чарівно-яскраве сонячне світло хлюпнуло всередину, примушуючи Джека мружитися. Відблиски води м’яко затанцювали по стелі. Вони зі Спіді дивилися на неймовірний океанічний краєвид, що простягався перед наїзниками Каруселі з «Дивосвіту Аркадії» щоразу, коли Срібна Леді, Північ та Скаут несли їх повз східний бік круглої будівлі, у якій стояла карусель. Легкий океанічний бриз здмухнув волосся з Джекового лоба.

– Краще, щоб було вдосталь сонячного світла, якщо ми хочемо про це говорити, – сказав Спіді. – Ну ж бо, йди сюди, Джеку-Мандрівнику, і я розкажу тобі все, що зможу… хай і не все, що знаю. І хай Бог милує дізнатися тобі коли-небудь усе.

3

Спіді говорив лагідним голосом – таким м’яким і заспокійливим, що він був для Джека, наче добре вичинена шкіра. Джек слухав, часом супився, часом витріщався.

– Пам’ятаєш ті штуки, які ти називаєш Дивовиддям?

Джек кивнув.

– Ці штуки – не сни, Джеку-Мандрівнику. Ані денні, ані нічні. Те місце – реальне. Або принаймні доволі реальне. Багато в чому відрізняється від цього, але реальне…

– Спіді, моя мама каже…

– Зараз це не має жодного значення. Вона не знає про Території… хоча, в якомусь сенсі, вона таки про них знає. Бо твій таточко… Він знав. І той, інший, чоловік…

– Морґан Слоут?

– Ага, гадаю. Він знав також. – Потім Спіді таємниче додав: – І я знаю, хто він там. Хто ж як не я? Хтоооооооо?

– На картині у твоїй комірчині… не Африка?

– Не Африка.

– Не брешеш?

– Не брешу.

– І мій батько бував у тих місцях? – спитав хлопчик, але в душі вже знав відповідь – відповідь, яка кидала світло на стільки речей, що не могла бути неправдою.

Але правда то була чи ні, а Джек іще не знав, наскільки в усе це вірити. Магічні землі? Хворі королеви? Це вселяло в нього тривогу. Вселяло тривогу за власний здоровий глузд. Чи ж мати не повторювала йому знову і знову, коли він був маленьким, що він не повинен плутати Дивовиддя з тим, що по-справжньому справжнє? Вона була дуже суворою щодо цього та трохи лякала Джека. Можливо, гадав він тепер, вона й сама боялася. Чи могла вона так довго жити з батьком Джека і нічого не знати? Джек так не вважав. Можливо, міркував він, вона знала небагато… саме достатньо, щоб боятися.

Збожеволіти. Ось про це вона завжди казала. Люди, які не відчувають різниці між вигадками та дійсністю, божеволіють.

Але його батько знав іншу правду, хіба ні? Так.

Він та Морґан Слоут.

«У них є магія, так само, як у нас є фізика, правильно?»

– Твій батько частенько там бував. Так. І той, інший. Гроут[36]…

– Слоут.

– Агась. Він. Він також бував там. От тільки твій татко, Джеку, він приходив туди, щоб спостерігати та вивчати. А той, інший, приходив, аби поживитися.

– Морґан Слоут убив мого дядька Томмі? – спитав Джек.

– Знать нічо не знаю. Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику, бо часу в нас катма. Якщо ти певен, ніби той тип, Слоут, наміряється тута об’явиться…

– Судячи з голосу, він аж казиться з люті, – сказав Джек.

Лише думка, що дядько Морґан може з’явитися в Аркадія-Біч, змусила його нервувати.

– …Тоді часу мало, як ніколи. Бо, можливо, він не сильно побиватиметься, коли твоя мати помре. А його Двійник, певен, сподівається, що королева Лаура помре.

– Двійник?

– У цьому світі є люди, які мають близнюків на Територіях, – сказав Спіді. – Небагато, оскільки там значно менше людей, ніж тут, – може, навіть одна на сто тисяч. Але Двійникам подорожувати туди і назад значно легше.

– Ця королева… вона… моя мама… її Двійник?

– Так. Схоже на те!

– Але моя мама ніколи?..

– Ні. Вона не подорожувала. Не було потреби.

– А в мого батька був… Двійник?

– Так, насправді був. Чудова людина.

Джек облизнув губи – що за божевільна розмова! Двійники і Території!

– Коли мій батько помер тут, його Двійник помер там?

– Еге ж. Не відразу тої ж миті, але дуже швидко.

– Спіді?

– Що?

– А в мене є Двійник? На Територіях?

Спіді глянув на хлопчика з такою серйозністю, що Джек відчув, як спину облило холодом.

– Ні, синку. Ти є тільки один. І цей тип, Смоут…

– Слоут, – Джек злегка всміхнувся.

– …Отож, не важливо, він знає про це. Це одна з причин, чому він скоро прибуде сюди. І одна з причин, чому ти маєш рухати звідси.

– Що? – вибухнув Джек. – Що корисного я можу зробити, якщо це рак? Якщо це рак, а вона тут, а не в якійсь лікарні, це означає, що шансів немає. Якщо вона тут, це означає… – сльози підступили знову, але він рішуче їх поборов. – Це означає, що їй кінець.

Їй кінець. Так. Ось іще одна правда, яку знало його серце; правда про її швидку втрату ваги; правда про коричневі тіні під очима. Їй крах, Господи, будь ласка, агов, будь ласка, Боже, гей, вона ж моя мама…

– Я маю на увазі, – закінчив він хриплим голосом. – Яка може бути користь із країни Дивовиддя?

– Гадаю, ми вже з тобою достатньо наляскалися язиками, – сказав Спіді, – Джеку-Мандрівнику, просто повір у це: я б ніколи не казав тобі кудись іти, якби ти не міг зробити щось хороше.

– Але…

– Тихо, Джеку-Мандрівнику. Нема сенсу говорити, поки я не покажу тобі, про що я. Діла не буде. Ходімо.

Спіді поклав руки Джекові на плечі та повів його навколо каруселі. Вони вийшли крізь двері й побрели однією з алей пустельного парку розваг. Зліва від них стояло приміщення атракціону «Демонічні авто», уже замкнене на всі замки та з позабиваними вікнами. Праворуч від них стояло декілька будок: «Накинь і виграй»[37], «Класна піца з пірса & Пончики-хлоп’ята», дрібнокаліберний стрілецький тир (також позабивані; вицвілі дикі тварини мчали через дошки – леви, тигри, ведмеді тощо). Вони вийшли на широку головну вулицю, що називалася Променад-авеню[38] – жалюгідна імітація Атлантик-Сіті: хоч «Дивосвіт Аркадії» і мав пірс, але справжнього Променаду в ньому не було. Тепер будівля з гральними автоматами стояла за сотню ярдів зліва, а арка, що була входом у «Дивосвіт Аркадії», була за двісті ярдів праворуч. Джек чув розмірений, важкий гуркіт прибою та поодинокі крики чайок.

Хлопчик поглянув на Спіді, збираючись запитати в нього, що тепер, що далі, усе по-справжньому чи то лише жорстокий жарт… але натомість промовчав. Спіді простягнув йому пляшку із зеленого скла.

– Це… – почав Джекі.

– Бери, – сказав Спіді. – Багатьом із тих, хто йде туди, не потрібно нічого такого, але ж ти давно там не був. Так, Джекі?

– Не був.

Коли він востаннє заплющував очі в цьому світі, а розплющував їх у магічному Дивовидді, краї з багатими, насиченими запахами та глибоким прозорим небом? Минулого року? Ні. Ще раніше… У Каліфорнії… по смерті батька. Тоді йому було…

Очі Джека розширилися. Дев’ять років? Так давно? Три роки тому?

Було страшно замислюватися над тим, як легко та спокійно ці видіння, часом приємні, часом похмуро-тривожні, просто вислизнули в нікуди – наче значна частина його уяви померла, безболісно, не сповістивши його про свій відхід.

Він швидко взяв пляшку з рук Спіді, мало не впустив її. Його охопила легка паніка. Деякі з Дивовидь тривожили, так, і мамині чітко озвучені застереження не змішувати реальність і вигадки (іншими словами, не втрачай глузду, друзяко Джекі, гаразд?), звісно, трохи лякали, але зараз він збагнув, що зрештою не хотів утрачати той світ.

Він глянув у очі Спіді та подумав: «Він і про це також знає. Знає все, про що я тільки не подумаю. Хто ти, Спіді?»

– Якщо ти довго там не бував, можеш забути, як потрапити туди за власним бажанням. – Спіді кивнув на пляшку. – Ось тому я й даю тобі цей магічний сік. Ця штука особлива. – Останню фразу Спіді вимовив мало не побожним тоном.

– Вона звідти? З Територій?

– Нєа. Трішки магії є навіть тут, Джеку-Мандрівнику. Небагато, але є. Цей магічний сік прибув із Каліфорнії.

Джек із сумнівом поглянув на негра.

– Ну ж бо. Сьорбни крапельку, і ми дізнаємося, чи не помандруєш ти. – Спіді ощирився. – Коли напитися цього вдосталь, то опинишся, де тільки забажаєш. Ти зараз дивишся на того, хто знає.

– Господи, Спіді, але… – Йому раптом стало трохи страшно.

Рот пересох, сонце, здавалося, світило надто яскраво, і він відчував, як у скронях стугонить пульс. Під язиком з’явився мідний присмак, і Джек подумав: «Ось яким на смак буде магічний сік – жахливим».

– Якщо злякаєшся і захочеш повернутися, сьорбни ще раз, – сказав Спіді.

– Вона перенесеться зі мною? Пляшка? Ви обіцяєте? – думка, що він може застрягти в містичному світі в той час, як його мама хворіє, а Слоут діймає її, була жахливою.

– Я обіцяю.

– Добре. – Джек підніс пляшку до губ… тоді на мить опустив руку. Запах був огидним – гострим і гірким.

– Я не хочу, – прошепотів хлопчик.

Лестер Паркер подивився на Джека, губи його всміхалися, але навіть натяку на усмішку в очах не було – тільки суворість. Немилосердна. Жахна. Джеку згадалися чорні очі: око чайки, око виру. Його охопив жах.

Він простягнув пляшку Спіді.

– Можете забрати її назад? – запитав він, і голос його обернувся на безсилий шепіт. – Будь ласка.

Спіді не відповів. Він не нагадав Джекові, що його мати вмирає чи що сюди їде Слоут. Він не назвав Джека боягузом, хоча хлопчик ще ніколи в житті не почувався більшим боягузом, ніж тепер. Навіть коли він у літньому таборі «Аккомак» відступив від вишки для стрибків у воду та діти зашикали на нього, було легше. Спіді просто відвернувся від нього та засвистів на хмари.

Тепер до жаху приєдналася самотність, що проймала його безсиллям. Спіді відвернувся від нього. Спіді стояв до нього спиною.

– Добре, – раптом промовив Джек. – Якщо, на вашу думку, я маю зробити саме це.

Він іще раз підняв пляшку і, не давши собі ані секунди на роздуми, ковтнув.

Смак виявився ще гіршим, аніж він очікував. Джек раніше куштував вино, воно йому навіть трохи подобалося (особливо біле сухе, яке подавали його матері до камбали, снепера, риби-меча), а «сік» трохи нагадував вино… проте разом із тим він був якоюсь жорстокою насмішкою над усіма винами, які він коли-небудь куштував. Смак був різким, солодкавим із гниллю; зовсім не пахло живим виноградом, радше мертвим, якому й жилося не надто добре.

Коли його рот заповнився цим солодко-слизьким смаком, Джек по-справжньому побачив той виноград – тьмяний, запилений, товстий і гидотний, він повз заштукатуреною стіною під густим, схожим на сироп сонячним світлом, у тиші, яку вряди-годи руйнувало дзижчання сотень мух.

Хлопчик ковтнув, і вогонь зазміївся вниз, до шлунка.

Джек замружився, скорчив гримасу, горлянка погрожувала вивернутися назовні. Він не виблював, хоча був певен, що якби таки поснідав, то це неминуче трапилося б.

– Спіді…

Джек розплющив очі, і наступне слово застрягло в горлі. Він забув, що його нудило від цієї огидної пародії на вино. Він забув про матір, про дядька Морґана, про батька та майже про все на світі.

Спіді зник. Привітна арка «американських гірок» зникла. Променад-авеню зникла.

Він тепер був у якомусь іншому місці. Він був…

– На Територіях, – прошепотів Джек.

Усім тілом прокотилася дивна комбінація жаху та радощів. Він відчув, як на потилиці волосся стало дибки, відчував, як збентежений усміх розтягував кутики вуст.

– Спіді, я тут! Боже правий, я тут, на Територіях. Я…

Але захват полонив його. Він затулив рот долонею і повільно обернувся навколо власної вісі, оглядаючи місцину, до якої його переніс «магічний сік» Спіді.

4

Океан досі був там, де й раніше. Він лишень був темнішим, повнився синню – Джек іще ніколи не бачив настільки глибокого індиго. На якусь мить хлопчик застиг на місці – бриз куйовдив волосся – він вдивлявся аж за небокрай, за яким індиго океану зливалося з небом кольору вицвілих джинсів. Лінія небокраю ледь-ледь, але таки вигиналася. Джек похитав головою, насупився і повернувся в інший бік. Морська дика камка[39], висока та закрутиста, росла внизу, біля мису, там, де хвилину тому стояло кругле приміщення каруселі. Пірс із гральними автоматами також зник. На його місці аж до самого океану пролягли розкидані громіздкі гранітні брили. Хвилі розбивалися об найнижчі з них і з неймовірним гуркотом витікали давніми каналами і тріщинами. Густа, як збиті вершки, піна сягала чистого неба, і її розносило вітром.

Джек різко вхопив себе за ліву щоку. Боляче вщипнув. Очі зволожилися, але нічого не змінилося.

– Усе справжнє, – прошепотів він, і ще одна хвиля розбилася об мис, здіймаючи в повітря білі пластівці піни.

Джек раптом збагнув, що Променад-авеню все ще була тут… у якомусь сенсі. З вершини мису (у тому світі, який його розум досі вперто називав «реальним», Променад-авеню закінчувалася перед залою з гральними автоматами) зритий коліями путівець спускався до того місця, де стояв зараз хлопчик, а тоді повертав на північ, так само, як на північ повертала Променад-авеню, стаючи Аркадія-авеню після арки, що відмежовувала «Дивосвіт». Морська камка росла саме поміж рейками, але вона була прим’ята та заплутана, тож Джек вирішив, що колією досі користуються, принаймні час від часу. Джек попрямував на північ, не випускаючи зелену пляшку з рук. Йому спало на думку, що десь, в іншому світі, Спіді зараз тримав закривку від цієї пляшки.

Я зник просто в нього на очах? Певно, так і було. Господи!

Приблизно сорок кроків колією – і Джек вийшов до плетива ожинових кущів. Гронами поміж колючок росли найбільші, найтемніші, найсоковитіші на вигляд ягоди в його житті. Шлунок Джека, безсумнівно потерпаючи від «магічного соку», голосно та протяжно забурчав.

Ожина? У вересні?

Байдуже. Зрештою, після всього, що сьогодні трапилося (а ще навіть десятої не було), дивуватися вересневій ожині – це все одно, що відмовлятися від аспірину, коли ти проковтнув дверну ручку.

Джек потягнувся, набрав жменю ягід і закинув їх у рот. Вони були навдивовижу солодкими, навдивовижу смачними. Посміхаючись (губи його вже стали специфічного блакитнуватого відтінку), думаючи, що він, цілком імовірно, міг просто з’їхати з глузду, Джек набрав іще одну жменю… а тоді ще одну. Він ніколи не куштував нічого смачнішого – хоча, міркував він пізніше, справа тоді була не лишень у самих ягодах – свою лепту внесла й прозорість неба.

Дістаючи четверту жменю, він подряпався – кущі немовби казали йому зупинитися, мовляв, що занадто, те не здраво. Посмоктавши найглибшу з подряпин, на пучці великого пальця, Джек знову попрямував колією на північ. Рухався він повільно, намагався нічого не пропустити.

Хлопчик спинився неподалік від ожинових хащ і поглянув на сонце, яке ніби стало меншим, але пекло дужче. А часом воно не набуває легкого помаранчевого відтінку, як на старих середньовічних картинах? Джек вирішив, що, напевно, так і є. І…

Крик, різкий і неприємний, наче хтось повільно витягував із дошки цвях, раптово пролунав праворуч від хлопчика, припиняючи його роздуми. Джек озирнувся, плечі звелися, а очі розширилися.

То була чайка – і її розміри вражали, видавалися неправдоподібними (але факт залишався фактом: чайка була… міцна, мов камінь, реальна, наче будинки). Вона направду була така ж велика, як орел. Гладенька, біла, кулеподібна голова нахилилася на один бік. Схожий на рибацький гачок дзьоб розтулявся та стулявся. Пташка махнула величезними крилами, пригинаючи камку навколо себе. А тоді абсолютно безстрашно пострибала до Джека.

Хлопчику ледь-ледь вчувався чистий мідний гул багатьох труб, що злилися в єдиний звук, і без жодної на те причини подумав про матір.

Джек на мить поглянув на північ, у тому напрямку, у якому йшов. Звук приваблював його, наповнював нечітким відчуттям нагальності. Це нагадувало, подумав він, голод за чимось специфічним, чимось, чого ти вже давно не куштував, – морозивом, картопляними чіпсами, можливо, таким. Ти не знаєш напевно, поки не побачиш це, а до того є тільки потреба без назви, яка не дає тобі спокою, нервує тебе.

Він бачив на тлі неба прапорці та вершину того, що могло бути величезним наметом, павільйоном.

«Там, де розташована Альгамбра», – подумав Джек, і тут чайка закричала. Хлопчик обернувся і з тривогою помітив, що між ними залишилося менше ніж шість футів. Дзьоб чайки знову розтулився, демонструючи своє брудно-рожеве нутро. Джек згадав учорашній день і ту, іншу, чайку, яка швиргонула молюска на скелю, а потім так само, як і ця, витріщилася на нього. Пташка щирилася – він був певен цього. Коли вона підскочила ближче, Джек відчув гидотний сморід, що огортав її, – дохла риба та зогнилі водорості.

Чайка зашипіла на нього та знову махнула крилами.

– Забирайся звідси, – голосно сказав Джек. Серце швидко качало кров, у роті пересохло, але він не хотів, щоб його лякала якась чайка, хай навіть велика. – Забирайся!

– Ати ааааааєєєєє еееккк… ати аєєєєєє…

Мати вмирає, Джеку.

Чайка ще раз незграбно стрибнула до нього: лускуваті лапи рвали траву, дзьоб розтулявся і стулявся, чорні очі втупилися в Джека. Заледве розуміючи, що він робить, Джек підняв зелену пляшку та випив.

І знову огидний смак змусив його міцно заплющити очі, а коли він їх розплющив, то з’ясував, що він тупо витріщається на жовтий знак із чорними силуетами дітей, що бігли через дорогу, – маленький хлопчик і маленька дівчинка. «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ!» – повідомляв напис. Чайка, цього разу абсолютно нормального розміру, з пронизливим криком полетіла геть. Вона, без сумніву, злякалася несподіваної появи Джека.

Хлопчик роззирнувся навколо, усе ще не розуміючи, де він. Шлунок, наповнений ожиною і «магічним соком» Спіді, перекочувався і буркотів. М’язи ніг неприємно затремтіли, та Джек миттю бухнувся на бордюр біля знака з такою силою, що віддача пройшлась по хребту і зуби клацнули.

Раптом він нахилився вперед, похиливши голову поміж розведених колін, і широко роззявив рот, переконаний, що зараз усе виблює. Натомість він двічі гикнув, мало не вдавився, а тоді шлунок заспокоївся.

«Це все ягоди, – подумав він. – Якби не ягоди, мене б достоту знудило».

Джек поглянув угору, і його знову охопило відчуття цілковитої нереальності. У світі Територій він пройшов путівцем не більше ніж шістдесят кроків. Він був певен цього. Припустімо, що його крок – це два фути. Ні, для певності – хай буде два з половиною. Це означало, що він пройшов лишень сто п’ятдесят футів. Але…

Джек озирнувся і побачив арку з величезними червоними літерами: «ДИВОСВІТ АРКАДІЯ». Напис тепер був так далеко, що він заледве міг його прочитати, попри чудовий зір. Праворуч від нього хаотично розкинулися будівлі готелю «Альгамбра», з англійськими садами попереду та океаном позаду.

У світі Територій він пройшов сто п’ятдесят футів. Тут якимось чином аж півмилі.

– Господи Ісусе, – прошепотів Джек Сойєр і затулив очі руками.

5

– Джеку! Джеку, хлопчику! Джеку-Мандрівнику!

Голос Спіді перекривав гуркіт шестициліндрового двигуна, що так нагадував звук пральної машини. Джек підвів погляд – голова в нього стала неймовірно важкою, а кінцівки від утоми налилися свинцем – і побачив, що старезний «Інтернешнл Ґарвестер» суне до нього. Прикручені до кузова пікапа саморобні борти хилиталися, мов негодящі зуби. Саму машину було пофарбовано в огидний бірюзовий колір. За кермом сидів Спіді.

Він повернув до бордюру, розігнав двигун на повну (Гум! Гум! Гум-гум-гум!), а тоді приспав його (Хаххххххх…). Негр швидко вистрибнув із кабіни.

– З тобою все гаразд, Джеку?

Джек простягнув пляшку Спіді.

– Твій магічний сік – справжня погань, – мляво сказав хлопчик.

Спіді ображено глянув на нього… а тоді всміхнувся.

– А хто тобі сказав, що мікстура неодмінно має бути смачною, Джеку-Мандрівнику?

– Мабуть, ніхто, – відповів Джек. Він відчував, що сили – повільно, у міру того як минає нудотне відчуття дезорієнтації, повертаються до нього.

– Тепер ти віриш мені, Джеку?

Хлопчик кивнув.

– Ні! Так не піде. Скажи це вголос.

– Території. Вони існують. Вони справжні. Я бачив… пташку… – Тут він замовк і весь затремтів.

– Яку ще пташку? – різко перепитав Спіді.

– Чайку! Величезну, чорти б її забрали, чайку. – Джек затряс головою. – Ти просто не повіриш у це. – Він замислився, а тоді додав: – Ні, ти якраз повіриш. Інші навряд чи, а от ти – повіриш.

– Вона говорила? Багато з них там уміють це. Говорять переважно безмозкі. І деякі з їхніх балачок мають сенс… але вони злі та майже завжди брешуть.

Джек кивав. Коли він слухав Спіді, який розповідав про всі ці речі так, наче вони були абсолютно зрозумілими та логічними, йому ставало легше.

– Та, гадаю, говорила. Але це було як… – він добряче замислився. – У Лос-Анджелесі, у школі, куди ми з Річардом ходили, був хлопчик на ім’я Брендон Левіс. У нього був якийсь дефект вимови, і коли він говорив, ми заледве його розуміли. Пташка була така сама. Але я знаю, що вона сказала. Вона сказала, що моя мама вмирає.

Спіді обняв Джека за плечі, і вони трохи посиділи на бордюрі, не зронивши ані слова. Худезний і блідий портьє «Альгамбри», що постійно підозрював усіх живих істот на планеті, вийшов на вулицю з великою пачкою конвертів. Спіді та Джек спостерігали, як він іде до рогу Аркадія-авеню та Біч-Драйв, щоб опустити листи в поштову скриньку. Чоловік повернувся, пильно зиркнув на Джека та Спіді, а тоді вийшов на головну дорогу до «Альгамбри». Маківка його голови ледь виднілася над густим прямокутним живоплотом.

Виразно почулося, як відчинилися і зачинилися масивні вхідні двері, і Джека вразила осіння спустошеність цього місця. Дикі, безлюдні вулички. Довгий пляж із порожніми цукрово-білими дюнами. Порожній парк розваг зі схованими під брезентом вагончиками «американських гірок» і зачиненими на замок кіосками. Йому спало на думку, що, можливо, мати привезла його сюди, щоб показати, який він – край світу.

Спіді закинув голову та заспівав своїм чистим, мелодійним голосом:

– Добре я награвся… у містечку цьому… гарно було тут… літо вже згасає і сніги грядуть… і сніги грядуть, так, я відчуваю… мандри мене ждуть…[40].

Він замовк і поглянув на Джека.

– Відчуваєш, що треба вирушити в мандри, Джеку-Мандрівнику?

Страх охопив хлопчика до самих кісток.

– Гадаю, що так, – сказав він. – Якщо це допоможе. Допоможе їй. Я можу їй допомогти, Спіді?

– Можеш, – серйозно промовив Спіді.

– Але…

– Ох, є ціла купа «але», – сказав Спіді. – Цілий вагон «але», Джеку-Мандрівнику. Я не обіцяю, що це буде безтурботна прогулянка. Я не обіцяю тобі успіху. Не обіцяю, що ти повернешся живим, а навіть якщо й вернешся, то не обіцяю, що голова в тебе триматиметься купи. Більшу частину шляху тобі доведеться брести через Території, бо вони значно менші. Ти ж помітив це?

– Так.

– Я так і подумав. Бо ж уся та катавасія закрутилася на дорозі, еге ж?

Питання, яке раніше хвилювало Джека, постало знову, і хоча воно не стосувалося їхньої розмови, він мав це знати.

– Я зник, Спіді? Ти бачив, як я зник?

– Ти пішов, – промовив негр і різко ляснув долонями. – Ось так от.

Повільно, мало не проти його власної волі, усмішка розтягнула вуста Джека… і Спіді всміхнувся йому у відповідь.

– Хотілось би мені зробити щось таке в комп’ютерному класі Містера Балго, – сказав хлопчик, і Спіді загиготів, як дитя. Джек приєднався. Від сміху йому покращало, майже так само, як тоді, коли він скуштував ожинових ягід.

Раптом Спіді знову посерйознішав і продовжив.

– Є причина, через яку ти маєш побувати на Територіях, Джеку. Ти маєш звідти дещо принести. Дещо надзвичайно могутнє.

– І воно там?

– Еге ж.

– Воно може допомогти моїй мамі?

– Їй… та іншій.

– Королеві?

Спіді кивнув.

– Що це? Де воно? Коли я…

– Збав оберти. Не жени. – Спіді звів руку. Губи його всміхалися, але очі були похмурими, майже зажуреними. – Усьому свій час. І ще одне, Джеку, я не можу розповісти тобі того, про що не знаю… чи про те, про що мені не дозволено говорити.

– Не дозволено? – спантеличено перепитав Джек. – Хто…

– Ну ось ти знову, – буркнув Спіді. – Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику. Піти ти маєш якомога хутчіше, до того, як цей Блоут об’явиться тут і закопає тебе…

– Слоут.

– Тобі треба піти, перш ніж він з’явиться.

– Але ж він дійматиме мою маму, – кинув Джек і замислився, чому він сказав саме так: тому, що це була правда, чи тому, що він шукав приводу відмовитися від мандрівки, в яку його виряджав Спіді, наче від страви, що може бути отруєною. – Ти не знаєш його. Він…

– Я його знаю, – спокійно заперечив Спіді. – Я його віддавна знаю, Джеку-Мандрівнику. А він знає мене. На ньому мітки, які поставив я. Вони сховані, але вони є. Твоя мамця сама може про себе подбати. Принаймні їй доведеться подбати про себе. Бо тобі треба йти.

– Куди?

– На захід, – відповів Спіді. – Від цього океану ген до іншого.

– Що? – скрикнув Джек, нажаханий такою відстанню. Тоді він подумав про рекламу, яку вони дивилися три дні тому: чоловік набирав смаколиків зі шведського столу на висоті тридцяти п’яти тисяч футів; він був спокійним, неначе удав. Джек літав із матір’ю від одного узбережжя до іншого зо два десятки разів, і йому завжди подобалося, що коли летиш із Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, то сонце не заходить аж шістнадцять годин поспіль. Здавалося, ніби ти дуриш час. І літати було так просто.

– Я можу туди полетіти? – спитав він у Спіді.

– Ні! – чоловік майже закричав, очі в нього розширилися від переляку. Він стис плече Джека сильною рукою. – Не давай аби щось підняло тебе в повітря. Тобі нізя! Якщо ти перейдеш на Території, коли будеш в небі…

Більше він нічого не сказав, але йому й не треба було. Джек яскраво уявив себе; побачив, як падає з чистого, безхмарного неба, хлопчик-реактивний снаряд у джинсах і червоно-білій регбістській сорочці; парашутист без парашута.

– Ти підеш, – підкреслив Спіді. – Лови попутки, якщо матимеш змогу… але будь пильним, остерігайся всіляких чужинців. Серед них звичайні психи, гомики, які хотіли б помацати тебе, або горлорізи, що можуть пограбувати тебе. Але є серед них і справжні Чужинці, Джеку-Мандрівнику. Ті, що ногами стоять в обох світах, виглядають вони і так і сяк, як той клятий Янус[41]. Боюся, зовсім скоро вони дізнаються, що ти рушив у мандри. Вони будуть насторожі.

– Вони? – допитувався Джек. – Двійники?

– Деякі так. Деякі ні. Наразі більше нічого не можу сказати. Але ти точно доберешся туди, якщо захочеш. Дістанься іншого океану. Йди, коли можливо, Територіями та опинишся там раніше. Візьми сік…

– Ненавиджу його.

– Байдуже, що ти там ненавидиш, – різко обірвав його Спіді. – Ти дістанешся туди та знайдеш одне місце – іншу «Альгамбру». Тобі треба потрапити туди. Місцина та страшна й погана. Але ти мусиш піти туди.

– Як я її знайду?

– Вона кликатиме тебе. Ти почуєш її поклик, синку. Голосний і чіткий.

– Чому? – спитав Джек, облизнувши губи. – Чому я маю туди йти, якщо там так погано?

– Тому що, – промовив Спіді. – Там Талісман. Десь в іншій «Альгамбрі».

– Я не розумію, про що ти!

– Ти зрозумієш, – сказав Спіді. Він підвівся, а тоді взяв Джека за руку. Той також встав. Вони стояли віч-на-віч, чорний чоловік і білий хлопчик.

– Слухай, – сказав Спіді, і його голос набрав подоби повільного, ритмічного заклинання. – Талісман опиниться у твоїх руках, Джеку-Мандрівнику. Не малий і не дебелий, наче куля, кришталевий. В Каліфорнію підеш, нам ту кулю принесеш. Це тягар твій і твій хрест: його впустиш – втратим все.

– Я не розумію, про що ти! – вперто повторив переляканий Джек. – Ти мусиш…

– Ні, – промовив Спіді доброзичливо. – Я маю цим ранком завершити ремонт каруселі. Джеку, ось що я маю зробити. На балачки в мене часу більше нема. Мені треба повертатися до роботи, а тобі час вирушати в мандри. Гадаю, ще зустрінемося. Тут… або там.

– Але я не знаю, що робити! – крикнув Джек, коли Спіді заліз у кабіну свого старого пікапа.

– Ти знаєш достатньо, щоб почати, – відповів Спіді. – Ти знайдеш Талісман. Він притягне тебе до себе.

– Я навіть не знаю, що таке Талісман!

Спіді засміявся і повернув ключ запалення. Пікап завівся і випустив велику хмару синього диму.

– Подивись у словнику, – закричав чоловік і ввімкнув задню передачу.

Спіді розвернув вантажівку та покотився назад до «Дивосвіту Аркадії». Джек стояв біля бордюру та спостерігав за машиною. Він іще ніколи в житті не почувався таким самотнім.