Читать книгу Талісман - Стівен Кінг - Страница 7

1

Коли вантажівка Спіді з’їхала з дороги та зникла під аркою «Дивосвіту», Джек рушив до готелю. Талісман. Інша «Альгамбра». На краю іншого океану. Здавалося, його серце спустошилося. Коли Спіді не було поруч, завдання видавалося важким, колосальним та на додачу – незрозумілим: доки Спіді говорив, Джек відчував, ніби майже розумів той безлад натяків, застережень та настанов. А тепер вони знову обернулися на той самий безлад. І все таки Території були реальними. Джек щосили тримався за цю певність, і вона зігрівала й водночас лякала його. Те місце було справжнім, і він знову збирався туди. Навіть якщо він досі не все розумів – навіть якщо він був лише невтаємниченим подорожнім. Усе, що йому лишалося зробити зараз, – це спробувати переконати матір. «Талісман», – мовив він сам до себе, уживаючи це слово як оберіг. Хлопчик перетнув безлюдну Променад-авеню і скочив на сходи, що вели до доріжки крізь живопліт.

Коли Джек прочинив двері готелю, то був вражений мороком всередині «Альгамбри». Вестибюль скидався на довгу печеру, і бракувало світла навіть для того, щоб розрізнити тіні. Блідий клерк бовванів над довгим столом, пронизуючи хлопчика поглядом бляклих очей. Так, він щось хотів сказати. Джек глитнув і відвернувся. Той погляд зміцнив Джека, підбадьорив його, хоча мав на меті лише висловити зневагу.

Виструнчившись, він неспішним кроком рушив до ліфта. «Злигався з чорними, га? Дозволяєш їм обіймати тебе, га?» Ліфт зі свистом полетів донизу, наче великий і важкий птах. Двері розчинилися, і Джек зайшов досередини. Він повернувся, щоб натиснути кнопку, на якій світилася цифра «4». Клерк так само непорушно височів над столом, гіпнотизуючи хлопчика своїм огидним повідомленням: «Негролюб. Негролюб. Негролюб. (Гей, малий, любиш це саме так? Чорненькі, гаряченькі – якраз для тебе, га?)» Двері зачинилися – Джека врятовано. Ліфт різко рушив угору, а шлунок хлопчика скотився в п’ятки.

Вестибюль повнився ненавистю: навіть повітря в ліфті одразу посвіжішало, коли той піднявся над першим поверхом. Тепер усе, що лишалося Джекові, це сказати матері, що він сам має вирушити до Каліфорнії.

Тільки не дозволяй дядькові Морґану підписувати за тебе жодні папери…

Коли Джек вийшов із ліфта, йому вперше в житті стало цікаво: а чи розуміє Річард Слоут, який насправді в нього батько.

2

Він проминув порожні канделябри, картини з маленькими човниками в бурхливих і хвилястих морях, дійшов до прочинених усередину дверей номера «408» і вихопив поглядом фут вилинялого килима. Сонячне світло, що потрапляло в номер крізь вікна вітальні, великим прямокутником відбивалося на внутрішній стіні.

– Привіт, мамо, – мовив Джек, заходячи досередини. – Ти не зачинила двері. Що це на тебе… – у кімнаті нікого не було, – найшло? – звернувся він до меблів. – Мамо? – Здавалося, безлад поширювався від цієї завше прибраної кімнати: переповнена попільничка, напівпорожня склянка води, залишена на журнальному столику.

Джек пообіцяв собі, що цього разу не панікуватиме. Він повільно роззирнувся довкола. Двері маминої спальні було відчинено, у кімнаті панувала напівтемрява, так само, як і у вестибюлі, бо Лілі ніколи не розсовувала фіранок.

– Агов, я знаю, що ти тут, – промовив він і зайшов до порожньої спальні та постукав у двері ванної. Жодної відповіді. Джек відчинив двері й побачив рожеву зубну щітку біля раковини, а на туалетному столику – самотній гребінець, між зубцями якого заплуталося кілька світлих волосин. «Лаура Делосіан», – промовив голос у Джековій голові, і хлопчик вийшов із ванної кімнати: це ім’я обпекло його.

– Ох, тільки не знову, – сказав він сам до себе. – Куди вона пішла?

Але він уже й сам усе зрозумів.

Зрозумів, коли зайшов до своєї спальні; зрозумів, коли відчинив двері й побачив своє зібгане ліжко, приплюснутий наплічник і невеликий стос книжок у паперовій обкладинці, шкарпетки, закинуті на верхівку комода. Зрозумів, коли зазирнув до власної ванної, де рушники валялися, як на східному базарі: долі, з боків ванної, на пластмасових стільницях.

Морґан Слоут вдирається крізь двері, хапає маму за руки й волочить її вниз…

Джек хутко повернувся до вітальні та цього разу зазирнув за диван.

…витягує через чорний хід і заштовхує в машину; його очі починають набирати жовтої барви…

Він зняв слухавку й натиснув «0».

– Це… е-е-е… Джек Сойєр, і я в… е-е-е… чотириста восьмому номері. Чи не лишала моя мама якесь повідомлення для мене? Вона б мала бути тут, але… але чомусь… е-е-е…

– Я перевірю, – відповіла дівчина, і Джек щосили стискає слухавку в жаданому очікуванні на її повернення. – Вибачте, жодних повідомлень для чотириста восьмого.

– А як щодо чотириста сьомого?

– Це та сама скринька, – відповіла дівчина.

– А в неї за останню годину не було відвідувачів? Ніхто не приходив цього ранку? Тобто на зустріч із нею.

– Про це знають на реєстрації, – відповіла вона. – Я не маю інформації щодо цього. Хочете, підійду й дізнаюся?

– Будь ласка.

– О, я рада хоч чимось зайнятися в цьому морзі, – відповіла дівчина. – Залишайтеся на лінії.

Ще одна мить болісного очікування. Повернувшись, дівчина сказала:

– Жодних відвідувачів. Може, вона лишила записку десь у вашому номері.

– Дякую, я перевірю, – безнадійно відповів Джек і поклав слухавку.

Чи сказав портьє правду? Чи, може, Морґан Слоут простягнув йому двадцятидоларову банкноту, складену до розмірів марки, на своїй м’ясистій долоні? Джек міг припустити й таке.

Він упав на ліжко, тамуючи ірраціональне бажання зазирнути під подушки. Звісно ж, дядько Морґан не прийшов сюди й не викрав її: він досі був у Каліфорнії. Та він міг послати інших людей зробити це для нього. Спіді згадував про таких людей: чужинців, що вештаються обома світами.

Джек більше не міг лишатися в кімнаті. Він зіскочив з ліжка й повернувся в коридор, зачиняючи за собою двері. Ступивши кілька кроків, хлопчик розвернувся, знову підійшов до дверей і відчинив їх своїм ключем. Прочинив десь на дюйм, а тоді рушив назад до ліфтів. Може бути, що вона пішла без ключа: до крамнички у вестибюлі чи в газетний кіоск – узяти газету або журнал.

Ага, звісно ж. Він не бачив, аби вона брала до рук газету з початку літа. А всі новини, які цікавили її, повідомляли по внутрішньому радіо.

Тоді вона пішла на прогулянку.

О так, зробити зарядку та добре подихати. Або зайнятися спортивною ходьбою: певно, Лілі Кавано раптом організувала собі стоярдовий забіг. Поставила на пляжі бар’єри й готується до наступних Олімпійських ігор…

Коли ліфт привіз Джека у вестибюль, він зазирнув до крамнички, у якій статечного віку білявка з того боку прилавка глянула на нього поверх окулярів. Іграшкові тварини, крихітний стос тонких газет, полиця з ароматизованими гігієнічними помадами. Журнали «Піпл», «Ас» та «Нью-Гемпшир меґезін» стирчали з кишеньок у настінному стенді.

– Даруйте, – мовив Джек і пішов геть.

Він зловив себе на тому, що витріщається на велику миршаву папороть біля бронзової таблички… «почала хворіти і, певно, скоро помре».

Жінка в крамничці прочищала горло. Джеку подумалося, що він, очевидно, кілька хвилин роздивлявся ті слова Деніела Вебстера.

– Так? – запитала жінка за ним.

– Даруйте, – повторив Джек і повернувся в центр вестибюля. Мерзенний клерк повів бровою, а тоді відвернувся вбік і втупився в безлюдний сходовий просвіт. Джек примусив себе наблизитися до чоловіка.

– Містере, – сказав він, опинившись біля столу. Портьє вдавав, ніби намагається пригадати столицю Північної Кароліни чи основну статтю експорту Перу. – Містере. – Чоловік набурмосився: він уже майже знайшов відповідь, його не можна турбувати.

Портьє грав на публіку, і Джек про це знав, тому продовжував наполягати:

– Будь ласка, скажіть, чи можете ви мені допомогти.

Зрештою, чоловік вирішив глянути на нього:

– Залежить від того, яка допомога тобі потрібна, синку.

Джек свідомо вирішив проігнорувати приховані кпини.

– Ви не бачили, моя мама виходила останнім часом?

– Останнім часом – це коли? – Тепер глузування стало майже явним.

– Чи не виходила вона на вулицю? Це все, про що я запитую.

– Боїшся, що вона бачила, як ви зі своїм любчиком трималися за ручки?

– Господи, яке ж ти мурло, – відповів Джек, сам дивуючись, що вимовив таке. – Ні, не боюся. Я лише цікавлюся, чи не пішла вона кудись, і якби ти не був таким мурлом, то сказав би мені. – Кров прилила хлопчику до обличчя, і він збагнув, що стиснув руки в кулаки.

– Ну гаразд, вона виходила, – сказав портьє, відступаючи до скриньок із кореспонденцією. – Стежив би ти за язиком, хлопче. Краще б тобі вибачитися переді мною, маленький містере Сойєр. У мене теж є очі. І я багато чого знаю.

– Ти керуй язиком, а я керуватиму справами[42], – сказав Джек, поцупивши цю фразу зі старих батькових платівок.

Може, вона й не дуже пасувала до ситуації, однак тої миті сама з’явилася на язику, і портьє вражено закліпав.

– Можливо, вона в садах, я не знаю, – похмуро додав чоловік, та Джек уже підходив до дверей.

Улюблениці автокінотеатрів і Королеви «бешок» не було ніде в широких садах біля готелю: та він і знав, що не знайде маму там, бо не бачив її, коли повертався. До того ж Лілі Кавано достоту не блукала б там: це пасувало їй не більше, ніж ставити бар’єри на пляжі.

Кілька машин котилося вниз по Променад-авеню. Високо в небі скрикнула чайка, і Джекове серце стиснулося.

Хлопчик провів рукою по волоссю, а тоді подивився в обидва боки залитої сонячним світлом вулиці. Може, її зацікавив Спіді – певно, вона просто захотіла дізнатися, хто цей новий друг її сина, тому пішла до парку розваг. Та Джек не уявляв її в «Дивосвіті Аркадії», як і не уявляв на мальовничій прогулянці в садах. Тому він обрав менш звичний напрямок – до міста.

Відділена від території «Альгамбри» високим живоплотом, крамничка «Чай і варення Аркадії» була першою в ряду різнобарвних магазинчиків. Після Дня Праці тільки вона та «Ліки Нової Англії» лишалися відчиненими. Джек затримався на мить на вкритому тріщинами тротуарі. Улюблениця автокіно не дуже любила кав’ярні, не кажучи вже про забігайлівки. Та оскільки це було перше з місць, де хлопчик сподівався знайти її, він рушив тротуаром та зазирнув у вікно.

На касі сиділа жінка з високо зібраним волоссям і палила. Офіціантка в рожевій віскозній сукні притулилася до дальньої стіни. Джек не бачив відвідувачів. А тоді за одним зі столиків з боку «Альгамбри» він помітив, як літня пані піднімає горнятко. Якщо не зважати на персонал, вона була єдиною. Джек бачив, як старенька обережно поставила чашку назад на блюдце, дістала із сумки цигарку – і раптом із болем збагнув, що то його мама. За мить старечий образ зник.

Але Джек запам’ятав його: так, ніби він дивився на неї крізь біфокальні окуляри[43] й бачив і Лілі Кавано-Сойєр, і тендітну літню жінку в одному тілі.

Джек прочинив двері м’яко, але дзвоник усе одно задзеленчав – і хлопчик знав, що це неминуче. Білява жінка на касі кивнула й усміхнулася. Офіціантка випросталася й розрівняла поділ сукні. Мама глянула на нього зі щирим здивуванням, а тоді приязно й привітно всміхнулася.

– Що ж, Подорожній Джеку, ти вже такий високий, що скидався на батька, коли зайшов сюди, – промовила вона. – Часом я забуваю, що тобі лише дванадцять.

3

– Ти назвала мене «Подорожнім Джеком», – сказав він, відсунувши стілець і плюхнувшись на нього.

Її обличчя було надзвичайно блідим, а темні плями під очима нагадували синці.

– Хіба батько не називав тебе так? Я щойно подумала про це – ти ж цілий ранок сьогодні на ногах.

– Він називав мене Подорожнім Джеком?

– Якось так… справді називав. Коли ти був зовсім крихітним. Джек-Мандрівник, – упевнено сказала вона. – Саме так. Він називав тебе Джеком-Мандрівником, коли ми бачили, як ти ганяв моріжком. То було смішно. Між іншим, я не зачиняла двері. Не знала, чи додумався ти взяти із собою ключ.

– Я бачив, – відповів хлопчик. Він досі тремтів від нової інформації, яку мама випадково повідомила йому.

– Хочеш поснідати? Мені не вдалося ще раз змусити себе попоїсти в тому готелі.

Біля них вигулькнула офіціантка.

– Юначе? – запитала вона, піднімаючи нотатник для замовлень.

– Звідки ти знала, що я знайду тебе тут?

– А куди ще тут можна піти? – логічно поцікавилася матір і звернулася до офіціантки: – Принесіть йому тризірковий сніданок. Він щодня росте на дюйм.

Джек обперся об спинку стільця. І як же йому почати?

Матір зацікавлено зиркнула на нього, і він почав – він мав почати саме зараз:

– Мамо, якби мені ненадовго довелося піти, з тобою все було б гаразд?

– Що ти маєш на увазі – «все гаразд»? І що ти маєш на увазі – «ненадовго піти»?

– Чи змогла б ти… Тобто чи не буде в тебе проблем із дядьком Морґаном?

– Я можу дати раду старому Слоуту, – відповіла вона з натягнутою посмішкою. – У будь-якому разі, певний час я можу давати йому раду. До чого це все, Джекі? Ти ж нікуди не збираєшся.

– Я маю це зробити, – сказав він. – Справді.

Тоді він збагнув, що скидається на дитину, яка випрошує іграшку. На щастя, підійшла офіціантка з тостами на підставці й бокатою склянкою томатного соку. На мить він відвів погляд, а тоді побачив, як мама намащувала на трикутничок тосту джем із горнятка на столі.

– Я маю піти, – сказав він.

Мама дала йому тост. Її обличчям промайнуло відлуння якоїсь думки, але вона промовчала.

– Мамо, можливо, певний час ти мене не побачиш, – вів далі Джек. – Я спробую тобі допомогти. Саме тому я маю піти.

– Допомогти мені? – перепитала вона, і Джек припустив, що її холодна недовіра на сімдесят п’ять відсотків була справжньою.

– Я хочу спробувати врятувати тобі життя, – відповів хлопчик.

– І це все?

– Я можу зробити це.

– Ти можеш урятувати мені життя. Дуже цікаво, малюче Джекі; із цього можна було б зробити шоу для суботнього прайм-тайму. Ніколи не думав про укладання сітки телепередач? – Вона відклала вимащений у червоний колір ніж й насмішкувато розширила очі; але під маскою навмисного нерозуміння Джек розгледів дві речі. Відблиск її страху та незначну, ледь уловиму надію на те, що він, можливо, і справді зможе щось зробити.

– Навіть якщо ти мені заборониш, я все одно це зроблю. Тож краще було б, якби ти дозволила.

– О, та це просто чудова угода. Особливо зважаючи на те, що я зовсім не тямлю, про що ти говориш.

– Гадаю, все ж таки тямиш – гадаю, ти маєш певні здогади, мамо. Бо тато точно зрозумів би, про що я кажу.

Її щоки почервоніли, а вуста заціпилися до тонкої смужки.

– Це настільки несправедливо, що аж ницо, Джекі. Ти не можеш використовувати те, про що Філіп міг би знати, проти мене.

– Те, що він знав, а не те, що він міг би знати.

– Те, що ти верзеш, – лайно собаче, синку.

Офіціантка, що ставила перед Джеком тарілку з яєчнею-бовтанкою, смаженою картоплею по-домашньому та сосисками, гучно зітхнула. Коли вона продефілювала геть, мати стенула плечима.

– Здається, я не здатна підібрати правильний тон для спілкування з персоналом тут. Але собаче лайно є собаче лайно, цитуючи Ґертруду Стайн[44].

– Я збираюся врятувати тобі життя, мамо, – повторив він. – І мені доведеться здолати довгий шлях, аби знайти дещо і принести назад, щоб вилікувати тебе. І саме це я збираюся зробити.

– Мені б хотілося знати, про що ти говориш.

Звичайнісінька собі розмова, мовив Джек сам до себе: така ж банальна, як коли ти просиш дозволу провести кілька ночей у будинку друга. Він розрізав навпіл сосиску та поклав один шматок собі у рот. Мама напружено дивилася на нього. Розжувавши та проковтнувши сосиску, Джек засунув у рот повну виделку яєчні. Пляшка Спіді каменюкою притискалася до його сідниць.

– А мені б хотілося, щоб ти чинила так, ніби чуєш мої маленькі ремарки, якими б дурнуватими вони не були.

Джек флегматично проковтнув яєчню і поклав у рот солоний шматочок хрусткої картоплі.

Лілі поклала руки на коліна. Чим довше Джек мовчатиме, тим уважніше вона слухатиме його потім. Він удавав, що зосередився на сніданку – яйця-сосиска-картопля, сосиска-картопля-яйця, картопля-яйця-сосиска, – аж доки не відчув, що зараз мама закричить на нього.

«Батько називав мене Джеком-Мандрівником, – подумав він. – І це правильно; як я сам розумію, це правильно».

– Джеку…

– Мамо, – сказав він. – Бувало так, що тато телефонував тобі звідкілясь здалеку, хоча ти знала, що в той момент він мав бути в місті?

Вона здійняла брови.

– І чи не заходила ти часом, е-е-е, в кімнату, бо гадала, що він там, може, навіть знала, що він там – але тата там не було?

Нехай вона поміркує про це.

– Ні, – відповіла вона.

Вони обоє дозволили цьому категоричному запереченню піти в небуття.

– Майже ніколи.

– Мамо, це навіть зі мною траплялося, – мовив Джек.

– Завжди було якесь пояснення, ти ж знаєш, що було.

– Тато – і це вже ти знаєш – завжди вмів непогано пояснювати. Особливо те, що, по правді, неможливо пояснити. Він був дуже вправним у цьому. І це одна з причин, чому він був таким хорошим агентом.

Вона знову змовкла.

– Гаразд, я знаю, де він був, – вів далі Джек. – Я вже там бував. Я був там сьогодні зранку. І якщо я знову туди піду, то можу спробувати врятувати тобі життя.

– Моє життя не потрібно рятувати ні тобі, ні комусь іншому, – прошипіла матір.

Джек поглянув на свою порожню тарілку та щось пробурмотів.

– Що ти там кажеш? – відкарбувала вона.

– Я сказав: гадаю, потрібно. – Їхні очі зустрілися.

– Припустімо, я запитаю, яким чином ти пропонуєш рятувати моє життя, якщо на те пішло.

– Я не можу відповісти. Бо насправді ще сам не все розумію. Мамо, я все одно не ходжу до школи… дай мені шанс. Мене ж не буде всього-на-всього тиждень.

Вона звела брови.

– Може, й довше, – визнав він.

– Ти достоту з’їхав з глузду, – відповіла вона. Та Джек бачив, що якась частина її хотіла повірити йому, і її подальші слова підтвердили це: – Якщо – якщо – я збожеволію настільки, щоб відпустити тебе в цю потаємну прогулянку, то маю бути впевнена, що тобі нічого не загрожує.

– Тато завжди повертався, – зауважив Джек.

– Я б радше ризикнула своїм життям, ніж твоїм, – сказала вона, і ця правда також завмерла між ними на довгу мить.

– Я зателефоную тобі, коли зможу. Але не дуже хвилюйся, якщо кілька тижнів промайнуть без мого дзвінка. Я повернуся, як і тато, що завжди повертався.

– Це все якесь божевілля, – сказала вона. – І я також збожеволіла. Як ти збираєшся дістатися до того місця, куди йдеш? І де це? Чи вистачить у тебе грошей?

– У мене є все потрібне, – відповів він, сподіваючись, що вона не прискіпуватиметься до перших двох пунктів. Але тиша тривала й тривала, тож він зрештою сказав: – Гадаю, я здебільшого йтиму пішки. Не можу багато про це розповідати, мамо.

– Джек-Мандрівник, – сказала вона. – Я майже можу повірити…

– Так, – відказав Джек. – Так, – кивав він. «І, можливо, – подумав, – ти знаєш щось із того, про що знає вона, справжня королева, тому й так легко відпускаєш мене».

– Це правильно. Я також вірю. І тому все буде добре.

– Гаразд… оскільки ти кажеш, що підеш, що б я не сказала…

– Так, піду.

– …тоді, гадаю, не має значення, що я скажу, – вона сміливо глянула на нього. – Ні, усе ж таки має. Знай. Я хочу, щоб ти повернувся якомога швидше, синку. Ти ж не йдеш просто зараз, правда?

– Я мушу. – Він глибоко вдихнув. – Так. Я рушатиму просто зараз. Щойно піду від тебе.

– Я майже повірила в ці байки. Ну звісно, ти ж син Філа Сойєра. А ти часом не придивився десь тут собі дівчинку, ні? – Вона дуже гостро глянула на нього. – Ні. Не придивився. Гаразд. Рятуй моє життя. Геть звідси! – Вона похитала головою, і Джек, подумав, що її очі по-особливому заблищали. – Якщо ти збираєшся піти, йди просто зараз, Джекі. Зателефонуй мені завтра.

– Якщо зможу. – Він підвівся.

– Якщо зможеш. Звісно. Вибач. – Вона опустила очі в порожнечу, і Джек побачив, що її погляд розфокусований. На її щоках горіли червоні плями.

Джек нахилився і поцілував її, але вона лише кивнула йому на прощання. Офіціантка витріщалася на них, ніби вони двоє виконували виставу. Що б там зараз мама не казала, Джек гадав, що він зміг знизити рівень її невіри десь до п’ятдесяти відсотків; а це означало, що вона більше не знала, у що вірити.

Вона на хвильку затримала на ньому свій погляд, і Джек знову побачив той лихоманливий блиск в її очах. Злість; сльози?

– Бережи себе, – мовила вона та махнула офіціантці.

– Я люблю тебе.

– Ніколи не прощайся цими словами, – тепер вона майже всміхалася. – Іди мандруй, Джеку. Йди, доки я не збагнула, яке це божевілля.

– Уже пішов, – відповів він, розвернувся і вийшов з ресторану.

Здавалося, що голову щось стисло, так, ніби кістки черепа розрослися настільки, що бракувало плоті, аби вкрити їх. Порожнє жовтаве сонячне світло било просто в очі. Джек почув, як дзенькнув маленький дзвіночок, а за мить – із грюкотом затріснулися двері кав’ярні «Чай і варення Аркадії». Він кліпнув; перебіг через Променад-авеню, не звертаючи уваги на машини. Опинившись на тротуарі по той бік вулиці, збагнув, що доведеться заскочити назад у номер, щоб узяти трохи одягу. До часу, коли Джек відчиняв величезні головні двері готелю, матір досі не вийшла з кав’ярні.

Портьє відступив на крок і зловісно зиркнув. Джек відчував, що той чоловік випромінював якусь емоцію, та з хвильку не міг збагнути, чому ж портьє настільки бурхливо зреагував на його появу. Здавалося, що розмова з матір’ю – насправді, значно коротша, ніж він собі намислив – тривала кілька днів. На тому березі широкої затоки часу, де він сидів у кав’ярні «Чай і варення», Джек назвав цього портьє мурлом. Чи має він вибачитися? По правді, він навіть не пам’ятав, чому так визвірився на цього портьє…

Матір відпустила його – дала дозвіл вирушити в подорож; і тільки тепер, рухаючись під шквальним вогнем погляду, він нарешті збагнув чому. Він не згадував прямо про Талісман, та навіть якби й згадав – якби заговорив про найдивніший аспект своєї місії – вона б і на це пристала. І якби він сказав, що збирається принести метелика завдовжки з фут і запекти його в духовці, то вона б погодилася з’їсти й запеченого метелика. І нехай би вона підсміювалася, але ця згода була би щирою. Це ж наскільки глибоким має бути її страх, якщо вона ладна хапатися навіть за такі соломинки.

І все ж вона хапалася, бо підсвідомо знала, що це була цегла, а не соломинки. Матір дозволила йому піти, бо глибоко всередині також знала про Території.

Чи не прокидалася вона інколи ночами від імені Лаура Делосіан, що лунало в її голові?

Піднявшись до номера 407–408, він, не розбираючи, накидав одяг у рюкзак: якщо знаходив у шафі щось не надто велике, то брав. Сорочки, шкарпетки, светр, боксерки. Джек щільно згорнув пару рудуватих джинсів і, доклавши зусиль, також запхав їх усередину; а тоді збагнув, що ноша виявляється заважкою, тому повитягував більшу частину сорочок і шкарпеток. Светр також лишився в номері. Останньої миті Джек згадав про зубну щітку. А тоді натягнув на плечі лямки та відчув вагу рюкзака за спиною – не настільки вже й важко. Ці декілька фунтів він міг би нести цілий день. Джек просто стояв посеред вітальні в готельному номері і раптом відчув – на диво, гостро – відсутність певної людини чи навіть речі, з якою він міг би попрощатися. Мама не повернеться в номер доти, доки не буде впевнена, що він уже пішов: бо якщо побачить його зараз, то накаже лишитися. Він не міг попрощатися і з цими трьома кімнатами, як із будинком, який любив: готельні номери були байдужими до від’їздів. Зрештою він підійшов до телефону, біля якого лежав нотатник з емблемою готелю на тонкому, ніби яєчна шкаралупа, папері, а тоді тонким тупим олівцем із логотипом «Альгамбри» написав три рядки, які втілювали все те, що йому хотілося сказати:

Дякую!

Я люблю тебе.

І повернуся.

4

Джек рушив по Променад-авеню в променях розсіяного північного сонця, думаючи, де б він мав… перенестися. Ось хороше слово для цього. І чи потрібно йому знову побачитися зі Спіді, перш ніж він «перенесеться» на Території? Йому майже необхідно було ще раз поговорити зі Спіді, адже він іще так мало знав про місце, до якого вирушав, про тих, кого може зустріти, про те, що він шукав… він має вигляд кришталевої кулі. Невже це і є всі інструкції, які Спіді мав намір дати йому щодо Талісмана? Це, а ще засторога нізащо не впускати його? Від браку підготовки Джека мало не нудило – ніби йому потрібно було здавати фінальний іспит з предмета, який він ніколи не вчив.

А ще він відчував, що міг би перенестися просто там, де стояв – йому так кортіло почати, узятися до справи, рухатися. Він знову має бути на Територіях, – раптом збагнув Джек; і це розуміння ясно засяяло у вирі його емоцій та прагнень. Йому хотілося дихати тим повітрям; хлопчик зголоднів за ним. Території, просторі рівнини, луки з високою травою й пологі гірські хребти, помережані стрімкими потоками, кликали його. Усім тілом Джек прагнув опинитися там. І він би вже витягнув пляшечку з кишені й силком проштовхнув у горло ковток того бридотного пійла, якби не побачив її колишнього власника. Притулившись до дерева, Спіді сидів навпочіпки, примостивши сідниці на п’ятки й обхопивши руками коліна. Коричневий пакет для продуктів лежав біля нього, а з краю пакета виднівся велетенський сандвіч із чимось на кшталт ліверної ковбаси та цибулі.

– Ти вже йдеш, – промовив Спіді, усміхаючись хлопчику. – Бачу, ти вже став на свій шлях. З усіма попрощався? Мамка знає, що тебе певний час не буде вдома?

Джек кивнув, і Спіді продемонстрував сандвіч.

– Ти голодний? А то він завеликий для мене одного.

– Я вже трохи попоїв, – відповів хлопчик. – І я радий, що можу попрощатися з тобою.

– Друзяка Джек поспішає, рветься вже йти, – сказав Спіді, схиливши набік довгасту голову. – Хлопчик зібрався в дорогу.

– Спіді?

– От тільки не варто рушать без кількох дрібничок, які я для тебе взяв. Вони тут, у цій торбі, хоч глянуть?

– Спіді?

Примружившись, чоловік зиркнув на Джека з підніжжя дерева.

– Ти знав, що мій батько називав мене Джеком-Мандрівником?

– О, гадаю, я десь чув про це, – відповів Спіді, усміхаючись малому. – Йди сюди й поглянь, що я тобі приніс. До того ж мені тре’ розповісти тобі, куди спершу йти, чи не так?

Джек із полегшенням перейшов через тротуар до Спіді під дерево. Старий поклав сандвіч на коліна й підсунув сумку поближче до себе.

– Щасливого Різдва, – сказав Спіді, витягнувши велику пошарпану книжку в паперовій обкладинці. Джек побачив, що то старий атлас доріг «Ренд Мак-Неллі»[45].

– Дякую, – сказав Джек і взяв книжку з простягненої руки Спіді.

– Там нема жодних карт, тож тримайся за шляхи зі старого доброго «Ренда Мак-Неллі». Так ти прийдеш туди, куди потрібно.

– Гаразд, – сказав Джек і швидко зняв рюкзак, щоб запхати велику книжку всередину.

– А наступну штуку тобі не доведеться класти в той ловкий агрегат, що ти носиш на спині, – сказав Спіді. Він поклав сандвіч на пласку паперову сумку й підвівся одним м’яким зграбним рухом. – Ні, ти можеш це нести просто в кишені.

Спіді засунув долоню в ліву кишеню робітничої сорочки. Між середнім і підмізинним пальцями старого зблиснув, ніби одна з «Террітунс» Лілі, якийсь білий трикутний об’єкт. Наступної миті хлопчик збагнув, що то був гітарний медіатор[46].

– Візьми це й зберігай. Ти захочеш показати це одному чоловікові. Він тобі допоможе.

Джек покрутив медіатор у пальцях. Він такого ще не бачив – зроблений зі слонової кістки, плектр був весь помережений різьбленими візерунками, що звивалися по ньому, ніби таємні письмена. Попри свою красу, ця річ була надто важкою, аби використовувати її як медіатор.

– Хто цей чоловік? – запитав Джек і поклав медіатор до кишені штанів.

– Великий шрам на обличчі – ти побачиш його невдовзі після того, як опинишся на Територіях. Він вартовий. По факту він капітан Зовнішньої Варти, і саме він відведе тебе до Леді, з якою ти маєш побачитися. Точніше, Леді, з якою тобі варто було б побачитися, щоб ти знав іще одну причину, чому ризикуєш життям. Мій друг звідти, він зрозуміє, що ти робиш, і покаже шлях до Леді.

– Ця Леді… – почав був Джек.

– Ага, – підтвердив Спіді. – Ти все правильно второпав.

– Вона королева.

– Добре подивися на неї, Джеку. Коли ти глянеш на неї, то побачиш те, що маєш побачити. Ти побачиш, яка вона, розумієш? А тоді рушай на захід. – Спіді стояв і пильно вдивлявся в нього, так, ніби сумнівався, чи зможе він ще раз побачити Джека Сойєра, а тоді риси його обличчя здригнулися й він додав: – Тільки тримайся подалі від старого Блоута. Від нього та його Двійника. Якщо ти будеш необережним, той Блоут може дізнатися, куди ти пішов; а якщо таки дізнається, то гнатиме тебе, як лис гусака. – Спіді засунув руки в кишені й знову глянув на Джека так, ніби йому хотілося сказати щось іще, аби затриматися. – Добудь Талісман, синку, – підсумував він. – Добудь і обережно принеси назад. Це буде твій тягар, та ти маєш бути сильнішим за нього.

Джек так зосередився на тому, що Спіді розповідав йому, що аж примружився, роздивляючись зморшкувате обличчя старого. Чоловік зі шрамом – капітан Зовнішньої Варти. Королева. Морґан Слоут, що мчить за ним, як хижак. Зле місце на іншому боці країни. Тягар.

– Гаразд, – сказав він, хоча самому раптом дуже захотілося повернутися в кав’ярню «Чай і варення» до мами.

Спіді тепло і трохи невпевнено всміхнувся.

– Так, малий. У старого доброго Джека-Мандрівника все буде тіп-топ. – Усмішка стала ширшою. – Саме час глитнути того, особливого, соку, що скажеш?

– Гадаю, так, – відповів Джек. Він дістав темну пляшечку з кишені штанів і відкрутив закривку. Знову поглянув на Спіді, світлі очі якого не відривалися від Джека.

– Спіді допомагатиме, коли зможе.

Джек кивнув, кліпнув, а тоді підніс шийку пляшки до рота. Від гнилого, солодкавого запаху, що йшов ізсередини, горло хлопчика мало не стислося в мимовільному спазмі. Він перевернув пляшечку, й домірний запаху смак виповнив рот. Живіт стиснувся. Джек таки ковтнув, і жорстка, пекуча рідина потекла вниз горлянкою.

Навіть у ті довгі миті, коли хлопчик іще не розплющив очі, розмай і ясність запахів підказали йому, що він таки перенісся на Території. Коні, трава, п’янкий аромат сирого м’яса; пил; чисте повітря саме по собі.