Читать книгу Талісман - Стівен Кінг - Страница 8

(I)

– Я знаю, що працюю надто багато, – казав того вечора Морґан Слоут своєму синові. Вони розмовляли по телефону; Річард стояв біля спільного телефону в коридорі гуртожитку на першому поверсі, а його батько сидів за столом найвищого поверху будівлі в Беверлі-Гіллз. Її купівля була найпершою і найприємнішою угодою зі сфери нерухомості компанії «Сойєр & Слоут». – Але скажу тобі, синку, таке. Дуже часто, якщо ти хочеш, аби все вийшло як треба, то маєш робити все сам. Особливо коли це стосується родини мого колишнього партнера. Сподіваюся, це лише коротка поїздка. Імовірно, я все владнаю в тому клятому Нью-Гемпширі десь за тиждень. Коли все закінчиться, я тобі ще раз зателефоную. Можливо, ми прокотимося потягом до Каліфорнії, як в старі добрі часи. Справедливість точно переможе. Повір своєму старому.

Угода щодо цієї будівлі була особливо приємною для Слоута саме через його любов робити все самотужки. Вони із Cойєром спершу домовилися про короткострокову оренду, а тоді (після потоку судових справ) і про оренду на постійній основі. Вони поставили фіксовану ціну за квадратний фут, зробили потрібний ремонт і розповсюдили рекламу, щоб привабити нових орендарів. Залишився лише китайський ресторан на першому поверсі, що платив утричі меншу ренту, ніж вартувало те приміщення. Слоут намагався розважливо поговорити з китайцями, але коли ті збагнули, що він намагається торкнутися питання щодо збільшення орендної плати, то миттю втратили здатність розмовляти англійською і ані слова не розуміли. Слоутові намагання домовитися зупинилися на кілька днів, аж доки він не побачив, як один із робітників виносив відро зі смальцем через задні двері кухні. Настрій у Слоута покращився, і він пішов назирці за робітником у темний вузький провулок і побачив, як той виливає смалець у смітниковий контейнер. Більшого Слоут і не потребував. Наступного дня сітчастий паркан відгородив сліпий завулок від ресторану; а ще за день китайці отримали від інспектора управління здоров’я скаргу та повістку в суд. Тепер кухарчуки були змушені проносити всі відходи, включно зі смальцем, через обідню залу та виливати все до сітчастої конструкції, схожої на собачий вольєр, яку Слоут звів перед рестораном. Справи пішли гірше не можна; відвідувачі відчували дивні, неприємні запахи з того смітника. Власники наново відкрили в собі знання англійської і висловили бажання подвоїти свій місячний платіж. Слоут відповів на те все вдячною промовою, але по суті нічого не сказав. Тієї ж ночі, заливши в себе три великих мартіні, Слоут проїхався від свого дому до ресторану, дістав із багажника бейсбольну биту та розтрощив на друзки широкі вікна. З них колись розгортався чудовий краєвид, але тепер було помітно лише коридор із парканів, який закінчувався невпорядкованим нагромадженням металевих смітникових контейнерів.

Він зробив те все… але в такі миті, по правді, Слоут був не зовсім собою.

Наступного ранку китайці попросили про ще одну зустріч і цього разу запропонували вчетверо збільшити орендну плату.

– Ось тепер ви діло кажете, – відповів Слоут кам’янолицим китайцям. – І ось що я вам скажу. Аби довести, що ми з вами в одній команді, ми оплатимо половину вартості вікон.

Через дев’ять місяців по тому, як «Сойєр & Слоут» стали власниками будівлі, орендна плата зросла настільки, що попередні розрахунки прибутків стали видаватися навіть песимістичними. Наразі ця будівля була одним із найскромніших проектів «Сойєр & Слоут», але Морґан Слоут пишався нею не менше, ніж новими масивними хмарочосами, які вони збудували в центрі міста. Зранку, коли він ішов на роботу (а таке траплялося щодня) повз місце, де колись стояв паркан, воно нагадувало йому про те, скільки всього він зробив для компанії «Сойєр & Слоут» і наскільки логічними були його претензії!

Це відчуття цілковитої правильності його найбільших прагнень знову охопило його під час розмови з Річардом. Зрештою саме для нього Слоут прагнув забрати частку Філа Сойєра в компанії. Саме Річард у якомусь сенсі був запорукою його безсмертя. Його син навчатиметься в найкращій бізнес-школі країни, а опісля здобуде юридичну освіту, щоб потім мати змогу приєднатися до компанії. І тоді Річард Слоут, цілком підготовлений, зможе в наступному столітті очолити складну та елегантну машину – «Сойєр & Слоут» Смішне бажання хлопчика стати хіміком не могло протистояти батьковому наміру зробити з сина людину: Річард достатньо розумний, аби збагнути, що те, що батькова справа значно, чорт забирай, цікавіша, не кажучи вже про те, що ще й набагато прибутковіша, ніж шпортання у пробірках над Бунзенівським пальником. Уся ця маячня про «хіміка-дослідника» зійде нанівець, щойно хлопчик побачить справжній світ. А якщо Річард хвилюватиметься щодо справедливого ставлення до Джека Сойєра, він допоможе йому зрозуміти, що п’ятдесят тисяч доларів на рік та гарантія освіти в коледжі – це не тільки справедливо, а й великодушно. По-королівському. До того ж, хто сказав, що Джек захоче стати бізнесменом чи що він виявить бодай найменші схильності до цього?

А ще ж не треба забувати про нещасні випадки. Може, Джек не доживе і до двадцяти?

– Що ж, наразі треба тільки отримати всі папери. Нарешті чітко розмежувати питання власності, – сказав Слоут синові. – Лілі ховалася від мене надто довго. Тепер у неї не мізки, а сир, можеш мені повірити. Жити їй залишилося, може, десь рік. Тож якщо я не примчу до неї просто зараз, коли мені нарешті вдалося відшукати її, вона й далі буде каламутити воду, а тоді оформить заповіт або вгатить усе, що має, у трастовий фонд. І не думаю, що мамця твого друга дасть мені керувати ним. Ну годі-бо, не хочу завантажувати тебе своїми проблемами. Я лише хотів сказати, що, як раптом ти телефонуватимеш, мене кілька днів не буде вдома. Надішли листа абощо. І не забувай про потяг, добре? Ми ним точно поїдемо.

Хлопчик пообіцяв писати, добре працювати та не хвилюватися ні про батька, ні про Лілі Кавано, ні про Джека.

І згодом, коли слухняний син навчатиметься на останньому курсі Стенфорду або Єлю, Слоут познайомить його з Територіями. Річарду буде лише на шість чи сім років менше, ніж було йому самому, коли Філ Сойєр, в дим обкурившись трави в їхньому першому маленькому офісі в Північному Голлівуді, спершу здивував його, потім розлютив (бо Слоут був певен, що Філ кепкує з нього), а опісля заінтригував партнера (якщо чесно, Філ був надто обдовбаним, аби вигадати всю ту науково-фантастичну ахінею про інший світ).

А щойно Річард побачить Території – якщо він до того часу не здійснить це сам, – вони змусять його змінити свої переконання. Навіть короткий погляд у бік Територій похитне його віру у всезнання науки.

Слоут провів долонею по блискучій маківці та манірно підкрутив вуса. Голос сина завжди вселяв у нього дивний, незрозумілий спокій: поки Річард слухняно йде за ним, усе буде добре, добре і навіки-віків добре[47]. У Спрінгфілді, штат Іллінойс, та в Нельсон-гаузі у Школі Тайєра вже була ніч, тож Річард Слоут повертався зеленим коридорчиком назад до свого столу, можливо, згадуючи щасливі деньки, які давно минули або ще будуть, коли вони проїдуться іграшковою залізницею Слоута на узбережжі Каліфорнії. Він уже бачитиме сни, коли за сотню кілометрів на північ реактивний літак його батька збурить непорушну височінь неба. Тоді Морґан Слоут, сидячи в салоні першого класу, підніме шторку над ілюмінатором у надії побачити місячне сяйво та просвіт у хмарах.

Слоут хотів одразу піти додому. Його дім був за якихось півгодини від офісу – можна перевдягнутися, попоїсти, можливо, нюхнути дрібку кокаїну, перш ніж їхати в аеропорт. Натомість йому доведеться мчати автострадою в Маріну[48]: консультація з клієнтом, що був на межі нервового зриву та міг вилетіти з фільму, зустріч із натовпом шкідників, які заявляли, що проект «Сойєр & Слоут» на Маріна дель Рей забруднює пляж – і то були справи, які неможливо відкласти. Але Слоут пообіцяв собі, щойно владнає все з Лілі Кавано та її сином, почне викреслювати деяких клієнтів зі свого списку – він зараз мав упіймати рибку жирнішу. Тепер він керуватиме цілими світами, і його акції становитимуть куди більше, ніж нещасні десять відсотків. Озираючись назад, Слоут не міг збагнути, чому він узагалі так довго терпів Філа Сойєра. Його партнер ніколи не грав по-справжньому, заради перемоги; він завше перебував у полоні сентиментальних переконань про відданість і честь. Його псувала вся та маячня, яку розповідали дітям, щоб трохи виховати їх, перш ніж остаточно здерти з їхніх очей шори. Банальність, якщо зважати на ставки, за якими він грав тепер, але Слоут не міг забути, що Сойєри перед ним у боргу, отож бо. У грудях запекло так сильно, як під час серцевого нападу, варто було йому подумати, наскільки великим був той борг. По дорозі до свого авто, що стояло на сонячній стоянці за будинком, Слоут засунув руку в кишеню піджака та дістав зім’яту упаковку «Ді-Джел»[49].

Філ Сойєр завжди недооцінював його, і образа досі жалила Слоута. Оскільки Філ уважав його якоюсь дресированою гримучою змією, яку можна випускати лише за певних, цілком контрольованих ситуацій, інші були такої ж думки про нього. Черговий на парковці, селюк у ковбойському капелюсі з загнутими крисами, спостерігав, як він обходив невеличку машину, перевіряючи її на ум’ятини та подряпини. «Ді-Джел» майже загасив вогняну кулю в Слоутових грудях. Він відчував, як комірець ставав липким від поту. Черговий добре розумів, що краще не підлещуватися: минулого тижня Слоут три шкури з нього здер, коли знайшов маленьку подряпину на дверях «БМВ». Морґан бачив, як під час прочуханки зелені очі селюка потемніли від люті, і раптом відчув такий виплеск радощів, що, не припиняючи лаятися, рушив до чергового з потаємними сподіваннями, що той таки наважиться його вдарити. Аж тут чолов’яга враз перегорів; вибачився і спокійно припустив, що, можливо, та мацюпунька прикрість трапилася деінде? Може, то через паркувальників ресторану? Бо ж ті кретини з машинами поводяться так… ну ви знаєте, свєту там ночами бракує, от і…

– Заткни свою смердючу пельку, – гаркнув Слоут. – Ця мацюпунька прикрість, як ти її назвав, коштуватиме мені вдвічі більше, ніж ти заробляєш за тиждень. Я мав би звільнити тебе негайно, і єдина причина, чому я цього не робитиму, це ймовірність, відсотків зо два, що ти маєш рацію. Вчора, коли я вийшов від «Чейзена», то міг і не глянути під ручку, може, ГЛЯНУВ, а може, НЕ ГЛЯНУВ, але якщо ти ще хоч раз скажеш мені щось більше, ніж: «Доброго дня, містере Слоут» чи «До побачення, містере Слоут», я звільню тебе так швидко, що ти вирішиш, ніби тобі відтяли голову.

Тож селюк спостерігав, як Слоут оглядав машину, знаючи, що якщо чоловік знайде хоч найменший недолік на глянці авто, то миттю схопиться за сокиру. Черговий остерігався підходити ближче, навіть щоб вимовити ритуальне «До побачення». Часом із вікна, що виходило на паркувальний майданчик, Слоут бачив, як черговий щось стирає з капота його «БМВ»: пташине гівно або плямку бруду. Ось тобі й ефективний менеджмент, друзяко.

Коли він виїхав з паркінгу, то перевірив дзеркало заднього виду та побачив на обличчі селюка вираз, подібний до того, що з’явився на фізіономії Філа Сойєра в останні хвилини його життя у віддаленій глушині Юти. Слоут усміхався до самого виїзду на автостраду.

Філ Сойєр недооцінював Морґана Слоута з часу їхньої першої зустрічі, коли обидва були новенькими в Єлі. Можливо, припускав Слоут, його легко було недооцінити – товстий вісімнадцятирічний коротун з Акрона, неохайний, сповнений тривог та амбіцій, він тоді вперше в житті вибрався кудись за межі Огайо. Слухаючи невимушені розмови своїх однокурсників про Нью-Йорк, про «21»[50], про «Сторк Клаб»[51] і про те, як вони бачили Брубека[52] на Бейзін-стрит та Еролла Ґарнера[53] у «Ванґварді»[54], він пітнів, намагаючись не виказати власного невігластва. «Я справді люблю центральну частину міста», – кидав він з усією невимушеністю, на яку був здатен, із мокрими від поту пальцями, що судомно стискалися в кулаки. (Ранками Слоут сотню разів бачив, що долоні поцятковані синцями від нігтів.) «Яка центральна частина?» – спитав його Том Вудбайн. Усі навколо загиготіли. «Ну ти знаєш, Бродвей та Віллидж. Там от». Ще більше гиготіння, ще більше неприязні. Він був непривабливим і погано вбраним; його гардероб складався з двох темно-сірих костюмів, які, певно, шили на людину з плечима опудала. Лисіти Слоут почав іще в старшій школі, і рожева шкіра просвічувала крізь коротке прилизане волосся.

Ні, красивим Слоут не був ніколи, і нікуди від цього не подінешся. Люди навколо змушували його почуватися стиснутим кулаком: ті ранкові синці були розмитими фотографіями його душі. У решти охочих до театру, на кшталт нього та Сойєра, були гарні профілі, пласкі животи та невимушені манери. Ті люди розсідалися на своїх шезлонгах в «люксі» в «Девенпорті», тоді як Слоут сходив потом і далі стовбичив, аби не пом’яти штани та носити їх іще кілька днів поспіль. Це часом нагадувало йому посиденьки молодих богів – кашемірові светри лежали на їхніх плечах, як золоте руно. Вони збиралися стати акторами, драматургами, авторами пісень. Слоут бачив себе режисером: він міг заманити всіх у химерну павутину задумів, яку було під силу розплутати тільки йому.

Сойєр та Том Вудбайн, які, на думку Слоута, були неймовірно багатими, жили в одній кімнаті гуртожитку. Вудбайн не виявляв особливого інтересу до театру та крутився навколо студентської театральної майстерні, бо туди ходив Філ. Іще один золотий хлопчик із приватної школи, Томас Вудбайн відрізнявся від решти цілковитою серйозністю та прямотою. Він планував стати юристом, і, здається, уже демонстрував непідкупність та неупередженість судді. Щоправда, більшість Вудбайнових знайомих казали, що той опиниться у Верховному Суді, і юнак надзвичайно ніяковів із цього приводу. За термінологією Слоута, Вудбайн був позбавленим будь-яких амбіцій. Йому більше хотілося жити правильно, аніж жити добре. Звісно, у нього було все, а якщо раптом і бракувало чогось, то люди навколо швидко йому це давали. Звідки в нього могли взятися амбіції, коли він був розбещеним природою та друзями? Слоут майже підсвідомо зневажав Вудбайна та не міг примусити себе називати його «Томмі».

За чотири роки навчання в Єлі Слоут поставив дві вистави: «За зачиненими дверима»[55], яку студентська газета назвала «скаженим бардаком», і «Вольпон, або Лис»[56]. Про останню п’єсу написали, що вона «бурхлива, цинічна, похмура та надзвичайно метушлива». Більшість із цих особливостей були на совісті Слоута. Можливо, режисер насправді з нього вийшов посередній – його бачення було надто напруженим і перенавантаженим. Амбіцій у нього не поменшало, вони лишень трохи змістилися. Якщо він не міг стояти за камерою, то міг стояти за людьми перед нею. Філ Сойєр також замислився про те саме – він не міг збагнути, куди його приведе любов до театру, та почав міркувати, що зможе доволі вправно представляти інтереси акторів та письменників. «Давай поїдемо в Лос-Анджелес і відкриємо агентство, – запропонував Філ Слоуту в останній рік навчання. – Це ще те божевілля, і батьки нас зненавидять, але раптом це спрацює. Ну поголодуємо ми кілька років, то й що?»

Філ Сойєр, Слоут збагнув це з першого року навчання, зовсім не був багатієм. Він лише виглядав багатим.

– А коли ми зможемо це собі дозволити, то візьмемо Томмі нашим юристом. Він на той час уже закінчить юридичну школу.

– Добре, звісно, – сказав Слоут, маючи намір не дати відбутися цьому, коли настане час. – Як назвемося?

– Як тобі заманеться? Може, «Слоут & Сойєр»? Чи краще дотримуватися алфавітного порядку[57]?

– «Сойєр & Слоут», звісно. В алфавітному порядку звучить набагато краще, – відповів Слоут, закипаючи від люті.

Морґан вирішив, що партнер обставив його, назавжди вказавши, що він на другому місці після Сойєра.

Як Філ і припускав, їхні батьки зненавиділи цю ідею, але партнери щойно народженої агенції талантів переїхали до Лос-Анджелеса в старому «десото» (авто було Морґанове, і це ще одне свідчення того, наскільки великий борг Сойєра перед ним), відкрили офіс в одній з будівель Північного Голлівуда, де жив веселий виплодок щурів та мух, і заходилися вештатися клубами, роздаючи свої нові, щойно віддруковані візитівки. Жодних результатів – близько чотирьох місяців абсолютних невдач. Був комік, надто п’яний, щоб когось розсмішити, письменник, що не вмів писати, стриптизерка, яка вимагала платню готівкою, аби не давати нічого агентам. Аж раптом одного пізнього пообіддя, угашений марихуаною та віскі, Філ Сойєр, гигочучи, розповів Слоуту про Території.

«Знаєш, що я можу, амбітний ти мій? О, партнере, я можу подорожувати. Далеко-далеко».

Невдовзі після того – обидва вже подорожували – Філ Сойєр зустрів на вечірці студії молоду перспективну актрису та вже за годину у них був перший серйозний клієнт. А ще в неї було троє подруг, яким так само не щастило з агентами. А одна з подруг мала хлопця, який написав справді гідний сценарій, і йому потрібен був агент. Ще до того, як завершився третій рік їхньої співпраці, вони заїхали в новий офіс і купили нові квартири – отримали свій шмат голлівудського пирога.

Сойєр працював із клієнтами; Слоут – із грошима, інвестиціями, діловим аспектом діяльності агентства. Сойєр витрачав гроші – ланчі, квитки на літаки. Слоут економив їх, й іншого виправдання, щоб знімати трішки вершків для себе, він не потребував. І це саме Слоут підштовхував їх до розширення сфер діяльності: будівництво, нерухомість, продюсерство. Перш ніж Томмі Вудбайн прибув до Лос-Анджелеса, «Сойєр & Слоут» уже приносила мільйонні прибутки.

Слоут виявив, що досі зневажає свого колишнього одногрупника. Томмі Вудбайн погладшав на тридцять фунтів, а у своїх синіх костюмах-трійках виглядав і поводився, як справжній адвокат. Щоки його завжди заливалися рум’янцем (Слоут хвилювався, чи він, бува, не алкоголік), а манери залишалися м’якими та поважними. Світ залишив на ньому свої відзнаки – у кутиках очей з’явилися маленькі інтелігентські зморшки, а самі очі стали куди настороженішими, ніж у золотого хлопчика з Єлю. Слоут майже відразу збагнув і знав, що Філ Сойєр ніколи цього не помітить, аж доки йому не скажуть, що Томмі Вудбайн жив із величезною таємницею: ким би золотий хлопчик не хотів стати, тепер він був гомосексуалістом, або, як він міг себе називати, геєм. Це все спростило – врешті-решт, так навіть було легше позбутися Томмі.

Бо педиків завжди вбивають, хіба ні? Та й невже хоч хтось хотів би, щоб відповідальним за виховання підлітка був двохсотфунтовий гомик? Можна сказати, що Слоут просто врятував Філа Сойєра від посмертних наслідків серйозного промаху правосуддя. Якби Сойєр призначив Слоута спадкоємцем свого майна та опікуном сина, не виникло б жодних проблем. А так, убивці з Територій – ті, що завалили викрадення хлопчика – промчали на червоний, і їх мало не заарештували, перш ніж вони встигли повернутися додому.

Усе було б значно простіше, повторював собі Слоут уже в тисячний раз, якби Філ Сойєр ніколи не одружувався. Не було б Лілі – не було б Джека, не було б Джека – не було б проблем. Філ, певно, навіть не зазирнув до складених Слоутом звітів про минуле життя Лілі Кавано; а він же чітко зазначив, де, як часто і з ким – це мало вбити романтику так само легко, як чорний фургон обернув Томмі Вудбайна на безформну масу посеред дороги. Якби Сойєр проглянув ті скрупульозні викладки, то все одно залишився б на диво байдужим до них. Він хотів одружитися з Лілі Кавано – і він одружився. Так само, як його клятий двійник одружився з королевою Лаурою. Ще один прорахунок, оплачений тією ж монетою, що видавався цілком доречним.

А це означало, вдоволено міркував Слоут, що після вирішення кількох нюансів, усе нарешті владнається. Після стількох років очікувань, він, щойно повернувшись з Аркадія-Біч, покладе всю «Сойєр & Слоут» собі в кишеню. На Територіях також усе стане на свої місця: світ, що балансує на краю, готовий впасти Морґану до рук. Щойно королева помре, країною керуватиме колишній помічник її покійного чоловіка. Він запровадить невеличкі цікаві зміни, які так необхідні йому та Слоутові. І тоді гроші потечуть рікою, подумав Слоут, повертаючи з автостради в Маріна дель Рей. Тоді все потече рікою!

Його клієнт, Ашер Дондорф, жив у нижній половині нового кондомініуму на одній із вузьких вуличок майже біля узбережжя. Дондорф був підстаркуватим характерним актором, який у середині сімдесятих досягнув надзвичайного рівня популярності завдяки ролі в одному телесеріалі: він грав домовласника, що здавав в оренду квартиру молодій парі – приватним детективам, милим, як дитинчата панди. Вони й були зірками шоу. Після своєї першої появи на екрані Дондорф отримав стільки листів, що сценаристи розширили його роль, перетворивши його на турботливого татка для молодих детективів. Дали розплутати одне-два вбивства, закинули в небезпеку і так далі, і тому подібне. Його зарплата збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо, а коли серіал закрили після шести років ефіру, він повернувся до роботи в кіно. І це було проблемою. Дондорф уважав себе зіркою, а от студії та продюсери досі бачили в ньому характерного актора – популярного, але не надто цінного для проектів. Дондорф вимагав квіти у гримерну, хотів мати власного перукаря та спеціаліста зі сценмови, хотів більше грошей, більше поваги, більше любові, більше всього. Чесно кажучи, Дондорф поводився, як недоумок.

Поставивши авто на стоянці, Слоут виліз із машини, пильно стежачи, щоб не подряпати верхню частину дверцят об цегляну стіну. Він дещо збагнув: якщо найближчими днями він дізнається чи хоча б запідозрить, що Джеку Сойєру відомо про існування Територій, то вб’є його. Є така штука, як неприйнятний ризик.

Слоут усміхнувся сам до себе, закидаючи в рот іще один «Ді-Джел» і стукаючи в двері кондомініуму. Він уже знав, як усе буде: Ашер Дондорф покінчить життя самогубством. Він зробить це у вітальні, маючи намір створити якнайбільше проблем. Такі темпераменті бовдури, як його майбутній колишній клієнт, вигадують якомога брудніший спосіб самогубства, аби помститися банку, в якому лежить їхній заставний контракт. Коли блідий Дондорф (він весь тремтів) відчинив двері, Слоут привітав його з майже щирим теплом.